— Я теж так думаю. І начальний командант такої ж думки. А ти, мабуть, добре знаєш Львів. Гриць Коссак — я випив з ним на брудершафт — нині доручив мені спитати в команданта Першого галицького полку, чи не взяв би він на себе операцію на лінії Підзамче — Замарстинів. Там, у міській різні, засіло осине гніздо, треба звідти викурити рій… Ну, випиймо і ми на брудершафт, — Цяпка зняв із пояса фельдфляшу й подав мені. — Чистий спирт — румунське бунту, кльопнемо по два лики ляхам на погибіль!
Я смачно ковтнув пекучого трунку, й гаряча бадьорість розлилася по тілу. Після третього ковтка Цяпка відняв у мене флягу, притулив до губів шийку, задер голову і дудлив, поки не висушив до дна.
— А тепер язда! В штаб до Коссака. Він тут, на Цитаделі. Державний секретаріат, може, знаєш, перебрався з Народного дому, до якого пристрілялися з площі Юра польські дзяла[41], у Ставропігію. Ходім.
Полковник Коссак разом із комендантом міста Миколою Мариновичем сиділи в бункері над картою Львова; комендант закреслював червоним олівцем зайняті поляками райони. Вони не піднімали голів, привітання нашого ніби й не чули; Коссак нервово махнув рукою, щоб ми сіли й не заважали.
— Не так уже й погано! — Коссак ляснув долонею по столу. — Для головного двірця сил на Цитаделі досить, і ще прибуде з Чернівців полковник Букшований із стрільцями. А болячку на Замарстинові треба вже роздавити — життя від неї немає. Укріпити станцію Підзамче, дочекатися Долуда — його ешелон уже йде! Йде! А тоді взяти різню. Ти когось там привів, Іване, рапортуй, — полковник підвів голову, придивляючись до мене.
— Командант Першого галицького полку сотник Шинкарук! — схопився я із стільця.
Коссак зміряв мене з ніг до голови примруженими очима.
— Ви львівський? — спитав.
— Львівський, голошу слухняно. Донедавна працював зчіплювачем вагонів на Підзамчі.
— Яким чином? Я пригадую вас із Маківки.
— Бо війна — війною, — усміхнувся я, знизавши плечима.
Коссак не зреагував на мій жарт, промовив сухо:
— Обидва ви візьміть собі по сотні найсміливіших хлопців і завтра марш на Підзамче. За жодну ціну не смієте здати станцію до вечора. До того часу повинен прибути ешелон Долуда. А з ним — узяти різню. Рушайте!
…На Підзамчі весь день панувало затишшя. Бабахне де–не–коли постріл, просвистать сліпа куля з боку Городничої — вулички, що з'єднує Замарстинівську з різнею, а далі западе глуха тиша, ніби не живуть тут люди, — незрозуміла і тривожна. Щось підступне задумав Мончинський, що не наступає, — польські атаки, як нам стало відомо, повторювалися донині по кілька разів на день.
— Що так скажу, — мовив до мене Цяпка, — треба послати хлопців у розвідку: одних на Високий Замок, чи бува не збираються "андруси" пульнута нам у спину, а інших — туди, — махнув рукою у бік Замарстинова.
— На Високий Замок можна будь–кого послати, там стоїть наша артилерія, б'є по площі Юра, — відказав я. — Спуститися їм треба на Знесіння і там роздивитися. А на Замарстинів я піду сам із двома стрільцями. Знаю тут кожен провулочок. Треба тільки перекостюмуватися. А ти залишайся і бери на себе команду всією залогою.
Після обіду переодягнуті в засмальцьовані залізничні роби, з револьверами й гранатами в кишенях, з розвідними ключами і кайлами в руках я і два стрільці потюпали шпалами по колії, зійшли з насипу й подалися безлюдною вуличкою у бік Городничої, заглядаючи в під'їзди й подвір'я, — усюди мирно й тихо. Чи то осінній холод позаганяв людей до хат, чи не витримали вони постійного страху й вибралися з передмістя на села, — тиша була зловісна.
Незабаром я почув звук губної гармонійки — за рогом вулички, недалеко. Гармонійка звучала щораз голосніше, потім почулися чоловічі голоси — гурт хлопців затягнув надривним дискантом знайому вуличну пісеньку замарстинівських батярів:
Garmońja z cicha na trzy czwarty rżnie,
Ferajna tańczy, ja nie tańczy,
Z szacunkiem, bo się może skończyć zle,
Na ulicy Gnojnej bawimy się!
Далі вдарив бубон, зарипіла скрипка. Ми заховалися у кущах ожинника, звідки проглядалася трамвайна лінія, що робила біля різні петлю, і я побачив, як уздовж неї у напрямі до Знесіння йшли гусаком чоловіки й жінки — з вузликами в руках і впорожні, ніби до церкви на відправу. Я згадав, що нині неділя, — можливо, йдуть на вечірню, але ж то ще зарано.
Мені здалася підозрілою та вервечка людей, і я чомусь подумав про зарослий дерезою і терном піщаний кар'єр на тильному від нас схилі Левиної гори, куди від Знесінської церкви йде кілька стежок. За кар'єром — Глинянський тракт, Винники, Чортова скала, на ній теж стоїть наша батарея… Але з кар'єру, обігнувши Левину гору глибокою й зарослою кущами улоговиною, можна навправець зійти на Підзамче. Чи охороняється цей прохід?
Я це подумав, а музика, гупання бубна і надривні чоловічі голоси все дужче лунали над тихим Замарстиновом, певне, долинали й до Підзамча — підозрілий концерт вуличників чимось пов'язався для мене з гусаком людей, що тягнувся уздовж трамвайної лінії, і кінця йому не було. Може, музиканти відвертають нашу увагу?
Пошепки сказав до хлопців, щоб залишалися на місці, і почав тихо пробиратися крізь ожинник, зайшов у запущений город із заваленим на розі вулички парканцем: біля нього стояло четверо чи п'ятеро співаків, які вийшли розважатися при неділі.
Antek z pistoletem w ręce,
A Feluś z siekierą, w dżwiach,
A frajer frajera pompką od rowera
Zaiwanit, że aż strach…
Навкарачки підповзаю до бузкових заростей над самою фосою і завмираю: віднявши від губів гармонійку, Едвард Лукасевич доспівує, надриваючись:
Świat latarni już pogasły,
Smętnie gwiżdże nocny stróż,
A kat Maciejowski tam pod szubenicą
Na Antosia czeka już.
Garmońija z cicha na trzy czwarte rżnie…
Я дивився зблизька на його ненависне масне обличчя і вже неомильно розумів, що означає цей концерт: Едвард відволікає нашу увагу співом, а ті собі йдуть і йдуть. Виймаю гранату, висмикую чеку — розплачуся я з тобою за себе і за циган! — а тоді впритул зустрічаюся з більматими очима бандита. Він опускає гармонійку і з вереском "Hajdamaka tutaj, zabij go!"[42] виймає з кишені револьвера і не прицілюючись стріляє, я шпурляю гранату в гурт співаків, і поки гримнув вибух, ми вже бігли щодуху до своїх.
— До зброї! — скомандував я і побіг попереду своєї сотні улоговиною до кар'єру; ми довго бігли, поки не опинилися над стрімкою кручею, на яку вже спиналися, щоб вибратися в улоговину, боївкарі — хто в чоловічому, хто в жіночому одязі.
Ми їх жорстоко розстріляли.
Перед вечором прибув на Підзамче зі сходу ешелон. Першим вийшов до нас у козацькій шапці із шликом, у синьому жупані отаман Долуд, хвацько відрапортував; з вагонів висипали козаки, я перемовився з Долудом, що чекати не можна ні хвилини; отаман тут же скомандував до бою, козаки оголили шаблі, і дві наші сотні попереду, а загін імені Ґонти за нами — рушили бігом до різні.
До ночі різня була здобута, боївкарі перебиті — мало хто врятувався. Другого дня передмістя Львова разом із Клепаровом зайняло наше військо.
Залишилося узяти головний двірець.
Його ми не взяли, хоч і могли. Краківський полк, який на третій день війни прибув епіелоном із Перемишля і обсадив головний двірець, був малочисельний і погано озброєний. Пілсудський тільки–но збирав сили: до Перемишля стікалися з усієї Польщі добровольці, яких приймав і вишколював полковник Токаржевський.
Секретаріат знав про це. Зрештою, кожен стрілець знав, що насамперед треба перетяти залізничну лінію Перемишль — Львів, проте команди до наступу на вокзал не дочекалися: команданти, а їх тепер стало аж двоє, не могли поділити між собою владу… Ти розумієш — ділили владу, яку завтра могли обидва втратити!
З Чернівців до Львова прибув полковник Осип Букшований із загоном вишколених стрільців. Він не захотів визнати начальним командантом Гриця Коссака, Коссак не уступав. Державний секретаріат цілими днями засідав у Ставропігійському інституті, мирячи претендентів, поки командування УГА не передали полковнику Гнатові Стефаніву. Час був утрачений, сотник Мончинський попросив у Костя Левицького перемир'я. Державний секретаріат погодився.
— Іште нейт! О сакра! — захлинався сотник Цяпка, взиваючи по–мадярськи до Бога і всіх святощів. — Що це означає, Михайле: зволікання штурму двірця, перемир'я… Ти не міг би мені, евентуально, пояснити?
Мій полк розмістився у міській різні й контролював звідти в'їзні дороги з Рави–Руської, яка була в польських руках, а теж із Жовкви та Кам'янки. Ми не могли залишити свої позиції і вийти на Цитадель, щоб звідти підтримати штурм вокзалу. Зрештою, нас ніхто не кликав. Ще до завішання зброї полякам удалося захопити дирекцію залізниць і головну пошту, тоді врятувати становище міг тільки наступ. Натомість 18 листопада Державний секретаріат оголосив перемир'я з противником на сорок вісім годин.
Це була капітуляція. Отаман Долуд не прийняв наказу, його козаки самочинно вийшли із Замарстинова на Клепарів, і майже весь загін поліг у нерівному бою. Отаман із недобитками повернувся на Україну.
Сотник Цяпка ще дужче схуд, з його уст не переставала литися брудна лайка; це мене дратувало: дисципліна є дисципліна.
(Продовження на наступній сторінці)