— Не згоден з цією формулою Франка — "прийде час", — змахнув рукою Михайло. — 3 усім згоден, тільки не з нею. Ми не маємо права чекати і мріяти, втішати себе вірою в прийдешнє благоденство. Самі мусимо його створити. І не тільки з допомогою зброї… У стрілецьких та сокільських товариствах політиків вистачає, охочих воювати — теж, і це добре. Та бракує нам фахових сил. У нас багато патріотів, які тужать за козацькими кунтушами та шликами, а мало, майже нема торговців, математиків, інженерів, учителів, лікарів!
— Це правда, — сказав я. — І передусім учителів. "Прусський учитель виграв битву під Садовою", — хвалився колись Бісмарк.
Ми сходили вниз із Погорільця, наближаючись до перших хат. Мовчанку перервав Гриць.
— Даремно, Михайле, зневажаєш козацькі кунтуші. Це ж наша слава, історія.
— Та хіба я проти історії? Але ж минуле не дає нам права на фудулію. Предки могли, уміли! Тож покажім, що ми можемо нині. Захоплення козаччиною відкидає нас у сімнадцяте століття, а нині — двадцяте. Ностальгія за козаччиною породжує національну неврастенію. А я готовий одягнути огидний австрійський однострій, аби для діла. А я готовий зміряти ногами всю Україну — нинішню — і описати її, визначити, де є корисні надра, оцінити ґрунти — які під хліб, які під забудову, щоб після того, як народ стане вільним, узятися не за організацію парадних фестин, а за працю для життя.
Михайло змовк, а по хвилині заговорив до мене:
— Мене, Іване, захопила географія. Наука про землю — що може бути цікавіше? Ходжу на лекції до професора–географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Києві його "Коротку географію України" — і мені відкрилися очі. Яка велика Україна, а для нас вона ніби за маревом, ми знаємо тільки свою Галичину. Скільки скарбів заховано в українській землі! Хтось те все має вивчити, дослідити до кожного квадратного метра… На захід — по Перемишль, на схід — до Кубані, на південь — аж по П'ятигорськ!
— Якби на те професорова воля, — сказав я іронічно, — то на північ він посунув би кордони України до Соловків або ж за полярне коло!
Михайло зупинився, я чекав, що він зараз приструнить мене, та він пильно глянув мені у вічі, ніби я підказав йому цікаву думку.
— Та певне… — промовив нерішуче. — Рудницький переборщив, патріотизм мусить мати межі, бо поза ними він стає псевдоромантикою або шовінізмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотів ступити туди хоч раз ногою!
У цей мент я пересвідчився остаточно: Михайло піде далеко. Що ж, кожному кораблеві своє плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, — защеміло солодко в грудях, та раптом солод згірк від думки: Катерина піде за ним, він вартий того.
Стежка, що вела з Погорільця, роздвоїлась унизу: одна ставала вулицею і вела до критої черепицею хати сільського війта Шепетюка, друга збігала до Березівки, що обмивала село крутими кривобродами, і через кладку заводила прямо на подвір'я моєї вітцівщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрітися на Великдень біля церкви.
Клацнула защіпка на хвіртці, сполохалися кури, із стаєнки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впізнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочці, підперезаній крайкою поверх полотняних штанів, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечі, вже зовсім сивий.
— Приїхали, слава Богу, — сказав, ховаючи назад руку, до якої нагнувся Михайло. — На Волове до дідича треба йти, стайню будувати. Я вже звів зруб, а козли поставимо разом.
— Де мама? — спитав я, зрозумівши, що в гори нам таки не стелиться дорога.
— Та де — у церкві, — буркнув тато, — або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся поділа… Йой, Іване, біда мені з мамою. Аби злагодитися із своїм братом за межу, відпустила йому шмат поля на Дубах, а їсти й так нема що.
— Я, тату, здав добре колоквії, — сказав Михайло, щоб утішити старого. — Іван також…
— Та добре… Вчіться, бо нема, ой, нема на чому тут говіти… А минулої неділі по Службі Божій наробила посміховиська на все село. Вийшли з церкви, а вона розказує жінкам, аби мали з чого сміятися: нібито ти, Михасю, в якогось митрополита був і вірою своєю його здивував, а ще якогось короля — мудрістю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церкві є дві корони для вас обох і що священик на казанні вас упоминає, бо вам призначено нарід рятувати. Отака публіка…
Я здавив у собі сльози: як нема шаблі, то най будуть піхви, — втішають себе люди марними мріями в безпросвітті… А може, ми таки повинні порятувати народ: це уже відчай…
На подвір'я вбігла мати: "Таж казали мені, казали: сходять твої хлопці з Погорільця, біжи додому, Палатно". Вона припала, маленька й худа, як скіпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а він гладив її рукою по рубищі на плечі; потім підійшла до мене й шепнула: "Це я тобі наскладала, аби Михась за гроші не випоминав", — і, боязко поглядаючи на батька, всунула мені до кишені кілька монет: а очі були такі сумні…
— Ходім, Іване, з'їмо щось з дороги та й підемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, — промовив глухо Михайло й зайшов до хати.
Ми працювали в дідича до темної ночі, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата і подав йому ворочок муки на паску. Тато поцілував дідича в руку, і ми відвернулися від такої ганьби, а за воротами, діждавшись тата, Михайло сказав:
— Щоб я, тату, більше не бачив того, що ви панську руку цілуєте.
— А паску панську будеш їсти? — визвірився тато.
— Ми ж її заробили в дідича.
— А де бись заробив, якби не він? У такого харпака, як я?
Заграли великодні дзвони на "Христос воскрес", висипали люди з церкви на майдан, ударили біля дзвіниці моздири, затремтіло віття високих смерек, білі цяточки стокроток зім'ялись під сотнями ніг; ми з Михайлом пробиралися крізь натовп на край майдану, де стояли, очікуючи нас, Гриць Шепетюк із Катрусею. Вона тримала брата під руку, нахиливши до його плеча кучеряву голівку, — біла, мов черемха, у білій сукні, розкішна панна. Я затамував подих і чув тільки, як гупає у грудях серце, мов ті моздири за дзвіницею, здубіли ноги; а Михайло… Йшов він сміливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусі, і я бачив, як вона відхилилася від Грицевого плеча і подалася всім тілом уперед, мов лоза під вітром. Я штивно кивнув головою. Гриць привітався з нами за руку.
— Як ти змужнів, Михайле! — обдала Катерина палким поглядом мого брата і довго не відводила від нього очей; потім, згадавши, що Михайло підійшов не сам, позирнула привітно на мене й мовила, ніби до хлопчика: — Та й ти підріс, Іване…
Мені враз захотілося їх полишити, і я вже готовий був сказати: "Розмовляйте собі, а я піду до хлопців", та в цю мить ми помітили, як до паперті почали підходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов — знову почнеться принизливе цілування рук; жінки перші протискалися й нагиналися до когось — хтось там сидів на східцях. Невже піп сидячи приймає поклони?
Ми приглядалися, та заспокоїв нас Гриць:
— Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шість літ відсидів за вбивство економа у фільварку на Воловім. А це ось випустили.
Народ розступався, ставав колом, і ми побачили старого, як світ, сліпого діда з поораним зморшками обличчям. Він сидів, спершись однією рукою на палицю, а другу, безвольну, ніби неживу, дозволяв людям підносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав її як заслужену: мовчав, потім відклав палицю, підвів угору руки і прохрипів загробним голосом:
— Молітесь, людіє, Страшний суд іде!
Мене зморозило дідове пророцтво, усі ж бо чекають війни, боячись і сподіваючись на неї, а хто у ній нас поведе, коли нині народ віддає шану дідичеві й опришкові, тільки хлібодавець не заслужив на таку повагу. Хто?
— Боже, який темний народ! — зітхнув Гриць Шепетюк.
— "Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть, німим отверзуться уста…" — сказав Михайло. — Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрів єси… — Мій брат недолюблював Шепетюка, та чомусь завжди, як тільки прийде в Пилипівку, заходить до війта спитатися, чи не приїхав бува Гриць; тепер я уже знаю, чому, й мені боляче. — Ти не заходив до нашої читальні, Грицю? — наступав Михайло. — Не заходив. Майбутній священик читальнею вважає захристіє, а трибуною — амвон. І єдина література — Євангеліє. Але ти забуваєш, що Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устиянович теж були попами. Так, попами! А наша читальня стала справжнім захристієм, де молодь може прочитати хіба що "Місіонара" й "Цвіт Назарету", і від церковного відрізняється тільки тим, що тут парубки ріжуться в карти, мотлошать дівчат і грають на дримбі!
— І що з того, що ти зайшов до читальні? — Гриць був спокійний, як це і личить майбутньому священикові, лише жовна проступили на випещених щоках.
— А те, що на вакаціях ми втрьох візьмемо читальню у свої руки, принесемо книжок, влаштуємо літературні вечори, читатимемо лекції з історії нашого народу, бо інакше ганьба буде нам — трьом першим інтелігентам із Пилипівки!
(Продовження на наступній сторінці)