— Ну, що ви, вечір такий теплий, — заперечила та.
— Тітонько, не сором бойового військового. Хай френч відпочине від мене, а я від нього.
Виходячи, Єлизавета Миколаївна побачила в передпокої на вішалці френч і помітила на ньому Георгіївський хрест, і перейнялась до Ігоря приязню — адже він нічого не розповідав про себе!
— Справді, мені навіть незручно перед хазяями і подругою, що я засиділася, — сказала Єлизавета Миколаївна, коли вони вийшли з дому.
— Незручно перед хазяями, незручно перед подругою, а ви ж казали, що нічого не боїтеся, — Ігор прискорив ходу, але Літа Миколаївна згадала про його поранену ногу.
— Не треба поспішати, — дбайливо мовила вона.
— Ви весь час пам’ятаєте... — вдячно почав Ігор, та вона його перебила:
— Яка різниця, що я на п’ять-десять хвилин прийду пізніше, адже вони знають, де я. — І вони спокійно пішли далі, не прискорюючи і не притишуючи кроків.
— До побачення. Дякую, — сказала Єлизавета Миколаївна коло дияконового дому.
— І я вам дуже вдячний. Приходьте завтра якнайраніше до тьоті, вона ж вас запросила на обід, і ви обіцяли.
— Обіцяла? Хіба?— заперечила Літа Миколаївна. — Я щось не пам’ятаю.
— А я пам’ятаю. Ви нічого не відповіли на це, значить, були згодні, — повчально мовив Ігор, — тьотя образиться, а я ще дужче. А поки що на добраніч, і хай вам сняться сни такі ж добрі, як ви сама.
Він говорив спокійно, жартома, потиснув їй руку, і вона відповіла:
— І вам також.
"Він дуже чемна і вихована людина, — подумала вона, заходячи в хату. — А хіба справді ігуменя запрошувала на обід, а я нічого не відповіла? Незручно, адже Ольга..."
Але Ольги ще не було, вона знову переказала, що родичі її не відпустили і буде тільки завтра ввечері.
Ну, як буде, так і буде.
Диякон з дияконихою зустріли Єлизавету Миколаївну не з образою, а ще з дужчою повагою. Сама ігуменя так приймає учительку їхніх синів!
— А племінник, жених, красивий?— спитала зацікавлено диякониха. — Я його давно не бачила, ще хлоп’ям.
— Дуже, — щиро відповіла Єлизавета Миколаївна, — такий високий, очі темні, великі, тільки надто знервований, він же поранений був, і шрам у нього на обличчі, на скроні, майже непомітний, не псує його.
— О, боже мій!— зітхнула диякониха. — Недарма мати Серафима така зажурена ходила, кажуть, і наречена красуня, і інститут закінчила, з таких там багатіїв, і дім у Петербурзі, і маєток неабиякий — одне слово, пани на всю губу — недарма з фронту прискакав.
— Та й він не з бідних, — вставив диякон, — мати Серафима теж добренький куш одписала, ні в чому ніколи відмови не мав, перед невісткою не поступиться, міг яку завгодно взяти.
— Та тут усе до ладу, — квоктала диякониха, — і багаті, і закохані, живи, та й годі, коли б не війна...
Літа мовчала. Їй чомусь було неприємно говорити про Ігоря в такому тоні.
Звичайно, він був і красивий, і приємний, їй сподобалась його серйозність, і тоді, коли настрій змінився, але сказати, що справив якесь надзвичайне враження, вона не могла. Адже постійно стрічалася і з друзями брата, і дорослими племінниками чоловіка — студентами, офіцерами, вони були молодші за неї; для одних вона була "тьотя Літа", для других — старша сестра Ілька, значить, і їм сестра, майже для всіх найближче і водночас потай недосяжний ідеал жінки. Коли вона пробувала сватати за Ількових товаришів племінниць чи учениць, це майже завжди терпіло фіаско. "От якби така, як ви", — казали вони одверто. Та вона була в курсі всіх романів, бо часто й не треба було їй сповідатися, вона якось здогадувалася "по носу". Сестра Сима казала: "Літка тільки гляне і вже про все знає, у неї звірине чуття".
Ігор тримався з нею дуже просто, і їй було з ним легко й приємно, з ним вона не відчувала себе старшою, а який він — з багатих чи бідних, — вона й не думала, знала тільки, що небіж ігумені, значить, теж з аристократів, але це по ньому аж ніяк не було видно.
Цікаво все ж таки — яка наречена. Вдома треба ж буде про все докладно розповісти. Вона вже уявляла, як розповідатиме бабусі й подругам, а дівчатка — Галинка і Жечка — нашорошать вушка і допитуватимуться — а яка вона? А який він? А в чому були? А ти що одягла? А як він до тебе? А ти до нього? А з нареченою?
Чесно кажучи, звичайно, з ним сьогодні було цікавіше, ніж теревенити б з дияконихою! Добре, що та заклопотана господарством і не претендує на близькість, а гевали загуляли в повітовому містечку, і слава богу!
* * *
Другого дня вранці отець Гаврило пішов до церкви та одразу повернувся і повідомив, що мати Серафима дуже просила диякониху, відому, знамениту кулінарку, прийти до неї порадитися, а Єлизавету Миколаївну теж просить завітати раніше, бо виявилося, що архієрей, якого чекали ввечері, — він мав правити у неділю, значить, завтра, урочисту службу з виносом ікони і хресним ходом навколо церкви, а він приїде сьогодні у першій половині дня, годині о другій і, значить, обідатиме в ігумені, а вже завтра у трапезній з усіма.
— Не барись, Меланіє, іди довідайся, що треба, може, скажуть, що вдома приготувати до обіду, там якісь закуски, чи на десерт, чи твої вергуни до чаю. А ви, Літо Миколаївно, так до душі нашій матері Серафимі припали, каже, попросіть низенько, щоб на обід обов’язково була, адже архієрей з двома якимись батюшками приїде.
Меланія Степанівна заквоктала аж перелякано, заметушилася, та явно була задоволена.
— Хіба я не знаю, як хто приїздить, то до Меланії Степанівни одразу, так ніхто не приготує і не спече. Біжу, біжу, спитаю, що їм треба. А ви, Літочко Миколаївно, тут без мене вже поснідайте, усе на столі стоїть, і чай гаряченький, та краще молочка вранішнього випийте, що там чай — вода, та й годі, і теж туди приходьте.
— Йди вже, не базікай!— кинув отець Гаврило.
— Біжу, біжу! Одна нога тут, а друга вже там!— І вже не побігла, а покотилась — кругленька, пухкенька.
Літа також не барилася, замислилась тільки, що одягти. Треба щось солідніше, ніж учора. От синя шовкова спідниця з широкими, ніби крила, бретелями і біла мереживна блузочка з штучними фіалками замість ґудзиків і в тон спідниці — і скромно, і до лиця, а те, що вбрання її дуже молодило, звичайно, не подумала. Глянула у свічадо, поправила пишну зачіску, швидко відрізала ножицями неслухняний кучерик, що вибився не на місці, нічого не наділа на голову, щоб там знову не перечісуватися, і теж майже побігла на монастирське подвір’я. Її цікавило, та й вона завжди любила підготовки до різних свят і включалась у це діяльно й сама.
У монастирі вже всі готувалися. Черниці плели гірлянди квітів, в’язали букети, бутоньєрки, начищали і без того блискучі ківоти та лампади, прибирали кімнати в невеличкій гостиниці, готували в окремому будиночку покої для архієрея.
Матір Серафиму Літа зустріла коло її ганочка. З нею був і Ігор. Ігуменя хоч і намагалась зберегти спокій, але явно хвилювалась, як усе відбудеться. Вона ж не чекала архієрея так рано. Крім того, завтра мала приїхати наречена Ада з матір’ю, бо за три дні вже все домовлено про вінчання.
Звичайно, вона турбувалася про сьогоднішній несподіваний обід для архієрея в її покоях, так би мовити, попередній, у вузькому колі. Для монастиря дуже важливо було, щоб він відбувся в дружній атмосфері, просто, невимушено, але вишукано в усіх відношеннях. То вже завтра мав бути для всіх гостей "монастирський" обід у великій трапезній, який готували майстрині цієї справи черниці, а ще готували простий обід для всіх прочан, жебраків, які завжди сходилися на великі свята і яких монастир у такі дні годував. Та то вже була звичайна справа. Ігуменю турбував "малий" сьогоднішній обід у неї особливо, так би мовити, "з дороги ".
— Як добре, що ви прийшли, — обняла вона Єлизавету Миколаївну.
— Ви вже знаєте, ми не чекали архієрея так рано, тільки увечері, а от повідомили, що він незабаром буде.
— Ага! — сказав замість привітання Ігор, потиснувши руку. — Обідатимемо разом!
— Що зробиш, — засміялася Літа. — Хіба я була проти? А як ваша нога? Ми ж так багато ходили.
Мати Серафима з острахом глянула на племінника, — він не терпів, коли його питали про здоров’я, нагадували про рану, та Єлизавета Миколаївна дивилася так дружелюбно і доброзичливо, що він спокійно відповів:
— Дякую. Уявіть собі, я просто забув про неї, і я залюбки поїхав би верхи, коли б тут були верхові коні. А ви катаєтесь верхи?
— Ні, — з жалем мовила Літа, та додала трохи задерикувато: — Але в мене є велосипед, дамський велосипед, і я так гасаю на ньому! Ви не уявляєте!
— Уявляю! — заперечив Ігор. — Це, напевне, чудове явисько — Єлизавета Миколаївна на велосипеді! Правда, тітонько?
Мати Серафима цілком заспокоїлась. Вчора спочатку вона трохи побоювалась, — може, Ігор з його настроєм буде незадоволений, що вона нав’язала йому це знайомство, але виходить усе гаразд.
— Чим можу вам допомогти?— спитала Літа в ігумені.
— Ви мені з Ігорем допоможете за обідом.
(Продовження на наступній сторінці)