Я тут же взявся за коряжину. Відійшов за кущі на галявинку: хотілося робити це на самоті, та не вдалося. Почув, як біля мене, трохи позаду — бо ж не можна живому бачити покійника — примощується на траві мій батько й легко торкається долонею до моєї спини…
З розповіді Івана Шинкарука
Я не раз розповідав тобі, сину, про свої воєнні пригоди — прихапцем і без часової послідовності, та, напевне, ти не все запам'ятав; та й чого б то мої розповіді, такі схожі на небилиці, мали триматися хлоп'ячої голови. Нині ж ти настроєний на мою хвилю, тож слухай, поки мозолиш зображення тундрової потвори з наївним бажанням відчужити злу силу, що впродовж багатьох десятиліть глумилася над твоїми батьками і над тобою.
"Сам розумію, — відізвався я на ласкавий голос батька, — те, що роблю, — дитяча забава. Але ж вона має первісний прецедент. Людство в дитячому віці вдавалося до заклинань, ритуальних танців, зображень тотемів: пітекантроп рисував на стіні печери дракона — для чого б то? Може, для того, щоб застерегти далеких нащадків перед злими силами, які чигали на нього звідусіль, а можливо, створював собі талісман надії на перемогу над ними? Чому ж в'язні всіх часів записували на стінах камер слова молитов, революційні гасла або ж прокляття поневолювачеві? Хіба могло це змінити його долю? Ні. Та, видно, є вища сила добра і зла, образ якої людина, у міру свого розвитку, уявляє і до якої звертається у безвиході — з прокляттям або благанням".
Це правда… Скільки разів над річкою П'явою в Італійських Альпах, коли смерть наповзала і з землі, і з неба, я, завзятий радикал і атеїст, гаряче вимовляв слова "Отче–наша"; скільки разів найбруднішою лайкою заклинав ту смерть — і вона відступала, а в час передишки я, немов печерна людина, яка малює на стіні образ сонця або дракона, свято вірив у магічну силу молитовного і брудного слова.
Я згадав про італійський фронт… Про це розповім тобі іншим разом — розкажу про кровожерного дракона, ім'я якому Габсбург, котрий збирав докупи галицьких українців, користаючи з їх віри в цісарську ласку, і кидав нас, сміливих і відчайдушних, бо ж у боротьбі за обіцяну волю усяк стає таким, у найстрашніші воєнні вирви то на Маківці, то над П'явою, то в албанських горах, щоб винищити нас до ноги й опісля не мати клопоту з нами; посилав на вірну смерть, і ми йшли, ми воювали, мов барси, й гинули, як мухи.
Я вийшов з того пекла навіть не поранений. Як могло так трапитися, не знаю і досі, — невже ті розпучливі слова благань і проклять мали якусь силу? Я пройшов дном другого в моєму житті пекла — у польському концтаборі в Домб'є і залишився живий. Не пережив тільки сталінського… Я помер з туги за тобою у ранньому віці, бо не мав надії, що виживеш: надто мізерний тілом ріс ти в мене. А переміг — і вирізьблюєш тепер потвору, яка не здолала тебе. Вирізьблюй і заклинай, щоб ніколи більше не мала вона влади над людьми.
Ті листи, які писав мені брат Михайло зі Стрия, Мукачева, Львова, я прочитав аж після війни, мати їх зберегла. Власне, мені не треба було їх читати, брат усе навіч розповів у концтаборі на околиці польського містечка Домб'є біля Кракова. Мене, коли я повертався з італійського фронту, інтернували пілсудчики тільки за те, що я назвався українцем, а брат потрапив у польський полон під час операції чети Української Галицької армії на залізниці Львів — Перемишль.
Михайло втік із табору, я ж не зважився: завжди був боязливіший за нього. Повернувся додому після окупації поляками Галичини.
…Іван Шинкарук був мобілізований австро–угорською військовою владою аж у липні 1917 року, після відступу з Галичини армії генерала Брусилова. Йшов йому тоді дев'ятнадцятий рік.
А думалось: обминула його війна. Друга російська окупація Галичини вже не здавалась окупацією, люди прийняли нову владу за свою: подобрів "москаль"; Коломийський повіт прилучено до Чернівецької губернії Галицько–Буковинського генерал–губернаторства, у Пилипівці відкрито дитячу захоронку[13], де діти отримували сніданки і вчилися, учителька Шубертівна приступила до праці, взявши собі на допомогу недовченого Івана.
Сповнилась Іванова мрія: він став учителем. А восени, як пообіцяв голова шкільного відділу губернаторства Іван Гнатович Красковський, відкриється у Станіславі вчительська семінарія — у Тернополі вже відкрили, — й Іван закінчуватиме педагогічну освіту.
Залишився живий, тішився хлопець, хоч іноді добиралося в душу почуття юнацького сорому: не понюхав пороху. Ось повернуться з фронтів, якщо не загинули, Михайло і Гриць, хвалитимуться своїми пригодами й подвигами, а він, пацифіст, не матиме що розповісти про себе, хіба… Та хто захоче знати, що пережили пилипівці за час вічної, здавалось, війни, коли в селі тричі мінялася влада і кожна вимагала жертв та крові, мов ненаситний молох.
Розпочалася війна; пішла чутка, що у Стрию присягнули цісареві на вірність Українські січові стрільці, а по тракту Коломия — Снятин — Чернівці промарширували без боїв російські війська в жовто–сірих шинелях, із настромленими на довгі "трьохлінійки" тригранними штиками.
Десь там в окопі лежить стрілець Михайло і свято вірить, що його куля обмине, а військовий губернатор Галичини генерал–ад'юнкт граф Бобринський топче ту віру наказом, надрукованим в окупаційній газеті "Прикарпатская Русь":
"Російські доблесні солдати! Нехай кожен із вас уб'є тільки чотирьох німців, австріяків, мадярів, і наша армія винищить чотири ворожі. Тільки чотирьох! Хто хоче більше, не забороняється. А тоді ми визволимо Європу і процвітатиме вона під берлом білого царя!"
Тільки чотирьох. Але доконче в тій четвірці — Михайла, — накочується Іванові до горла солона слина з присмаком крові. — І Гриця, і мене, і ще одного, а тоді зацвіте благодаттю Європа під скіпетром російського царя… Кожен російський солдат — тільки чотирьох: і гори трупів, сморід, зараза, тиф, червінка, зате вільною стане Європа. Від людей!
Лежить в окопі, ще під Тернополем, російський солдат, згадує своїх жінку й дітей і теж молиться, щоб його обминула куля, а генерал Краус, який і не думає віддавати росіянам ні Тернополя, ні Львова, звертається до свого війська з набагато витонченішим, по–німецьки розрахованим закликом до нищення:
"Доблесні воїни цісаря Франца–Йосифа! Завтра о десятій тридцять шість ранку почнеться затемнення сонця. Кожен хай придбає кусник скла, закоптить його і тільки так дивиться на сонце. А дикий азіат–москаль, можна сподіватися, до цього не додумається: він буде дивитися на сонце незахищеним оком. Тож коли всі російські солдати посліпнуть, ми передушимо їх, мов горобців, і визволимо простори Росії!"
Від людей… Ні, не смішно, — страшно. Я начитався німецьких і російських гуманістів, і мені стає моторошно від того, що німецькі й російські генерали так подібно й холоднокровно закликають до масового нищення, ніби йдеться не про людей, а сарану. Та невже весь світ ураз збожеволів, та невже справді прийшов накликаний пророками Апокаліпсис?
Хотілося у це не вірити, та дуже скоро увірувати довелося. Сліпий Атаманюк віщуном горя ходив по селу і, зупиняючись навпроти церкви, піднімав угору костура, глаголив: "Молітеся, Страшний суд іде!" І вже ніхто не цілував йому рук, люди сахалися від нього, мов від прокаженого, бо його віщування справджувалися щодня.
Спочатку лихі вісті надходили до Пилипівки здалека: у якомусь там селі австрійські польові жандарми повісили кількох хлопців, які поверталися зі Стрия; Атаманюк ставив свічки в церкві за померлі душі, співав на криласі дяк "Со святими упокой", припадали з поклонами жінки перед Царськими вратами — молитвами відвертали біду від села. Та відвернути не змогли. Одного білого дня на Погорільці, біля самого хреста, люди побачили наспіх збиту шибеницю, на якій гойдалися тіла чотирьох чоловіків. Ринув народ звідусіль на гору і в паніці розбігався — хто додому, хто в нетрі лісів, бо впізнали пилипівських ґаздів Василя, Миколу, Івана, Михайла, і вже ніхто не ставив за них у церкві поминальних свічок… На опустілій горі припадали до мертвих рідні, а одна очманіла від горя жінка голосила: "Та чого ти назвав себе русином, коли споконвіку був худобиною!"
Незабаром селом промарширували москалі, хвацько виспівуючи: "Канарєєчка жалобно пайот!"; люди почали виходити з хащів до хат і з–за тинів на вулицю. Мова чужих вояків була зрозуміла, а дехто й зовсім по–тутешньому розмовляв; на толоці біля польових кухонь юрмилися голодні діти й ділили між собою подарований солдатами білий хліб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимістичну приказку: "Прийшли москалі — став хліб на столі", аж одного дня моторошна чутка разом із зловістям сліпого Атаманюка — "Молітеся, Страшний суд іде!" — зойком прокотилася селом: у сусідній Тростянці царський офіцер наказав повісити хлопчика, який розводив голубів — поштових, бачте…
Прокотився над краєм смерч нового "страшного суду": граф Бобринський почав викорінювати в Галичині австрофільство й мазепинську заразу. Позакривано всі періодичні видання, царські екзекутори повикидали з просвітянських бібліотек українські книжки, валили уніатські хрести й фігури, спалювали ікони, проводили по хатах ревізії. Від галицьких москвофілів посипалися доноси на австрофілів: ні в чому не повинних людей запаковували в Коломиї до вагонів і вивозили на схід.
(Продовження на наступній сторінці)