У бараку холодно й вогко. Два ряди нар забиті дистрофіками, які туляться один до одного, щоб зігрітись. Незабаром обід. Ми вилаштуємося у довжелезну чергу до польової кухні за кухлем солоної водички, в якій плавають шматки капусти. В бараку смердить — деякі в'язні вже не встають навіть за потребою. Надворі гнила зима. Аби до весни, до ранньої–найранішої весни. Втечу.
— Ми зросли в неволі, Михайле, і через те такі.
— Не треба шукати виправдання для своєї незрілості, лінощів. У неволі зросли й поляки. Але вони зуміли зберегти державні традиції. А ми — ні. Державна поневолена нація стає на свої власні ноги, як тільки–но ослабне гніт. А недержавна кличе на допомогу чужинців. Кого ми тільки протягом історії не кликали: татар, турків, поляків, шведів, москалів, а потім з тими ж помічниками мусили воювати. Ще недавно чіплялися за конаючу Австрію, немов сліпець за трухлявий пліт. Потім Скоропадський кликав німців. Нині Петлюра веде переговори з Пілсудським. Ми не навчилися спиратись на власні сили. Власне, не зуміли їх зростити в щоденній праці…
— То, може, нам ще рано? Може, ми надто молоді до боротьби за незалежність, і нам слід визрівати?
— Так, нам треба ще визрівати! Як репетентові[46] в гімназії або вічному студентові в університеті — без кінця! Чехи, серби, румуни, поляки — усі визріли, а ми залишаємося на повторний курс… Так, залишаємося, бо ж не знайдеш у нас кваліфікованих людей для ведення фінансової інституції, фахової школи, промислового підприємства, а тільки зарозумілих політиків, послів і дипломатів — і ніхто з них не хоче визнати себе невідповідним для такої діяльності. Подібно тим бабам, яким здається, що вони вміють лікувати рак… Наші політики не орієнтуються у реальності, зате досконало провиджують майбутнє. І їм, отруєним наркотиком рожевих мрій, народ не вірить!
На нарах заворушилися зморені холодом і голодом в'язні. Підходить обідня пора. Треба вставати й нам, щоб зайняти чергу до кухні.
— То, може, під весну ризикнемо, Іване? Бо війна — війною…
— Не буду випробовувати долю. Хай діється Божа воля.
Коли я вряди–годи захлинався солоною слиною, яка ні з того ні з сього починала цебеніти з рота, — бачив у кутку намету тінь скитальника Михайла: вона тоді набирала конкретних, уже мені знайомих рис, і в проблисках свідомості я упевнювався, що це не примара, а жива людина. А може, й справді скитальник прийшов нам допомогти? Я ж не знав, скільки часу лежу хворий; можливо, мої друзі теж уже злягли, а Михайло нас доглядає?
Та це були тільки миті просвітку: гаряче марево тут же напливало на мене рудим, наче магма, валом, та у проблиску між тверезістю і новим знетямленням реальний скитальник Михайло, мій стрийко, намагався допомогти мені вибратися з лабіринтів здогадок і говорив про пережите сам — конкретно і скупо. Так, очевидно, мусило відбуватися, коли мені вже випав жереб простежити шлях стрийка і його покоління: я ж бо щоденника не мав, та якби він і зберігся, то про втечу з Домб'є у ньому було записано буквально кілька фраз: "Русин–вояк на варті біля готелю "Union" у Станіславі… Кунтуші, шаровари, оселедці й сірі однострої… Надто довго ми співали "Боже, буди покровитель цісарю, його краям", надто довго ми вважали себе в'ючою рослиною, якій треба тички… Начальний командант УГА Омелянович–Павленко і начальник штабу Мишковський нездари або зрадники… Убивати своїх за Збруч не піду, я вже вбивав на Маківці…" І ще багато таких пунктирних записів.
Скитальник Михайло, який у митях свідомості з'являвся мені в образі стрийка, розшифровував щоденник…
Друга розповідь скитальника Михайла
У половині травня 1919 року знесилений і обдертий, проте Богом бережений усю довгу й небезпечну дорогу з Домб'є через Польщу й Чехословаччину до північного чеського кордону, сотник Шинкарук перейшов Верецький перевал і, вже в безпеці, попросився до крайньої хати в селі Климець, де, нагодований і помитий, відсиплявся дві доби.
З того часу, як попрощався з Іваном, минув добрий місяць.
…Як тільки потепліло і домб'євські горби, що обтиснули звідусіль табір, заслоняючи полоненим земний світ і залишаючи їм тільки сонце, позеленіли, а тепле небо висушило твань за колючою загорожею, Михайло з Іваном кожного дня на будівництві адміністративного табірного будинку вичікували, коли віддалиться наглядач, тоді виймали з кишень сухарі й тютюн і складали їх у мішечок, захований у цементний тунель майбутнього водопроводу. Коли вдалося роздобути свічку й сірники, Михайло сказав:
— Нині, Іване… Ось туди — на південний схід. Мені аби перелізти через Польшу, а серед чехів і русинів я не пропаду… Ти ось зараз, як тільки вартовий відійде на той край майдану, підійди до нього і пропонуй йому марки за тютюн. Торгуйся довго, він гроші бере. А я тунелем проповзу аж до тієї он улоговини. Там сосняк, ніхто до вечора й не помітить. Будь здоров…
Михайло помовчав хвилину, й Іван зрозумів, що брат хоче щось сказати. Знав — що.
— Говори, Михайле.
— Ніхто не знає, Івасю, котрий із нас скоріше повернеться у Пилипівку. І чи повернемось… Я хотів тебе попросити… Прибережи якось Катрусю, якщо я… Батькова ганьба впала на неї, і ніколи вона її не позбудеться. Не знаю, як зможеш їй допомогти, але не залиши у відчаї. Вона варта і жалю, і любові.
Михайло крадькома потиснув Іванові руку, і той пішов виторговувати в наглядача, що стояв на протилежному краю будівельного майдану з карабіном на плечі, тютюн за останні Михайлові марки.
Крізь ліси і гори від Велички до Криниці пробирався Михайло ночами, людські житла обминав і жив тільки сухарями й водою. Уперше насмілився зайти до сільської хати на Пряшівщині. Словачки й українки давали їсти й приймали на ніч, ні про що не випитували, бо ж війна, усілякий люд блукає, вертаючись домів.
Михайло заздрив чехам і словакам, які вже не мусять воювати, аж дивно, що не мусять, бо ж увесь світ ще воює, і думав, що зрозпаченій і загнаній людині з будь–якого кутка світу можна тут заховатись. У хвилини крайньої втоми вирішував: залишиться тут, пастухом найметься. Та вранці йшов далі й далі, аж поки не переповз через Верецький перевал.
…Після перепочинку в сільській хаті у Климці подався пішки до Славська, звідки ходив поїзд на Стрий — Калуш — Станіслав.
Минав гору Маківку. Стояла вона — головата, поросла рідким лісом, зелена й чужа, аж незнайома. Може, тому, що зелена? Бо ж була тоді у снігу. Снігові окопи, замети снігу над урвищами, унизу хрест, а по той бік, на Скубанці, — москалі…
Зупинився. Біжить видолинком угору стежка на Грабовець, минає хрест, а там… А там світ раптом побілів, і вдаряє у вуха, аж болять перетинки, передсмертний зойк російського солдата…
Насувається на Михайла лава сірих людей, які біжать по схилу Скубаниці вниз, щоб його вбити, і всі наїжені гранчасті штики зливаються в один — блискучий і довгий, штик цілиться Михайлові прямо у груди, і ніщо вже його стримати не може; за штиком людина з відкритим ротом і вусами, це вона цілиться у нього і заколе, бо мусить… ще мить — хто перший?.. Михайлові руки незмірно видовжуються, його плаский багнет далеко попереду нього, він стрімко протинає ним простір, і враз багнет проходить крізь щось хрустке й м'яке, й на нього наколюється, немов овод на соломинку, чоловік… Чоловік сіпається назад, опускає карабіна у сніг, Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, яке щойно зійшло над ізвором, на багнеті кров, а вусатий чоловік у жовтуватій шинелі все ще стоїть, ніби не може вийти з дива, що його таки вбито, й вистогнує по–українськи чотири слова, які глухим відгомоном переслідували Михайла всі роки війни, а тепер вдарили пекучим докором сумління:
"Діти мої, за що?"
Здригнувся. Пішов швидко, не оглядаючись, а крик наздоганяв його стоголосою луною і стих, аж коли ввійшов у Славськ, де вешталися без діла стрільці.
Дізнався: це вояки Гірської бригади УГА, до якої після Вовчухівської операції прилучилися недобитки Гуцульського куреня, Михайлові фронтові побратими.
Зайшов до військової станиці, відрекомендувався отаманові Черському. Отаман довго допитував Шинкарука, не міг йняти віри, що він зумів утекти з домб'євського пекла. Потім наказав видати йому новий мундир із магазину, а увечері покликав до себе.
Розказував новини.
(Продовження на наступній сторінці)