Минуло більше чотирьох годин після того, як я розмовляв із надміру дисциплінованим "русином–вояком". Зовсім не сподівався побачити його на тому самому місці, проте парубійко і далі стояв на "струнко", самовіддано виконуючи наказ. Ніхто його не змінив на варті, видно, не було кому міняти, і я переконався, що старшина говорив правду.
Стрілець дивився перед собою втомленими очима й не звернув на мене уваги, коли я знову підійшов до нього. Він терпеливо чекав зміни, ніхто не міг перешкодити йому сповнювати обов'язок, і я подумав у гіркій спокусі, що найпростіший люд давно готовий до війни за свою свободу, тільки ще не явився йому франківський Єгошуа.
— Іди, парубче, додому, — мовив я до стрільця. — Навіщо так ревно охороняти порожній будинок?
— Порожній? — оглянувся вартовий на готель. — Як так, то я йду. Звідки я мав знати, що він уже спорожнів?
Стрілець зняв із кріса багнет, наложив його на дуло вістрям униз, відбив чоботом перший крок, далі тихо подріботів, а потім побіг і сховався за руїнами.
…Наказу Державного секретаріату про відступ за Збруч не прийняли Гриць Коссак та Євген Черський. На початку червня військо П'ятого корпусу УГА під командою Коссака перейшло з оборони в навальний наступ під Чортковом і протягом кількох днів зайняло Бучач, Підгайці, Теребовлю. Панічна втеча польського війська припинилася на лінії Бережани — Золочів. Звідси, під командою генерала Тарнавського, почався загальний відступ Української Галицької армії за Збруч.
Отаман Черський передислокував Гірську бригаду із Славська до Тухольки. В домі місцевого пароха зібрав військову раду, яка ухвалила перехід бригади через Верецький перевал.
Треба було попередити чеську прикордонну заставу про прибуття українського війська на чехословацьку територію. Отаман Черський і сотник Шинкарук виїхали до Верб'яжа на переговори і за кілька днів вернулися до села Климець, куди вже підтягнулися військо й обоз.
Плакали стрільці, покидаючи, мабуть, назавжди рідну землю; карався Михайло соромом за втечу з поля бою, викликав в уяві солдата, настромленого на його багнет, наслухав, щоб почути передсмертний крик своєї жертви — шукав для себе виправдання і знайти не міг.
30 червня Гірська бригада зупинилася біля прикордонного кам'яного стовпа, і стрільці, проридавши останній раз "Чуєш, брате мій", подалися у вирій, враз перемінившись із господарів своєї землі та її оборонців у вічних скитальників.
За два тижні, 16 липня, над Збручем народилася ще одна печальна пісня про те, як зажурилися стрільці січовії, коли Збруч–річку проходили: скільки–то народу впало за свободу, встояти не було сили…
Здоров'я прийшло до мене раптом. Так, ніби хтось із моїх друзів або той же скитальник Михайло, що сидів досі привидом у кутку намету на рюкзаках, підійшов і здер з мого обличчя флер, який, спадаючи на очі й уста, спалював мене гарячкою, а віддаляючись, вимережував на своїй тонкій тканині розмаїті видіння. Я умить чітко усвідомив, що перебуваю у реальності, а не на потойбіччі марева і привидів, і, може, уперше за весь час нашої закинутості на відлюддя я відчув радість життя, яким би важким воно не було, і його перевагу над небуттям.
Я знав, що минуло багато безнадійних днів, відколи світ забув про нас, але почув живі й бадьорі голоси моїх друзів, і від цього безнадія раз назавше зниділа в мені; хлопці неподалік намету гупали в землю лопатами, хекали, розмовляли, це невимовно втішило мене, я спробував підвестися, щоб вийти до них, та моє тіло лежало пластом, ніби свинцем налите, і я спокійно підкорився фізичній немочі.
Зрозумів: хлопці копають землянку, яку я розпочав, і від цієї здогадки огорнуло мене почуття щастя: значить, не занепали вони духом — борються за життя. Я почув грубуватий і бурчливий голос Янченка, такий дорогий мені і милий, прислухався — Федір гнув політику:
"Ми лише тоді зможемо викреслити ганебство з нашого минулого… — він гепав лопатою, і я чув, як вона дзвенить, вгризаючись у вічну мерзлоту, ніби подзвін по тій ганьбі, — …тільки тоді воно ні в якій іпостасі не вернеться до нас, коли ми почнемо говорити правду не лише про колишнє, а й про нинішнє… Хаяти мертвих царів, — вистогнував він працюючи, — учили народ споконвіку. Кожний мертвий цар — дурень, а живий — помазаник Божий. І так без кінця… А коли наберемося мужності говорити правду у вічі владцям існуючим, бо ж нема на світі святих і непомильних, то не дамо їм звиродніти… Оце й буде та демократія, про яку ми нарешті заговорили".
Від цієї мови стало мені легко на душі: це ж так думає не тільки Янченко, а ми всі, усі нині сущі й пробуджені, тож яка може бути зневіра, навіть якщо нас чотирьох доля прирекла на смерть? Це ж тільки нас, а не весь народ: концтабір, що розповзся було по всій одній шостій світу, зменшився до полону чотирьох нерозважних романтиків над озером Ямба–то, а мільйони живуть уже на волі і будуть жити.
І ми повернемося. Іншими. Людьми, яких випадок примусив відтворити тяжке минуле заради будучності. Для застороги й науки.
Ще трохи — і я вийду до своїх друзів ділити з ними долю. Зміцнений згаданим і передуманим. Готовий до всього.
Остання розповідь матері (закінчення)
Це сталося тоді, коли в Пилипівці на присілку Воловому згорів панський фільварок. Не перший і не останній. По селах і містах блукали ватаги — збиранина з озброєних вояків УГА, які не встигли або не хотіли переходити Збруч. Вони в розпачі й безнадії ще воювали: роззброювали відділи поліції, палили панські маєтки, накликали цим у села карні експедиції і самі, спіймані, гинули — їх розстрілювали й вішали без суду. Були це останні конвульсії українсько–польської війни, агонія Західноукраїнської Народної Республіки, яка проіснувала неповний рік, узявши за своє існування непомірно високу плату — п'ятдесят тисяч, або й більше, молодих життів.
У Пилипівку увійшов швадрон уланів: із стаєнь виганяли корів і заводили коней; по багатших обійстях ставали на постій жовніри, у Шепетюків хату зайняли офщери. Катруся з матір'ю і батьком, який до решти втратив розум, коли до села дійшла чутка, що вчителька Шубертівна загинула в Талергофі, перейшли жити до стодоли — слава Богу, йшло до весни.
Було ще холодно, вкривалися старими ряднами, бо ж нічого з постелі не вдалося винести з хати, усе забрали військові, та це ще півбіди. У дровітні командант швадрону влаштував катівню, де офіцери допитували сільських парубків і ґаздів, запідозрених у підпалі маєтку пана Стрельбицького. Що там робили з ними, Катруся не бачила — чутно було тільки виття катованих і крики екзекуторів; старому ж здавалося, що то ще не вийшли із села мадяри, які забрали Шубертівну, він трясся і шепотів водно слово, яке колись нагнало на нього смертельний страх, — "муска, муска!", врешті не витримав і повісився уночі в стодолі на крокві. Після нього пішла зі світу й мати…
А далі потягнулися дні, місяці й роки — ніби взаперті, ніби окремо від світу, в якому щось там діялося, вирувало, кипіло й кінець кінцем влягалося у русло життя, котре прийшло.
Ніщо вже Катрусю не обходило. Михайло не давав про себе чутки, напевне, загинув, а без нього світ став нецікавим; займало її тільки господарство — треба було якось жити.
Ще перенесли люди один страх, коли почалися вибори до польського сейму, а виборці до урн не пішли: знову налетіли в села каральні експедиції. Пилипівку цього разу лихо обминуло, зате в сусідній Тростянці, що над Прутом, улани вчинили злочин, від якого зморозило кров у жилах: якогось парубійка, що закликав селян не йти на вибори, спіймали, катували його в хаті розпеченим залізом, врешті запхали головою у палаючу піч і в такий спосіб відібрали життя.
Газет у Пилипівці не було, та все ж доходили до села різні чутки.
У Львові студент Степан Федак вистрелив із револьвера в Пілсудського, коли маршалок в супроводі львівського воєводи сідав до автомобіля: старосту поранив у плече, а Пілсудський залишився неушкоджений. Над Федаком розпочалася судова розправа.
На залізничній станції Сапіжанка на лінії Львів — Кам'янка вбито поета Сидора Твердохліба, який пішов на угоду з польською владою: став видавати конформістський журнал.
У відповідь на український терор польські ендеки відреагували в дивний спосіб. Художник Нев'ядомський трьома пострілами з револьвера вбив у варшавській картинній галереї президента Польщі Габрієля Нарутовича. На суді заявив, що вчинив атентат з причини поблажливого ставлення президента до українців.
А про це вже розповідали очевидці. Через Коломию до Бухареста проїжджав Пілсудський на переговори з румунським урядом. За розпорядженням косівського старости його на вокзалі мали привітати гуцули. Привели їх, одягнутих у барвисті сердаки й крисані. Слово на честь маршалка мав виголосити різьбяр Якіб'юк. То він і випалив просто в очі Пілсудського: "Нас сорок мільйонів, і ми вам не дамося!" Якіб'юка застрелив маршальський охоронець тут же, на пероні. Після того в косівські села пришило військо: карателі катували селян нагайками, рубали на дровітнях сокирами гуцульську святкову одежу, лили нафту у вимолочене зерно…
У Стрию розстріляно композитора Остапа Нижанківського, священика. Нібито за організацію повстання проти Речі Посполитої…
Хотілося спокою. Хоч якого–небудь людського животіння.
(Продовження на наступній сторінці)