Жінка наче зраділа, коли другого дня, тихенько постукавши, зайшла до кімнати і побачила свою працю на колінах у "доброї старої пані", а в руках у пані була голка і шматочок темної матерії. Жінка була не сама, в дверях зупинилася височенька дівчинка-підліток. То була її небога, дочка брата. Жінка щось зашепотіла, хвилюючись і вмовляючи... Вона боялася, що раптом дівчинка вже тут, у будинку, затнеться, і їй буде соромно і ніяково перед панею. Тітка ще звечора умовляла трохи не цілу ніч сироту-небогу, яку любила, може, тільки на крихту менше від своїх рідних дітей, яких не було зараз із нею, щоб та пішла працювати до цих нових мешканців хутора, а дівчинка плакала і казала, що краще з чабанами в гори піде, краще на полі гнутиме спину, усе-усе робитиме, що тітка накаже, не гірше, ніж хлопці робили, тільки не в найми до чужих панів, та ще й до гяурів, у яких і слова не зрозуміє. Тоді тітка настрахала, що віддасть у найми до хаджі Довлата, а Довлат був найперший багатій на кілька сіл, хоч і не князь і не поміщик, та всі у нього були в боргу, і всі в околиці на нього працювали, а він був з усіма хитрим і жорстоким, як сам шайтан. Ним лякали малих дітей, а втім, без Довлата не могли обійтися, бо до весни завжди не вистачало ані зерна, ані сіна скотині, і треба було йти просити Довлата. Той помагав, що ж, він помагав, а восени забирав за борг і урожай, і овечок, найкращих і найситіших, а то й зовсім нічого не лишав, і люди йшли до нього в наймити і жили у нього куди гірше, ніж скотина. Справді, дівчата-по-други казали, що старий Довлат шукає дівчину-наймичку до свого хлопчика-немовлятка, якого привела остання, наймолодша жінка, нещасна Гаяне. Ще так недавно Гаяне була вільною, гуляла і співала з подругами-дівчатами, а батько за багатий калим віддав її ненависному всім Довлату.
Звичайно, тітка не віддала б небоги на поталу, вона сама його ненавиділа, вона тільки лякала, але ж дівчинка бачила, що злидні обступили їх з усіх кінців, та ще й інші справи непокоїли, про які тітка наказала мовчати...
Дівчинка, схиливши голівку, ледве ступала, так їй страшно було і на ґанок піднятися, і сінці перейти, та, коли тітка постукала і відчинила двері до кімнати, дівчинка підвела голову і як ошелешена зупинилася. Вона навіть не глянула на пані, яка сиділа коло вікна і до якої зовсім без страху підійшла тітка. Дівчинка одразу побачила шафу, велику широку шафу, в якій стояли книги — скільки книг! Вона ніколи ніде не бачила стільки книг! Торік вона зовсім недовгий час ходила до медресе — так звав свою школу їхній мулла, але вона нічого не розуміла з тої науки, з арабських літер, з незрозумілих сур незрозумілою мовою, що їх вчили співучо напам'ять. Книг там, крім корану, з якого читав мулла, не було. Вона ніде не бачила книг, де їй було бачити? У кого? Навіть у самому Нальчику вона була один-однісінький разочок!
А тут вдома, в хаті було стільки книг! Стара пані глянула на неї, помітила цей подив.
"Боже мій,— подумала Марія Олександрівна,— в якому прадавньому часі я опинилась!" Але цей неудаваний подив, немов дівчинка всім своїм єством побачила якесь чудо, водночас приємно вразив Марію Олександрівну. Незнання, необізнаність ще не свідчать про нерозум. Вона всміхнулася дівчинці.
— Як тебе звуть?— спитала вона.
— Софіят, Софіят її звуть,— з готовністю і радістю, що, здається, все обійдеться гаразд, відповіла жінка.
— Хороше ім'я, якші, якші. По-нашому Софійка. Підійди до мене,— і поманила її рукою.
Софіят підійшла, схилила голівку, і Марія Олександрівна погладила її коси, що спускалися з-під круглої шапочки.
— Які коси гарні, густі, чорні.
Тітка правду казала. Нема чого лякатися доброї пані.
Хіба вона, Марія Олександрівна, знала, що так буде через багато років?
Вранці здалося, що їй краще і може вистачити сили вийти, посидіти над своїми паперами, але раптом важко стало дихати. Вже знала: це на зміну погоди, і цілий день лежала. Тільки думала над "своїм". А "свого" ж було багато, надто багато, і не тільки думки про синів. Неспокій про них, немов тінь, завжди й скрізь не залишав її, як і думки про те, що колись почала писати. Виринали живі постаті, і чулися окремі слова, окремі вирази. Ні, вона сьогодні не нарікала, що неспроможна сидіти за столом, їй хотілося бути тихо, наодинці з тими постатями, тими словами.
— Чи ти хочеш чаю? Я тебе вже питаю втретє,— почула вона голос чоловіка, нетерплячий і незадоволений.
— Будь ласка! Хай сюди Софійка принесе, таки хочеться гаряченького, щось мерзну.
Але чує, що Михайло Дем'янович за стіною наказує:
— Гамаль, віднеси пані чаю.
Чому Гамаль? Це хлопець, який допомагає на подвір'ї. Може, був саме коло Михайла Дем'яновича, а Софійка десь далі? Та хлопець довго не йде. Певне, тільки-но поставили кип'ятити? Краще не питати, бо Михайло Дем'янович може й сердито зопалу відповісти... Дуже він змінився. Чи просто втомився від клопоту по господарству? Але ж колись і вона не мала вільної хвилини, та хіба виявляла хоч трохи нечемності до чужих чи до своїх — чоловіка і синів? Не треба про це думати.
Нарешті хлопець заходить до кімнати, незграбно тримаючи блюдечко з чашкою чаю. Чай вихлюпується на блюдечко і на підлогу. Краще мовчати. Раніше вона просто не терпіла такої неохайності... А чай зовсім негарячий, не те що от-от закип'ятили. Надпила кілька ковтків... На такі дрібниці не треба звертати уваги. Надто багато "дрібниць" оточували її вже багато років.
Хіба вона знала, що так буде через багато років? Навіть і не думала про багато років.
Вона думала про "багато років", коли була з Митею, а вийшло так недовго, так несправедливо, жорстоко недовго.
Щось останнім часом, невідомо чому, згадується саме Митя. Митя Писарєв.
Ото було справжнє життя, сповнене праці, планів, розуміння всього, чим жив кожен із них. Справжнє життя. Тільки надто коротке. Воно урвалося, коли Митю, нерухомого, витягли з моря і вона заголосила. Боже мій, господи! Як вона голосила там на березі, немов певна була — він почує, він побачить, як вона його любить, любитиме, як він потрібний їй. І не лише за ним вона голосила, а й за своїм життям, бо з ним, саме з Митею, бажала бути довіку, хотіла, щоб її Богдан, син першого чоловіка, Опанаса Марковича, був схожий на Митю!
Зараз вона Митю найчастіше згадує, ніби перед ним виправдовується за все, що було потім, за все нездійснене і невиконане. Ніби і виправдовується, і скаржиться. Чом людині завжди хочеться звіритись комусь, комусь поскаржитись? Нікому їй тут пожалітися. Хіба що цей зошит буде зараз єдиним другом, якому можна звірити свої болісні думки.
Так, напівлежачи, олівцем писала вона, і здавалося — розмовляє то з Митею, то з Богданом, зовсім не думаючи, що хтось інший прочитає. Просто треба ж комусь пожалітись.
А вже сутеніло. Певне, зараз запалять лампу. Вона зупинилась на півреченні...
За вікном спочатку потемнішали на обрії гори, потім непроглядна темрява впала на них, на ліси, долини, аули, містечка й фортеці, на їхній маленький будиночок. Усе навколо баба чорним кожухом вкрила, як примовляли дітям на Україні, а тут Софійка якось сказала: "Джигіт чорною буркою накрив".
І настала ніч.
Не любила вона ніколи ночі, не любила пізньої сльозливої осені, не любила холодної зими. Вона любила ранки, коли ледь-ледь світало, палко й досі кохала й завжди нетерпляче чекала весни, коли благословлялося на пробудження природи і все буяло, розквітало, росло, стриміло вгору, у височінь.
А вночі дужчала самотність.
От чого вона боялась усе життя, от що її завжди гнітило і лякало. Вона завжди просто якось гарячково-співчутливо ставилася до самотніх людей.
Згадала, у Петербурзі, коли жили разом з Митею Писарєвим, Митя інколи проводжав її до лікарні, де лежала сестра випадкової провінційної знайомої. Нікого з рідних у хворої не було в Петербурзі, ніхто її не відвідував, крім Марії Олександрівни, і лежала та нерухома, усім байдужа, безмовна і часто безтямна.
Митя одного разу почав доводити, що безглуздо їй, Маші, так витрачати дорогий для творчої праці час, і Маша спалахнула, розсердилась, хоча розуміла, що це він говорить з любові до неї. Вона запально заперечила, що непотрібно їй такої любові, що його твердження егоїстичні, і він знітився, зніяковів. А незабаром вона застудилася, і Митя цілісінькі дні й ночі не відходив від неї. Розплющуючи очі, вона одразу бачила його добрий, турботливий погляд. Любий Митя! Який він був до неї лагідний, ласкавий, полишив навіть на той час свою літературну працю. Як вона, безглузда, не цінувала цього? Ще й підсміювалася!
— А як же твоя теорія егоїзму?
Він, ласкаво дивлячись в очі, відповідав:
— Ти ж людина, і я тебе люблю. То було колись, а тепер...
Може, у всіх в такі роки (вона боялася і сама собі сказати "на старість") загострюється почуття самотності, важче знайти гармонію почуттів з іншими?
Вона не хотіла міркувати про це, а все ж... Що з того, що Михайло Дем'янович виглядав не молодшим за неї,— різниця віку була жахливо велика. Раніше, коли вона була квітучою жінкою, про це й на думку не спадало, йому навіть заздрили! Ще ж не так давно він писав їй під час недовгих розлук сповнені трубот і захоплення листи. А може, то час так швидко лине, і для неї десять років — наче вчора? А тепер, тепер, коли їй особливо потрібна і ніжність, і, може, поблажливість, він став наче чужою людиною.
(Продовження на наступній сторінці)