— Хіба ви не знаєте старовинного звичаю? Правда, він зберігається лише по селах та у нас в армії, бо у нас раді кожну нагоду використати. Перед весіллям жених справляє останній свій холостяцький вечір з товаришами. Я й тепер у Галичині з цим зустрічався, я ж її всю пройшов, і хоч війна, а в одному селі парубки зібралися, нас покликали — кажуть, що справляють парубочий вечір перед вінчанням товариша. А в нас "мальчишник" звався — самі товариші-чоловіки, жодної жінки.
Це він уперше заговорив з нею про весілля.
— Але ж ви в жіночому монастирі, — насварилася пальцем Єлизавета Миколаївна.
— Так. Отакий збіг обставин. Ви уявляєте, як би він відбувся з полковими товаришами, коли б не було війни? Та й навіть тепер, тільки не перед боєм, звичайно.
— Навіть уявити не можу всі ваші вигадки!
-— Власне, які там вигадки! Вип’ють, жартують, співають, присягаються у незламній дружбі, жениха застерігають, щоб не попав жінці під каблук, душі нарозпах перед новим життям. Ми влаштовували такі останні холостяцькі вечори в полку друзям перед їхнім весіллям. Це було, слово честі, добре, щиро, запам’ятовувалось. Останній вільний день треба провести з друзями. А тут у мене нікого нема, крім вас. Ви мусите пожаліти мене і бути зі мною цей останній день, як добрий товариш.
— Випити й погуляти, як ви звикли в своєму офіцерському колі? — раптом, враз змінившись, презирливо спитала Літа Миколаївна.
— Що ви? Невже ви мене так зрозуміли?— аж злякався Ігор. — Пробачте мені, хіба я міг подумати навіть щось приблизне. Пробачте, я не так висловився. Я розумію, тепер ви можете зневажати мене, але як ви навіть думку таку могли припустити? Ні, правда, ви ж не подумали так, ви пожартували?— Він справді був украй розгублений і не знав, що сказати, що зробити. — Повірте мені, послухайте...
— Ну, я вірю, слухаю, я рада, що помилилась, — зглянулась Літа Миколаївна.
— Скажіть правду, ви вже не думаєте так? І саме коли я хотів сказати про найвищу повагу до вас...
— Ні, вже не думаю. Кажіть, що хотіли, тільки не про найвищу повагу до мене, — вона вже жартувала, і він заспокоївся.
— Ви не уявляєте, як цей останній свій день чи вечір я хотів би бути з живою людиною, і мене вжахнуло, що цей останній вечір я проведу серед попів, ченців, з не потрібними мені розмовами, нещирими упаданнями тьотиних помічниць. Ну, як це обидно, ліпше я був би на фронті! Я подумав, що тільки з вами, навіть не з тьотею, хоча я для неї як син, цього вона не змогла в собі закреслити, але скільки справжнього, людського вона завжди повинна приховувати у собі — і заради чого? І серед цього чорного святенництва раптом ваша усмішка. І я хотів, щоб ми з вами погуляли, поговорили, як учора гуляли і розмовляли... Хіба в цьому є щось безглузде, недоладне? Цей мій останній вечір провести тепло і дружньо?
— Чом ви так приречено кажете — "останній день", "останній вечір". Ви ж мусите радіти, ви ж завтра побачите свою наречену, ви ж для цього приїхали.
— Звичайно, — ніби між іншим відповів Ігор. — Я поспішав сюди, але мені здається — поспішав більше, щоб хоч трохи відпочити від усього жаху, що там набачився, від ганебного відступу, від лазарету. Коли я дізнався, що можу приїхати на кілька днів, я зрадів — спатиму в чистій постелі, щодня голитимусь, тьотя вранці ходитиме навшпиньках повз двері моєї кімнати, щоб мене не розбудити. Ну, звичайний хатній затишок, і тиша, і кілька днів роблю, що хочу. Але ж дивно. Життя докорінно змінюється, я став зовсім інший. Мені вже шкода полкових товаришів, я вже скучив за своїм хлопчиськом-вістовим, який трохи не плакав, коли мене поранило. Я скучив за моєю батареєю. Мені хочеться швидше їх побачити, повернутися до них, наче там моє справжнє життя, бо там, під вибухами, коло гармат, вже не може бути ніякого лицемірства, і я вже не переживаю так жаху, як раніше. Не думайте, я не був боягузом, але життя у кожного з нас єдине і неповторне...
Вона хотіла сказати, що бачила його Георгія — найціннішу нагороду, як казали їй, і для солдатів, і для офіцерів, її тому давали, хто виявляв хоробрість. Але ж він не згадав жодного разу про свої вчинки, і про нагороди не обмовився.
— От чесно, це ж цілком природно, захотілося кілька днів перепочинку, майже вдома, адже тільки у тьоті я майже вдома, всі мої товариші, з якими я жив, також на фронті. Я знав, що це тільки на короткий час, а Ада, наречена моя, написала, що батьки дозволять повінчатися, не чекаючи кінця війни. Я зрадів, усі товариші заздрили. А тепер мені чогось лячно, — відверто мовив він. — От бачите, я з вами як на сповіді. Кому б я сказав про це? Тьоті?— він знизав плечима. — Чому я вам кажу? Я певен, кожен жадає мати на світі людину, якій може сказати все, щоб вона могла знати все, що приховують від решти. Такими колись були святі сповідники — не кажіть тьоті і не жахайтесь, я давно не вірю ні в яких святих, особливо тепер, за життя "святих", та й не треба, щоб святі слухали, треба мати змогу казати все живій людині з усіма притаманними людині почуттями, може, й гріхами, своїми розмислами, непогодженням з усталеними віками правилами, а може, навпаки, зовсім не винній, це байдуже, тільки б вона була живою, справжньою людиною, щоб можна було з нею говорити про все і щоб вона не жахалась.
— І от ви випадково зустріли мене, зовсім вам чужу, не знану людину...
— Усе в житті випадок, — переконливо мовив Ігор. — Я знаю, що зараз це мій щасливий випадок, і ви вже знаєте, що ви мені не чужа і не незнана, хоча я й не знав, що у вас дочка і син, але ж це зовсім не стосується того, що я кажу.
— Ви, може, скажете, що відчули споріднення душ?— скоса глянула на нього Літа. Хіба мало чоловіків, залицяючись до неї, починали зі "спорідненості"! Ще цього не вистачало!
— І це ні. Ми зовсім різні. Хоча, стривайте, є одне спільне: жадоба щирого життя, у вас навіть не жадоба, а просто щирість, і ніякої пози, ніякого лицемірства, а в мене тільки жадоба, а тепер тільки жадоба правди у" всьому. Я найвище ставлю правду.
А вона? Вона замислилась. Ні, для неї не "правда" була найвищим, святим. Вона до "правди" часто ставилась зневажливо, вона, не замислюючись, нехтувала нею, коли треба було комусь допомогти, щось владнати. Головне — це добро, доброта, щоб люди були добрі, щоб, коли могли, не проходили мимо бідолаги, щоб не робили лиха навмисне, а коли треба для доброго діла збрехати, навіть щоб помирити когось, — подумаєш, важниця! А збрехати "панові", як усі називали — хлопці, і пекарі, і службовці, і вона поза очі завідуючого Трудолюбієм — не вкладаючи в це слово ані шани, ані злостивості, просто так уже звикли: "пан приїхав", "пана не буде", — так хіба гріх збрехати цьому "панові", аби щось полегшити хлопцям чи допомогти комусь з пекарів? Яка дурниця!
А збрехати, коли треба, і архієрею, і губернаторші... Подумаєш, та це просто святе діло! Хіба може існувати гола "правда" сама по собі? Перед ким? Для чого? Тільки щоб сказати: "Я люблю правду". "Я ніколи не брешу". Хіба що свята маленька бабуся — її мати — примудряється ніколи не брехати, вона змовчить ліпше, але не збреше. І чоловік мовчить... У різних людей різне поняття... А коли у них переховувалися двоюрідні брати чоловікові — Саша і Паша — есер і есдек, так що, треба було про них казати правду? Та й вони весь час так сперечалися, і кожен доводив своє. А! Він, Ігор, ще молодий і нічого не розуміє, він зараз тільки там пізнав жорстоке життя і замислився. Вона мовчала.
Він про це і казав зараз, ніби читаючи її думки.
— Там пізнаєш ціну всього, всіх взаємин з людьми — надто дорога наука! І от коли повертаєшся звідти з іншими мірками і критеріями, з бажанням простого, людяного, особливо нестерпно впадає в очі все навмисне, декорації, а не життя, пробачте, я повторююсь, я вже говорив про це, але з самої гори до низу — все просякло брехнею.
— Ви, може, стали там революціонером?— Недарма вона згадала Сашу і Пашу, та ще й Льовка-семінарист — племінник чоловіка — наводить на роздуми своїми таємничими походеньками і висловлюваннями.
— Ні, не став. Там у мене не було нагоди зустрітися з ними, я лише замислився. І не лише над устроєм нашим. Я йшов на війну, як і належить офіцерові гвардії, відданим цареві, співав палко "Боже, царя храни". Ви ніколи не думали — тільки в нашому гімні ані слівця про народ, батьківщину, тільки "боже, царя храни".
Такі глузливі розмови вона вже чула у Льовки з братом Ільком, але, боронь боже, щоб почув її чоловік! Вона застережливо кидала: "Ану припиніть!" А вони сміялися.
— Я радів нестямно, — вів далі Ігор, — коли після закінчення нашого високопоставленого корпусу якось потрапив у варту цариці на урочистому виході. Не робіть такі очі, я вам признаюсь, що я так боявся збитися-заплутатися. А в палац нас інколи привозили на бали, і ми вже не ніяковіли, танцюючи з інститутками і фрейлінами. Я вам коли-небудь докладніше розповім — було багато й комічного.
(Продовження на наступній сторінці)