Добре, що так сталося. Ще тоді, як ми прощалися у Домб'є, я хотів цього, бо знав, що кохаєш, і вірив: як виживеш — знайдеш її. Хай буде щаслива з тобою, а для мене вона навічно залишиться у пам'яті святим ідеалом. Цілуй її… І пишіть про все.
А тепер про себе. В одному листі всього не розкажу, напишу кілька. Настала пора висповідатись перед тобою. Перед вами… Немає у мене ближчих за вас людей.
На перевалі Гірська бригада спалила обоз, скинула у провалля гармати і у Верб'яжі склала зброю чеським прикордонникам. З цим і закінчились наші мрії на те, що ми ще повернемось у Галичину воювати з ворогом, і марно співалася пісня "вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава" — нікому вже не були страшні ізгої. Немов підбитий журавлиний ключ, потяглися ми довгою вервицею на північ у бік саксонського кордону — до Німецького Яблонного, а звідти в Йозефов, що біля Градця Кралового, де на нас неподалік старої фортеці чекали бараки, зовсім не кращі, ніж у Домб'є.
Ото й тільки, що біля Верб'яжа, поки нас роззброювали і записували прізвища в акти, четар УГА скульптор Бринський встиг вибудувати з каменю капличку і на вмурованій у стіну мармуровій плиті вибив різцем зображення бандуриста, дату і внизу напис: "Слава не поляже!"
Поезією і піснями ми розпочали боротьбу, ними й закінчили.
У долині, між горбами й лісами, чорними рядами стояли бараки колишнього австрійського концтабору, обкопаного глибоким ровом і обгородженого подвійним рядом колючого дроту. Тут жили італійські полонені, і ми кілька десятків їх знайшли — трупів, запханих під нари, яких туди заховали живі, щоб отримувати за них пайку.
Дзвенить на вітрі колючий дріт. Січе дощ, у бараки протікає вода. Ми ліпимо стіни, накриваємо папою[48] дахи, затикаємо діри, місимо подертими чобітьми болото… А на стіні, над верхніми нарами, висить приколена шпанеглем[49] фотографія дівчини–красуні, певне, італійки. Як надія, як рештка віри в чистоту й красу. Її не знімає ніхто, і я деколи вбачаю у чорнявій італійці риси моєї білявої Катрусі….
У погідні дні проводимо військові вправи. Без зброї, звісно. Це — як гімназійні уроки руханки, це гра. Організували курси істориків і географів. Я з пам'яті читаю лекції — за підручником Степана Рудницького — з географії України. Слухаємо реферати з історії — уже з історії! — українсько–польської війни. Драматичний гурток готує для постановки Хоткевичевого "Довбуша". Все це потрібне, щоб не занидіти духом, і все здається несправжнім. Штучним життям маріонеток. Ми — відчахнута від рідного пня галузка.
Восени прийшла до нас радісна звістка. Комендант табору полковник Полєвка повідомив, що в Йозефов прибуде — сам запросив — капела Олександра Кошиця! Ще й газету приніс, в якій професор музикології Празького університету Зденек Неєдли писав: "Їхня пісня — це туга України за волею. Краса звуку, чар, абсолютна досконалість інтонацій… Українці перемогли нас несподіваною красою свого співу".
Всі ми кинулися ремонтувати під театр барак–їдальню, мостити сцену. Ми вже чули про славне турне по Європі капели Кошиця, який заявляє вільним народам світу про існування народу українського, котрий теж має право на волю… Вирвалась капела з Києва, немов голі й босі троянці з вогню, і зворушила Європу. І пролила вона сльози розчулення, слухаючи плач невільників, проте ніхто й пальцем не поворухнув, щоб спинити амбасадорів Антанти виносити нації вирок, щоб допомогти народові, якому вибили з рук зброю і залишили замість неї тільки пісню.
Врешті настало свято: вийшли на сцену сто хористів у темних костюмах і диригент у накрохмаленому сніжно–білому жабо, у смокінгу; змахнув славний Олександр Кошиць рукою, і хлинули на нас мелодії — одна від іншої тужливіша й трагічніша: про гетьманів, які вже не встануть, про чорну ріллю ізорану і кулями засіяну, про чорну хмару турецького війська, що виступило на Почаїв, про журавлів, які в чужині умруть, заки море перелетять, про круків, що хмарою літають над стрілецькими трупами, — про кров, пролиту для змісту нових невольничих пісень, які не дадуть загинути нації… Схлипнув зал і заридав, і були б очистились ізгої сльозами від накипу злоби й кривди, та в одного — сотника Яремчука — було того накипу забагато, а сльози ні краплі, він схопився з лави й заволав:
— Перестаньте, перестаньте блюзнити! Інші народи розіслали по світу послів, а Україна — хор, і цим ми ще й пишаємось?!
Він розірвав на собі кітель і вибіг на плац, кинувся до воріт, а звідти у бік залізниці. Товариші не змогли його наздогнати. Саме їхав поїзд, і сотник устиг…
Коли вийдеш на гору Петрін, що височить над празьким районом Сміховом, і побачиш довкіл червоне море дахів, то тут, то там проколених готичними шпилями костьолів, — мимоволі згадаєш Львів, наш маленький, як люблять його називати чужинці, Париж, а я сказав би — Прагу: багато "львівського" кожного разу вбачаю в архітектурі чеської столиці й, може, тому так скоро прижився в ній.
З Петріна побачиш усю Прагу: Старе й Нове місто, Панкрац і Виногради, а в підніжжі фунікулера — мій Сміхов, перетятий штефаниківською вулицею з театром "Швандово дівадло", двовежним костьолом Святого Вацлава, з казармою "Інвалідовна", де я мешкав якийсь час, коли вийшов з Йозефовського табору, з бічною вуличкою Пивоварською, де тепер наймаю невеличку кімнату в господині, яка чимось нагадує мені Гашекову пані Міллерову; далі Штефаниківська вулиця переходить у Кармелітський проспект, що закінчується перед Малостранською площею, посередині якої стоїть бароковий пам'ятник імператорові Карлові VI, праворуч — єзуїтський храм Святого Миколая, обставлений всередині фігурами пап і кардиналів, що проколюють мечами і спалюють зигзагами блискавиць невірних схизматів, а ліворуч — каскади дахів, що нестримно ринуть з верховин Празького Града, зухвало зупиняють масивні дубові двері з вивіскою "Пивовар "У коцура"" і зображенням цинічного кота, який зневажливим до всіх мирських турбот і проблем жестом запрошує прохожих зайти на кухоль свіжого чеського пива.
У цьому пивоварі я випадково знайшов співрозмовника пана Балака, воєнного інваліда з дерев'яною кульшею замість лівої ноги, розмови з яким навіяли мені думку про потребу виїхати на Велику Україну. Звичайно, для такого рішення спричинилося багато факторів, але пан Балак перший розкрив переді мною правдиву сутність статусу емігранта…
Та про це потім.
Не раз тепер задумуюся над своїм життям: тяжке воно було, а все–таки я ніби в сорочці народжений. Уникнув неминучої, здавалося, смерті — і не раз, здобув освіту, та що найголовніше — мені пощастило зустрітися з людьми, які ніби показують мені дорогу до справжнього й суттєвого, що я повинен у своєму житті звершити, і люди ці розставлені на всьому соціальному діапазоні: учитель–інвалід пан Балак, найпопулярніший український поет Олександр Олесь і вчений світового масштабу професор–геолог Франтішек Бегоунек.
Я живу нині в передчутті здійснення основного завдання мого життя, та зможу, якщо мені судилося, звершити його тільки на рідній землі, бо лише серед свого народу будь–яка праця — значна чи дрібніша — має елементарний смисл.
Галичани вічно повинні пам'ятати благородство чехів, які — єдині в Європі — із співчуттям і нечуваною у той час гуманністю поставилися до українських вигнанців з рідної землі після програної війни. І якщо нині чехи через безробіття, яке охоплює весь світ, хочуть залишитися самі, без нас, то їх можна і зрозуміти: кого тільки нема в маленькій чеській республіці — галичани і східні українці, росіяни і калмики, грузини і вірмени… І всі хочуть мати працю й опіку, освіту та ще й субсидії, до того ж кожне земляцтво ревно займається непотрібною для чехів — і для емігрантів теж — політикою.
Українці у президента Масарика отримали більше, ніж могли сподіватися. У жовтні 1921 року переїхав з Відня до Праги Український вільний університет, до якого міг вступити кожен, хто закінчив гімназію. Мені пощастило: на природничо–математичному відділі читав лекції з антропогеографії і геоморфології мій професор і приятель Степан Рудницький, теж галицький емігрант, і за його протекцією мені записали три університетські семестри, які я прослухав у Львові, тобто він засвідчив, що я їх прослухав.
Крім того, у Подебрадах відкрилася Українська господарська академія, а за два роки УГК[50] заснував Педагогічний інститут імені Драгоманова, в якому я нині працюю лектором на кафедрі географії. І це в той час, коли в Галичині для українців закриті гімназії, а Український університет у Львові працює в підпіллі.
Польсько–радянський мир у березні 1921 року поклав край нашим сподіванням на повернення до Галичини — у бойові лаштунки. У Йозефовськім таборі вже ніхто не хотів виходити на екзерциції: військова муштра стала хлоп'ячою забавою, а ми — масою бездомних людей, які втратили ґрунт під ногами. Залишився один для нас вихід — заробляти на хліб у чужині і вчитися.
Чеська влада дозволила нам покинути табір, і незабаром неосвічені стрільці розійшлися по краї й стали добрими ремісниками: молода республіка потребувала ще тоді робочих рук. А освічені, скориставшись із заклику УГК, записалися студентами в навчальних закладах.
(Продовження на наступній сторінці)