— Ви не можете про щось інше розмовляти? — перебив розповідь Федора Степан Пеньков і увімкнув транзистора на повну потужність.
— Вам неприємні подібні розмови? — спитав я, глянувши на Пенькова. — Чому?
— А кому вони нині потрібні? — опустив очі домоуправ. — Маємо ж хліб і до хліба… Так ні — ворушать давнє, правди дошукуються…
— Правду–матінку не треба розшукувати, — відказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. — Правда, мов біблійний Єгова, є. Навіть тоді, коли її, зґвалтовану, викидають у кювет, сподіваючись, що вона до ранку витягне ноги!
Тієї ночі я не спав. Коротку білу ніч і всі подальші дні і ночі я думав про свого стрийка, про батька і про себе: зв'язував вогнива наших життів в один ланцюг випробувань двох поколінь, з яких лише другому було суджено діждатися справедливості.
Тож хочу, щоб про наші долі знали і наступні. Я адресую тобі, мій молодший брате, свою розповідь, яку скомпонував у пам'яті за час, проведений над озером Ямба–то, осмислюючи своє пережите, пригадуючи й домислюючи чуже — з батькових записок і розповідей, з наукових праць, листів і щоденників стрийка Михайла та із свідчень очевидців. А ти дітям перекажеш.
Із записок Івана Шинкарука
Весна 1914 року. Українські великодні свята випали зразу ж після польських, і всіх студентів відпустили на два тижні додому. Я закінчую щойно перший рік учительської семінарії у Станіславі, а вже мрію про той день, коли повернуся у свою Пилипівку вчителем і стану на місці пані Шубертівної, яка донедавна виплачувала щомісячно по двадцять корон на науку дітям найбіднішої у селі сім'ї — мені й братові Михайлові, що вчиться на першому курсі філософії у Львівському університеті. Мрію віддячитися їй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий і завзятіший від мене, піде в широкий світ, а я скромно буду вчити розуму сільських дітей і доглядатиму стару самотню вчительку до кінця її днів.
А ще мрію зустрітися у Пилипівці з коломийською гімназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львові на теології. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда і поглядає на Михайла. Що ж, він старший і мудріший, їй з ним цікавіше…
Цього року Михайло від себе і від мене подякував учительці за допомогу, бо отримав стипендію — двадцять п'ять корон, а ще з протекції відомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став підробляти кольпортером у НТШ[2], крім того, харчується в академічній їдальні за половину ціни. Висилає мені гроші на утримання, і я повинен звітувати перед ним за кожен крейцар.
Сьогодні чекатиму у Станіславі на поїзд зі Львова, яким приїдуть Михайло і Гриць Шепетюк. Увечері в будинку українського "Сокола", що поряд із нашою семінарією (я про це Михайлові написав), буде читати "Мойсея" Іван Франко. Важко повірити, що побачу його зблизька… Потім поїдемо до Коломиї, а далі пішки — у Пилипівку. О, якби здійснилось те, про що ми домовлялися на зимових вакаціях — піти страсного тижня у гори!
Та, напевно, ця затія не вдасться: дома чорна біда, тато спрацьований, знищений роботами, мама схибнулася розумом на релігійному тлі — пропадає у церкві й на плебанії, миє там підлоги, без упину молиться, батькові ж дорікає, що не послав мене вчитися на священика.
А ще непевно стало у світі, то, може, й не варто вештатися горами. Кажуть, поліція після віденського та львівського процесів полює усюди за російськими шпигунами.
В березні відбулася карна розправа у віденському суді над Олександром Яндричем, угорським підданим, який видавав Росії військові таємниці. В "Ділі" повідомлялося, що під час ревізії у нього знайдено шпигунські звіти, писані тайнописом, план фортець у Перемишлі, порядок походу армій на випадок війни, за що отримав від російського уряду грубі гроші. Засуджений на п'ять літ в'язниці в Куфштейні.
Того ж місяця у Львові закінчився процес над Семеном Бендасюком із Товмача, який працював бібліотекарем у Народному домі. Члена москвофільської партії Бендасюка звинувачено у зв'язках із впливовими партіями в Петербурзі. Під час обшуку в нього виявлено прокламації, в яких проголошувалося, що "на просторій землі Данила має ґаздувати російський цар, бо народ — від Карпат до Камчатки — весь руський". Що йому Франко! Листувався з графом Бобринським, отримував від нього російські карбованці, коли ж граф, повертаючись із Праги, зупинився у Львові в готелі "Жорж", москвофіли влаштували йому гучний банкет, а потім, як дорогого гостя, возили по містах Галичини. Польські присяжні з антиукраїнських спонук виправдали Бендасюка, а граф Бобринський у листі подякував за це полякам, пообіцявши, що Росія незабаром матиме змогу віддячитися їм не лише словом, а й ділом.
У світі запахло порохом. У прикордонних районах Росії й Австрії почалася мобілізація. Галичина може стати тереном страшної війни, вона ж бо є ключем Росії до Румунії, Угорщини, Австрії та Німеччини.
В Австро-Угорщині шаленіє шпигуноманія. Мабуть, таки в гори не підемо. А втім — як вирішить Михайло. Він краще знає, що діється у світі: Львів є Львів.
Як я маю повестися, коли почнеться світова веремія? Михайло писав, що вступив у "Січ" Кирила Трильовського, бо замало ходити по селах з антипропінаційними[3] рефератами, а витанцьовувати на забавах модний танець two step[4] у той час, коли вшехполяки на чолі з Пілсудським уже створили озброєний легіон "Związek strzelecki"[5], просто ганьба.
Михайло — максималіст, він піде напролом, на ризик. А я думаю про освіту. Тільки просвічений народ здатний до боротьби, тільки самоусвідомившись, можна перемогти ворога. А може, я помиляюся: коли почне литися кров — чи буде час навчати тоді народ?
Я прочитав Пруса і Винниченка, Ніцше і Толстого, Дрепера і Франка, Джека Лондона зрештою, та нічого від того в моєму житті не змінилося. На станції у Станіславі я мешкаю з трьома кандидатами учительської семінарії; бідні їдять з однієї миски, а багацький син — окремо.
Хто я? Хочу проаналізувати війну і світ своїх почуттів.
У Грушеві ми переплили чайкою Прут і через переліски, стежками навпростець, подалися до Погорільця — найвищого в околиці горба, довкола якого поприпадали шиті соломою хати, з покірною надією вдивляючись підсліпуватими віконцями у високий трираменний хрест на маківці, немов прочани у храмі в золоту чашу при виносі Святих Дарів.
Наша з Михайлом вітцівська хата стояла самотньо край села, найменша й похила, та цього разу вперше не стиснулося болем моє серце — навпаки, мене діткнуло почуття гордості від того, що з найбіднішої хати вийшли ми до світла науки, на гору, і ось стоїмо тут, на Погорільці, немов небожителі, і знаємо те, чого ніколи не будуть знати батько й мати, і в поті чола працюватимемо для того, щоб наші діти виросли за нас мудріші, а мине час — і стане мій народ освіченим і сильним, бо маємо великого Учителя, науку якого понесемо ми — Михайло, Гриць, я і сотні таких, як ми, — до найглухіших закутків, а тоді…
— А тоді сусіди будуть змушені з нами рахуватися!
Я сказав ці слова вголос і знітився, бо ж був наймолодший серед компанії, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищівно–поблажливої посмішки, якою він жорстоко витруював мою наївність і не завжди був справедливий; його вимогливість до людей межувала часто із зверхністю, але й себе він не шкодував, коли стикався з власною необізнаністю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, і я, рахуючись із кожною його думкою, деколи по–дітвацьки крикливо вивільнявся від нього, щоб утвердитись у самому собі.
Гриць Шепетюк, високий і вродливий, до якого вже встигло діткнутися теологічне виховання витонченістю й непроникливістю обличчя, не зреагував на мої слова. Вітер розвіював його чорне волосся, він дивився на село, посередині якого поряд із церквою стояла єдина під черепицею хата, і мовив натхненно, ніби перебував у цю мить в аудиторії на теологічному диспуті:
— Нам водно ставлять схоластичні питання, а одне з них таке: де підносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположения Ісусові, — над водою чи під водою, адже Христос тоді дивився у воду… А мені тепер, коли я поглядаю на своє село, хочеться відповісти: над моїм рідним подвір'ям.
Михайло скинув бровами, — вітер пустував у вихорці, що розділяв його тверде русяве волосся над випуклим чолом, туге підборіддя стягувало губи у смужку, очі мав холодні й уперті, — відказав коротко на Грицеву сентенцію:
— А на моєму чорти шабаші справляють… — Він повернув до мене голову й закінчив мою думку: — 3 нацією, яка має Франка, мусять рахуватися сусіди, хочуть того чи не хочуть.
— Ти розумієш, Михайле, — підхопив я, зрадівши, що брат підтримав мене, — ми у вічі бачили його, наглого Мойсея, колись своїм дітям з гордістю про це розкажемо, і, може, аж тоді дізнаємося з десятків праць майбутніх дослідників творчості Франка про те, що нині знає тільки він один.
— Прийде час! — патетично мовив Гриць.
(Продовження на наступній сторінці)