«Води з кринички» Оксана Іваненко

Читати онлайн оповідання Оксани Іваненко «Води з кринички»

A- A+ A A1 A2 A3

За горами гори, хмарою повиті... От уже на цьому новому, може, й постійному місці захотілося, та й треба було нарешті, розібрати усі "шпаргали" — свої записні різноманітні книжечки — і простенькі, і ошатні паризькі, і звичайні собі зошити, куди часто похапцем щось занотовувала, а то й просто списані аркушики паперу.

Бона сяде під милою грушкою-самосійкою, і була та грушка поки що єдиною окрасою майже порожнього подвір'я. Під грушкою поставили столик, крісло, щоб можна було сидіти, спочивати. Розглядати папери.

Перед очима здіймалися гори... Зранку їхня темна смуга густо обрамлювала обрій, а коли розходився райковий туман і відпливали у свої мандри хмари, проступала хвиляста лінія ясніших, здавалося, зовсім прозорих гір, наче змальованих легкими акварелями легкою рукою. Колір тих дальших гір змінився — ледь рожевий, коли сходило сонце, пізніше ледь блакитний на фоні синього неба. Оті прозорі гори спонукали мріяти, побачити, дізнатись, що там, за ними. Але жінка, яка сиділа під грушею за столиком, давно вже не мріяла. Вона знала, що там, за горами. Про це ще Тарас Григорович написав...

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі...

Тепер у неї були цілком конкретні бажання — щоб вистачило сили переглянути все те, що давно не давало спокою, що лишилося в цих паперах, уривками накидане, замислене, тільки почате. Усе переглянути і, може, може, закінчити?

Невже це вона писала багато років тому? "Іду я та іду. Вже в такі бескеди зайшла межи гори..." От і вона йшла довгим шляхом, не простим, покрученими манівцями, несподіваними стежками, та й зайшла у такі бескеди межи гори...

"А гори поросли темними гаями глухими.

Ні сонця, ні вітречка, а тепло так і вільно дихати".

Вона вдихнула повітря на повні груди. Справді, тут легше дихати. Може, їй стане добре, вона одужає, зміцніє у тиші, у спокої і спроможна буде згадувати, що було... Усе згадати — це ж серце рвати, це можливо тільки в тиші, наодинці, відійшовши від повсякденної метушні.

Гори, ліси, вони дадуть сили, повинні дати — щоб і згадувати, і загоювати серце.

Отут, під милою грушкою,— може, це вже "вдома"?

Ну що ж, значить, так судилося.

...За горами гори, хмарою повиті...

— Марусю, там дошки привезли. Де на кухні перегородку ставити? — раптом урвав її думки заклопотаний голос чоловіка.

Повернула голову, побачила коло будівлі сарайчика і кухні його невеличку, худорляву постать, обличчя з ріденькою борідкою. Метушиться, порядкує... Трохи не сказала: "Та про мене, роби, як сам знаєш". А втім, підвелася з крісла.

— Я зараз підійду подивлюсь.

Чоловік, Михайло Дем'янович, занепокоївся, що потурбував, адже тепер не щодня вона і вийти на повітря може.

— Зараз, зараз,— мовив він майстрам.— Марія Олександрівна гляне й скаже, що робити.

Марія Олександрівна йшла поволі, позираючи на майбутній садок. Ще восени і рано навесні посадили за її плануванням молоді деревця, покопали грядки для її улюблених квітів. А кухня? Та хай сам вирішує, аби зручніше було людям. Скільки вона вже віддала часу не тільки повсякденним дрібним справам, а й чоловічим сорочкам... Тут хай для неї тільки дерева, її папери та ще — вже нічого не подієш з цим — постійний неспокій про синів. Чоловік дуже захопився цим будівництвом. Он як швидко виріс маленький будиночок, де її кімната виходить вікнами на гори, на ліс.

Торік вона писала старшому синові Богдану, що аж ніяк не зраділа "подарунку" Михайла Дем'яновича — шматку землі. Обидва сини—і Богдан, і молодший Борис, вже дорослі, з сім'ями, дітьми, своєю працею, клопотом, труднощами,— теж не зраділи. Останні роки мама часто хворіє. їй треба поки жити недалеко від великого міста, де є добрі лікарі, де можна влаштуватися з комфортом. Борис стільки разів наполягав, щоб придбати дачку в Фінляндії. Богдан умовляв переїздити в Крим, у нього були якісь свої особисті плани щодо цього, до яких

Марія Олександрівна ставилася скептично. Богдан знав: мамина мрія, як вийде Михайло Дем'янович на пенсію, оселитися назавжди на Україні, десь над Дніпром. Навіть Рось, Богуславщину, де було таке збіговисько неприємностей Михайлові Дем'яновичу по службі,— саму Рось, її береги, заплавні луки, гаї згадувала з щемливою любов'ю. І селян. З селянами вже так породичалась — стільком дітям хрещеною матір'ю стала! Там відчувала себе на батьківщині. І раптом — глухе передгір'я Кавказу. Зрозуміло, мати не зраділа такому "подарунку". Та незабаром Богдан прочитав нового листа і знизав плечима. Мама писала: "Нетерпляче чекаю можливості переїхати до Нальчика — тобто в ліс..."

Так, клаптик землі, де вони тепер будуються, за Нальчиком, на хуторі Долинському. Нальчик — невеличке місто, а там починається вже Великий * Кавказ. За горами гори...

Певне, мама захопилася, бо пише, яке там надзвичайне, просто цілюще повітря, яка розкішна природа, багата на всілякі дари, нема сумніву, що в майбутньому це буде прекрасний курорт. А люди!..

Мама вміла бачити людей.

Уперше їхала оглянути той хуторець насторожена і сумна. Михайла Дем'яновича це непокоїло.

Був базарний день. До Нальчика з передгірських аулів спускалися балкарці, з долини поспішали кабардинці. Рипіли арби, красувалися на конях верхівці в бешметах; багатші, а таких було обмаль, у дорогому, розцяцькованому одязі — світлі бешмети, білі волохаті папахи; більшість одягнена простіше, але й бідніший національний одяг був мальовничим, підкреслював стрункість постаті, гордовиту посадку па коні, з яким вершник немов зливався в одне ціле. Поволі ступали нав'ючені серйозні ослики, наче ображені і презирливі до всіх. На деяких сиділи смагляві чорноокі хлоп'ята, а деяких хлопчики вели, задоволені з такої поважної відповідальності і з передчуттям базарних радощів та розваг.

Марія Олександрівна всміхнулася, спитала:

— А у нас буде ослик?

— Буде, буде неодмінно, без нього тут у господарстві не обійтися. Адже не коней заводити! — Михайло Дем'янович зрадів, що нарешті побачив її усмішку. Як давно вже вона не всміхалася, така мовчазна, невесела і наче байдужа до всього. Тільки й живе листами від синів.

А вона подумала: "Не для господарства..."

Згадала Італію, втіху малого Богдася, коли зустрічали таких нав'ючених з обох боків величезними козубами з фруктами симпатичних серйозних осликів. Все обіцяла, що і в них буде. Зараз уявила, як затишно виглядатиме подвір'я з таким осликом, як радітимуть молодші онучата, коли приїдуть у гості.

Той день ранньої осені видався теплим, ласкавим, дорога була неважка, навіть приємна. Настрій змінився. З цікавістю дивилася на все. Обабіч шляху непрохідна зелень кущів терну, багато кисличок, лісових груш, аличі, мушмули. Все повітря було напоєно їхніми пахощами. На різні голоси переспівувалися птахи, і хотілося вгадати, чи є серед них знайомі. Дзюрчали бистрі і неспинні ні перед чим гірські річечки.

Зустрічні, особливо жінки, запнені хустками, що й обличчя не розгледіти, самі розглядали її, і в очах помітно було добру, приязну цікавість. Вона привітно всміхалася їм.

Там, далеко на Україні, коли була зовсім молодою, їй дуже сподобався звичай на селі — усі знайомі й незнайомі при зустрічі віталися. Кавказ вона вже досить добре знала, мандруючи за службовими переїздами чоловіка. Власне, віковічні звичаї "простих людей різних народів Кавказу мало відрізнялися між собою. Поруч із непохитними законами кривавої помсти — великодушні правила гостинності, притулку подорожнім, взаємодопомоги. Не тільки на Кавказі, це саме вона спостерігала в багатьох країнах, серед простих людей трималися ці звичаї і неписані закони.

От і зараз — лагідно кланялися, не принижено, а привітно, з почуттям власної гідності. А коло двору, де зупинилася, одразу почула від невеличкої купки людей:

— Салям алейкум!

І вона теж, схиливши голову і всміхнувшись, мовила:

—■ Алейкум салям! Доброго вам здоров'я!

— От тобі й абреки, дикі черкеси,— пошепки мовив Михайло Дем'янович. Це їм на старому місці, звідки переїздили, казали: "Куди ви їдете? Там абреки в горах".

— Вони будуть нашими кунаками,— так само тихо відказала.

Проходячи повз подвір'я, де виріс маленький будиночок, люди, особливо жінки й діти, звичайно зиркали, що там роблять нові господарі. Метушився заклопотаний хазяїн, порядкував то в садку, то коло сарайчика, а хазяйка, стара добра пані, як між собою називали її, сиділа здебільшого за столиком під грушкою завжди замислена.

Вона сиділа під грушкою, напівзаплющивши очі.

Круті гори повертала, Літа свої завертала, Круті гори розвернуться, Літа мої не вернуться...

Певне, це вже не поворот у житті, яких так багато довелося зазнати на довгому-предовгому непростому шляху, а кінцева зупинка?

"Як я втомилася",— хотілося їй сказати. Не скаржитися, ні. Кому скаржитися? Це їй завжди скаржилися, а вона намагалася заспокоїти, розрадити, знайти якийсь вихід, допомогти. І на що скаржитися? Адже все, що робила, робила з своєї волі, правда, часто обставини так складалися, що інакше не могла робити... Помилялася? Так, помилки були. Жива людина, як усі. Але ж своїх думок, переконань не зраджувала ніколи, те, що писала, писала по своїх думках, за які стояла. І тепер, коли вряди-годи щось друкують, просить не міняти й слова. Вряди-годи...

(Продовження на наступній сторінці)