— Ви мені й нині не заважаєте, — пан Балак поклав долоню на Михайлове зап’ястя. — Але пора й честь знати. Чехія маленька, чехам стало тісно від емігрантів. Позаймаєте посади, а нам куди — до Австралії? Ви повинні це зрозуміти… Якби у вас була своя держава, ми могли б із вами обмінюватися ученими, фахівцями, ремісниками, сезонними хліборобами…
— Ми маємо свою державу, маємо! — скрикнув ображено Михайло.
— То чому ж не їдете туди?
Дорогі! Закінчується дев'ятий рік моєї скитальщини, й відходять у спогади тяжкі хвилини поневіряння на чужині. Не голодував я, ніхто мене й не кривдив, здобув науку і знання, а відчуття загубленості, усвідомлення, що ти біологічна особина, яка їсть для того, щоб жити, а живе — щоб їсти, не позбувся ні разу, ні на мить. Заповідайте своїм дітям ніколи не покидати рідного краю. Людина мусить, прокинувшись уранці, бачити над собою рідне небо — хай навіть воно у хмарах чи спалахах вогню.
Я змучився, душевно знидів — дайте мені хоч на один подих рідного повітря, один лише ковток води з холодної Березівки. Поверніть мені пилипівський святвечір, хай я почую дитячу коляду під вікнами і жебоніння віншувань; хай ще раз послухаю, як скриплять чоботи на свіжому снігу, коли старші церковні браття обходять на Різдво з вертепом усе село і їх могутнє "Бог предвічний" злітає у піднебесся, хай ще раз утішуся "маланкою", нарегочуся з витівок Чорта, зі страху Жида і злякаюся Смерті з косою — як я її колись боявся, коли сидів на печі, а вона стинала Ірода, — чи ж буду так боятися, коли увіч прийде до мене? Дайте мені постояти під холодним місяцем і полинути, немов безплотний дух, за відгомоном вечірнього дзвону над сакатурськими перелісками і ярами, дайте мені припасти до порога рідної хати й поцілувати сліди батька–матері!..
Дайте, благаю вас, бо надходить святвечір, а я — один.
Та ні, не буде того вже ніколи. Незабаром перелечу літаком над землею, за яку пролив кров, над солом'яною стріхою вітцівської хати, і заплачу, і втішуся, що Україна — велика і на ній знайшовся для мене притулок.
Я отримав із Харкова від професора Рудницького листа і вирішив. Подав заяву в постпредство УРСР у Празі: мені пообіцяно до осені задовольнити мою просьбу про виїзд на Україну. Аж до осені: треба ж вивчити з усіх сторін мою справу і підшукати місце праці й проживання в Харкові. Я сподіваюся на університет.
Прощаюся із золотою Прагою. Кожного дня. Я ж таки полюбив її змученим серцем вигнанця і знаю: снитимуться мені до самої смерті величний костьол Святої Людмили на Виноградах, який я щодня минаю, йдучи до праці в Педагогічний інститут — червоний п'ятиповерховий будинок на вулиці Слезькій, і будуть снитися мої студенти, з якими повесні ще раз, востаннє, поїду в експедицію на Закарпаття, — понесу з собою їх тужливі й заздрісні погляди і мовчазний докір за те, що полишаю їх на чужині.
На все життя запам'ятаються містечко Ржевніце над річкою Бероункою, що за двадцять кілометрів від Праги, й будиночок під червоною черепицею, а в ньому — скромна кімната з сільською постіллю, застеленою рядном, і піч у кутку, і високий, худорлявий, у пенсне, господар — Олександр Іванович Олесь, до якого приходять українці–емігранти, мов віруючі до Мекки: хто поглянути на знаменитість, хто подякувати за скарб очищуючої поезії, якою він щедро обдарував усіх сущих на землі українців, а я — за благословенням на дорогу до рідного краю поетового, якого він сам уже не побачить. І понесу його журбу, і застерігатиме мене заповіт поета — мука його сумління:
Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік вогонь пече
І проклін рідної країни.
І буде мені пам'ятатися сива сльоза на змарнілій щоці поета, потиск руки на прощання і слова: "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі!"
Затямлю назавше мудрого й доброзичливого чеха — професора Франтішека Бегоунека, з яким поділився своїм наміром виїхати на Україну. Цей великий учений і романтик пошепки, щоб не вректи, похвалився мені й своєю радістю: італійський конструктор дирижаблів Умберто Нобіле запропонував йому взяти участь в експедиції на дирижаблі "Італія" до Північного полюса. Сповниться мрія його життя…
А я, слухаючи його і прощаючись з ним, так яскраво уявив собі, ніби побував там, північні архіпелаги — Нову Землю, Шпіцберген, Землю Франца–Йосифа і Соловки. Боже, чи пощастить мені хоч раз ступити на них ногою?
Я напишу тобі, Іване, із Закарпаття. Хочу — може, востаннє — зустрітися з тобою. На Говерлі…
Розділ десятий
Цілющий сон здолав Євгена, і снилося йому, що він безконечно довго й солодко спить. Чув, як уві сні повертаються до нього сили: так, напевно, зморожена за зиму й від життя відчужена деревина набухає напровесні соками. Вже моцується й стримує у кореневищі, стовбурі й гілках знайома сила, ще трохи — і вона вибруниться молодим листком і цвітом, але пробудження ще треба ждати, — і Євген, спокійний і впевнений за своє життя, терпеливо очікував переходу з глибокої дрімоти в живий реальний стан.
Уві сні він докінчував свою розповідь для молодшого брата, а коли вона вже завершувалась і можна було естафетою передати її молодшому поколінню — правдиву, болісну і, зрештою, оптимістичну, — підвелася у куті намету тінь скитальника Михайла: вона наближалася до Євгена, набирала чітких обрисів, і він, напружено вдивляючись, уздрів перед собою не кустратого відлюдника з розповідей Федора, який за рибні місця виторговував у геологів сіль і патрони, а рідного стрийка Михайла, що нібито зійшов із Ніниної фотографії — з утомленим обличчям полярника, який сидить на каменеломі, спершись на лікоть, чорнобородий, у важких чоботах, фуфайці й ватяних штанах, а довкола нього, проламавши земну кору, випорснули стулені головки полярного маку та стебла жорсткої осоки.
Він наближав до мене своє обличчя, даючи його добре розгледіти; я стрийка легко впізнав, ніби з дитинства був з ним знайомий: стрийко мав схожі з батьком риси лиця, та був кремезніший і поглядом суворий, вольовий, достоту такий, якого вималювала моя уява; стрийко Михайло допитливо вдивлявся у мене, ніби теж хотів упізнати, врешті скупо всміхнувся, спитав:
"Чому тобі враз захотілося воскрешати мене з мертвих? Навіщо розвереджуєш старі рани, роз'ятрюєш давній забутий біль, намагаєшся пізнати його і не можеш, вникаєш у каламуть нашого страху і вникнути не маєш сили, бо ніхто з живих не спроможний уявити паралізуючого жаху насильницької й неповинної смерті; з пісень, переказів і легенд, бо ж до архівів доступу не маєш — та й де ті архіви? — відтворюєш картини нашої програної війни, нагадуєш про неї, а правдивих реалій не знаєш; і пощо, нарешті, спотребився тобі я — убитий тому п'ятдесят літ молодий вчений, який не встиг нічого великого для науки зробити і без котрого народ спокійно обійдеться?"
"Я воскрешаю не вас, стрийку, а пам'ять про знівечене покоління. Кожен із вас мусить постати з мертвих і смертю смерть подолати незалежно від того, скільки хто встиг віддати свого життя людям; кожен має воскреснути, бо від забуття про вас маліємо ми — живі.
Я ловлю пам'ять про вас очима людей — чужих, знайомих і рідних: крізь їх зіниці входить у мою душу й закарбовується у серці не бачений мною світ, який не має права загубитися у зміні поколінь… У мене дома на стіні розмірено хитається маятник старосвітського годинника, подарованого мені покійною бабусею. Купила вона його ще перед Першою світовою війною, і досі він відлічив сімдесят п'ять літ — час, в якому повністю вмістилася історія двох поколінь і розпочалось життя третього, якому я зважився передати оповідь про звитяги і втрати, надію і безнадію, біль і суворий досвід двох попередніх.
Чи варто це робити, питаєте? Сієте в мою душу сумнів, чи потрібні, мовляв, будуть моїм дітям, внукам і правнукам відшумілі пристрасті їх предків, наскрізь просяклі муками і кров'ю? Хто зна… Але була у ваших потугах віра в живучість нашого народу, в його гідне призначення на планеті — чи ж то коли–небудь перестане бути актуальною ця проблема? Не перестане, бо якби так, то марним стало б усе, що досі створив мій народ.
Хитається маятник Хроноса на вагах двадцятого століття, яке минає. Йому, Хроносу, байдужі наші болі й радості, проте лише до нього, до глибин часу, звертаються люди навіть тоді, коли до пошуків спонукує їх не національна пам'ять і не синівський обов'язок, не біль, а звичайна цікавість: що там було, що приховано, що забулося, що пропало — хай то йдеться навіть про неіснуючу і нікому не потрібну Атлантиду… А ми воскрешаємо забуті миті історії живого нині народу.
Я не все знаю і про вас, стрийку. Чому ви ні разу не згадали про Соловки, адже ваша мрія — ступити на них хоча б однією ногою — сповнилася, та ще й як: ви не тільки ступили, вам довелося там зустріти свою останню мить. Чому мовчите, чи то аж так страшно було, що й згадати невміч?"
(Продовження на наступній сторінці)