Так закінчилася українська галицька irredenta. Правда, залишилося чимало політиків і політиканів, які марять відновити в еміграції свої сили для визвольної боротьби, з дня на день очікують "слушної пори", в очікуванні стають озлобленими і водночас безвольними й інертними людьми, колишня дійовість яких замінилася балачками й волелюбними піснями–жебранками під панськими дверима, а врешті капітулянтськими гаслами на кшталт: "Почекайте з революцією, прийде й на неї час, а з нас уже досить жертв — хай підростуть нові борці". Достоту, як у "Перезві" Олександра Олеся:
Державні місії,
Контроль, комісії,
Пілати, дипломати —
Вся Україна тут.
Клопочуться, збираються,
Прощаються, вітаються,
Стрічають, виряджають,
А ввечері — вино…
Вийшовши з табору, я замешкав в "Інвалідовні" — колишній військовій казармі. Вчився. Політика більше мене не цікавила. Вся моя енергія, яка до решти не розтратилася в окопах, спрямувалася до однієї мети — стати вченим. Я тоді ще не задумувався, де застосую свої знання, я лише усвідомив, що Україні потрібні справжні вчені, що без фахівців розмаїтих профілів ніяка державність неможлива, а там, за Збручем, народжувалася молода держава, виростала під іншими, ніж я воював, прапорами, але ж була Україною.
Із двотижневика "Нова Україна", який виходить у Празі, я дізнавався про післявоєнний голод, про впровадження нової економічної політики, про народну освіту в УРСР, яка потребує кваліфікованих працівників… А ще в місячнику "Стерні" прочитав інформацію про літературне життя на Україні. В цьому журналі опубліковані вірші українських поетів; я познайомився з Павлом Тичиною, і на мене очищуючою хвилею повіяли його пророчі слова: "Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, не може ж так буть!" Тичининська поезія стала для мене новою життєвою опорою, змістом, програмою; вона б'є у груди криком до всіх, хто пішов шукати Ісуса на чужині: "Ідіть на Україну, заходьте в кожну хату, ачей вам там покажуть хоч тінь його розп'яту!"
…Мені важко було повірити, коли в одному номері місячника я прочитав повідомлення: "У збірнику київських футуристів "Семафор у майбутнє" опублікував свої новели "На півдорозі" і "Бій" молодий прозаїк і драматург, виходець із Західної України Мирослав Ірчан".
Андрій — там?! Залишився… І "почервонів"? А може, то єдиний вихід із нашого становища, єдиний сенс — "почервоніти"? Адже нема на світі України, немає й другого Дніпра…
Я так і запитав його, коли зустрівся з ним — уявляєш, Іване, я зустрівся з Андрієм Бабюком на Вацлавській площі, коли у Празі 25 березня 1923 року відбулася демонстрація українців–емігрантів проти ухвали Ради амбасадорів у Парижі про прилучення Галичини до Польщі. Я так і запитав його з подивом і недовірою:
— Як тобі вдалося так скоро "почервоніти"?
— Хіба ми бики, щоб червоного боятися? — відповів він жартом.
Це було в неділю. Біля Національного музею на Вацлавській площі вилаштувався четвірками багатолюдний похід і поплив униз, щоб на Староміській площі покласти до стіп пам'ятника великому борцеві за волю слов'ян Янові Гусу терновий вінок. При вході на Старий ринок спинили нас пікети чеської поліції: у будинку навпроти пам'ятника розміщалося польське посольство. Тоді похід вернувся знову на Вацлавську площу, тут відбувся мітинг.
У натовпі я побачив Андрія. Важко було повірити, але то був він. Я пробрався до нього, узяв рукою за плече, повернув до себе, ми разом скрикнули, обнялися, і я тоді спитав…
Потім ми пішли до готелю "Монополь" на Карлову площу — він там зупинився, їдучи з України в Канаду з місією видавати газету для канадських українців. Розмовляли всю ніч.
— Я почав "червоніти", Михайле, ще до відступу за Збруч. Воював у другому корпусі УГА, що стояв якийсь час на позиції у Дрогобичі. Може, ти чув або й ні — у одній із бригад утворилася червона "Жовнірська рада", постала вона як протест проти переговорів Петлюри з Пілсудським. Я не належав до неї, та бачив убитих; усі до одного члени ради були розстріляні…
— У війни свої закони, — відказав я. — Якщо так швидко розчаровуватися…
— Мною ніколи не володіли емоції, Михайле: захоплення, розчарування. Я намагався збагнути ситуацію. Мусив для себе вирішити — уже за Збручем, — на чиєму боці маю воювати за Україну? На боці Директорії, яка разом із Галлером примусила нас залишити Галичину полякам?.. Зрештою, Перша бригада УГА, в якій я служив у двадцятому році під Уманню, перейшла на бік більшовиків. Отак я і став червоним… Пам'ятаєш нашу розмову у Варпаланці? "Винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ". Хтось із нас двох сказав ці слова. Нині іншого життя, ніж на Радянській Україні, я не знаю і не хочу знати. За кілька років або й скоріше повернуся з Канади до Харкова. Там я відчуваю себе потрібною моєму народові людиною.
— А ми, по–твоєму, непотріб? — заярився я. — Тільки тому непотріб, що нас доля закинула на чужину?
— Я так не кажу. Але ж ніхто не прив'язав вас до чужини. А на Україні відродження. Справжнє! Ти ж нічого не знаєш… Ні, я таки не розумію, як можна животіти в теплі й затишку на чужині тоді, коли Велика Україна стає на ноги і потребує рук, умів, коли Галичина конає під польським чоботом!.. Напевне, ти чув, мусив чути про колишніх старшин УГА Петра Шеремету і Степана Мельничука з моїх П'ядик. Не чув, то послухай. Дванадцятеро їх добровільно перейшли радянсько–польський кордон, щоб підняти повстання на Поділлі, та були спіймані і розстріляні в Чорткові. Я пишу про них драму, яка буде називатися "Дванадцять"… Скажеш: марно пролита кров. О ні, брате! Воля ніколи не прийде до тебе сама, мов наречена до шлюбу, за неї треба класти голови. Й жодна крапля крові не пропаде марно. Як і та, що всякла в галицьке поле, наша стрілецька — теж.
Згадували Маківку й присягу перед боєм… "А як впаду в лютім бою, не журись, я до тебе ще повернуся колись…" Не впали ми, але й не повернулись до своїх коханих. Андрій хоч поніс ім'я своєї Ірки у псевдонімі, а я від Катрусі — тільки терпкий подих її останнього поцілунку.
На прощання Андрій сказав:
— Хочу зустрітися з тобою у Харкові. Знаєш, як то було б чудово! Ми поїхали б у Мерефу на батьківщину Івана Сірка. Вибрались би на Лопань порибалити… Ти б познайомився з Курбасом, побачив живого Тичину… Не засиджуйся тут довго, Михайле, там будеш потрібен.
З паном Балаком Михайло познайомився два роки тому в пив'ярні "У коцура" на Малостранській площі. То був день його першого наукового успіху: докторант[51] Українського вільного університету Михайло Шинкарук захистив на професорській раді під головуванням ректора університету професора Горбачевського дисертацію на тему: "Регіонально–географічне поняття Східної Європи в найновішому освітленні".
За овальним столом у конференц–залі Геологічного інституту сиділи авторитетні вчені: професор хімії Іван Горбачевський, професор географії Степан Рудницький, професор педагогіки Софія Русова, професор мовознавства Василь Сімович, професор славістики Дмитро Чижевський — цвіт української науки на чужині — і запрошений на раду професор геології Карлового університету Франтішек Бегоунек, якого Михайло побачив уперше, а знав давно — вимогливого до своїх вихованців чеського вченого. Тому, коли професорською радою дисертація була вже схвалена, а Бегоунек попросив слова, Михайлова душа, як кажуть, пішла в п'яти.
Бегоунек хвилину мовчав, вивчаючи поглядом дисертанта, переступав з ноги на ногу, причому його повна присадкувата постать похитувалась за столом, ніби професорові було незручно стояти; Горбачевський попросив його за кафедру, та він недбало змахнув рукою, і Михайлові похололо у грудях: учений забракує дисертацію. Врешті професор заговорив:
(Продовження на наступній сторінці)