Стрільці відтіснили напасників, ті почали шпурляти камінням, досягаючи амфітеатру, на допомогу підбігли пластуни — хулігани опинилися в яру; тільки Едвард стояв навпроти Михайла, і врешті й він, виплюнувши слово "бидло", подався за своїми. Над яром оглянувся і помахав кулаком:
— Не попадайся мені на дорозі, хаме!
На майдан вийшли лучники. Свято продовжувалось.
Та недовго.
О четвертій годині примчала до амфітеатру карета. Трильовський і Боберський, побачивши на ній намісницький герб, побігли привітати графа Коритовського, який обіцяв прибути на свято. З карети вихилився намісник Галичини, щось прошепотів Трильовському до вуха, і в того затрусилися коліна.
Рвонула четвірка коней, намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем, Трильовський вийшов на трибуну і, знявши гетьманську шапку, оголосив страшну новину — зойк прокотився над багатолюдним майданом.
— Панове–громадо! Прошу розходитися по домах і спокійно чекати розпорядження влади. В Сараєві вбито престолонаслідника архікнязя Франца–Фердинанда!
Пишу тобі, Іване, зі Стрия. Уже початок вересня. Львів зайняли російські війська, які підуть і далі; наш легіон має стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипівку, бо ж, напевно, вашу семінарію у Станіславі закрили. Раджу тобі, як отримаєш мобілізаційну картку, зголоситися у повітову Бойову управу українських січових стрільців. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своїх і не знущатиметься з тебе австрійський чи мадярський капрал.
Якщо говорити по щирості, я трохи розгублений: сподівався на краще. Звичайно, створення українського військового легіону стало для нас необхідністю, бо ж створений легіон польський, і силова рівновага на галицькому терені мусить бути на випадок… ти здогадуєшся, що я маю на увазі. Львівська міська рада після оголошення війни Росії виділила на польський легіон півтора мільйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представникові щойно створеної Головної української ради, що Львів є польським містом і таким буде завжди: polski Lwów — polskim legionom[10]. Тож зрозуміло, що українське військо необхідне хоча б для оборони.
Та коли озброєні найновішими крісами польські легіонери вимарширували на територію Польського королівства, українським стрільцям виділено кріси системи Верндля — на один олов'яний набій і з довжелезними багнетами, зате багато диму, і гук — немов із гармати.
А скільки за це виявлено від наших провідців вірнопідданської вдячності австрійській владі! На четвертий день після оголошення війни по обіді була організована у Львові щойно створеною Бойовою управою УСС маніфестація — польська відбулася зранку — з музикою, транспарантами. Натовп зібрався на Ринку перед кам'яницею "Просвіти", з балкона промовляв голова Бойової управи Кирило Трильовський і проливав сльози за престолонаслідником, крикуни з юрби вигукували: "Хай живе цісар Франц–Йосиф!", "Хай живе кайзер Вільгельм!"; потім на Бернардинській площі, перед будинком комендатури, співали австрійський гімн і марш Ракочія, жінки лементували: "Слава австрійській армії!" і дякував львів'янам за вірнопідданість генерал Колошварі. А після параду Боберський з Трильовським (про це розповідали на другий день) вечеряли в локалі "Колозеум", навперебій хвалилися, що українська демонстрація була втроє більша від польської і брали у ній участь визначні люди, а в польській — самі вуличники, потім удруге тяжко посварилися за першість і врешті знайшли соломонове рішення — комендантом майбутнього легіону призначили директора Рогатинської гімназії Михайла Галущинського. Комедія: високі стрілецькі ранги отримують не військові, а професори, студенти й гімназисти. Мені вже почепили три зірочки підхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом.
На другий день Головна українська рада видала комунікат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд відозви пригнічував тривогою і непевністю; відозва закликала добровольців вступати до лав УСС. Я зголосився до поборової комісії на вулиці Коперника і був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селі Гаях недалеко Львова.
Я ще не сказав тобі, що після здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца-Фердинанда, я чимдуж помчав до пам'ятника Кілінському і прочекав там до самого вечора — Катруся не прийшла. Всіляке мені лізло до голови, усе не сходила з думки банда вуличників, яка намірялася зірвати свято в Українському городі, та я втішав себе думкою, що вона мерщій виїхала з розтривоженого Львова.
Тож яке було моє здивування й радість, коли я побачив у канцелярії поборової комісії за столиком її — Катрусю!
Вона схопилася з крісла, підбігла до мене й припала до грудей.
"Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…" — "Як ти тут опинилася?" — "Я зайшла, як ти мені порадив, до "Жіночої громади" на Руській, видно, сподобалася функціонеркам, і вони запропонували мені, оскільки про семінарію нема вже що думати, працювати в них… А до пам'ятника Кілінському я не йшла — таке тоді робилося в місті…" — "І вони тобі доручили секретарювати в поборовій комісії? Але ж російські війська вже під Львовом, тобі треба їхати додому". — "Я записалася в жіночу чету…" — "А що скажуть батько, мати, Гриць?" — "Це ж Гриць мені порадив: хтозна, що буде діятися у наших селах — окупація, солдати… А я піду з тобою, Михайле!"
Катруся довірливо дивилася мені в очі, і я зрозумів, що вона — моя доля. Але на яку небезпеку пішло дівчисько!.. Та, зрештою, нині й справді ніхто не вгадає, де безпечніше. В селах сваволять гонведи, виловлюють "москвофілів", вішають або женуть до Талергофа — ти вже чув про цей страшний концтабір? Ми опинилися між молотом і ковадлом — між царем і цісарем.
На початку вересня курінь Гриця Коссака виїхав поїздом до Стрия, там нас розмістили по стодолах і хатах. до прийняття присяги займалися військовими вправами і стояли в черзі до польових кухонь. У стрільців завелися воші.
Російські війська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували підходити все нові й нові колони добровольців, зібралося їх тут близько двадцяти тисяч. І знаєш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру "Руської бесіди" Леся Курбаса. Якийсь час він був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святі Шевченка в Спортовій палаті на Зеленій, він читав "Кавказ". Високого росту, палаючі очі, м’який баритон, поривчасті нервові жести, своєрідні інтонації. Талант! Та про нього потім…
Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командує нами з Відня, із двадцяти тисяч добровольців відібрано тільки дві — здебільшого з інтелігенції і студентів, а сільським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пішли — злі, розчаровані й ображені на панство, і багато з них, кажуть, додому не добралося: їх виловлювали мадярські польові жандарми і закованих вели на розстріл за те, що вони буцімто пробували пробиратись до росіян. Та все те якось унормується, набір до УСС буде продовжуватись, то ти… А втім — як знаєш…
Нас обмундирували в гонведську уніформу, тільки й того, що на лівому боці чако дозволили почепити відзнаку "УСС" і привели до присяги в стрийському Народному домі. Вишикували рядами перед вівтарем, оркестр заграв "Боже, буди покровитель цісарю, його краям", командант Галущинський виголосив довгу промову, з якої я запам'ятав лише одну фразу: "Нехай веде нас до побіди гадка про найяснішого пана цісаря!", і закінчив вигуком: "Хай жиє Франц–Йосиф, гох!"
У залі тричі пролунало "гох", я мовчав, а тоді побачив, як із другого ряду стрільців, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас і подався до виходу. Більше я його не бачив.
Завтра виїжджаємо у Сколе, а звідти до коша у Варпаланку біля Мукачева, де пройдемо вишкіл. Легіон усусусів зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott fur den Kaiser und Vaterland.[11]
P. S. Жіноча чета виступає разом з нами. Катрусі там нема. Що з нею? Я хотів випитати у Гриця, він повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрічі зі мною. А після присяги відразу виїхав до Відня — нібито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповісти: може, Катруся повернулася–таки в Пилипівку?
Розділ другий
Наступного дня перед обідом Янченко, Ніструл і Горбов принесли перший улов: із десяток доброго харіуса і дві воронобокі тлусті щуки. Я зібрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, він допоміг мені: з дровами в тундрі сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранці уздовж озера з рушницею. Мені стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата–куріпки тільки–но почали опірюватися. Певне, за звичкою…
Підоспіла й мені робота. Риболовлею я не займався: не йде мені риба на гачок, та й не вистачає терпіння невідривно вдивлятися у поплавець. Для мене відпочинок — ватра, дрова і кухня.
(Продовження на наступній сторінці)