Та сьогодні вона не молилася, уважно розглядала ікону, перед якою стала, — матір божу та жінок-мироносиць, згадуючи притчі про них і намагаючись вгадати, де саме Марія Магдалина, якій співчувала найдужче з усіх. Відзначила про себе, як багато оздоблена, просто чепурна церква. Цьому сприяли бісерні вишивки, розвішані коло ікон, при світлі свічок ці вишивки переливалися різними кольорами; олтар був позолочений, різне церковне причандалля розставлене якось не трафаретно, а "по-своєму". "Це, мабуть, мати Серафима за своїм смаком усе зробила, — усміхнулася подумки, — бути б їй краще начальницею дівочого інституту, а не ігуменею".
Невеличкий хор на крилосі співав неголосно, меланхолійно линули знайомі молитовні мелодії — адже скільки вона їх начулася, відстоюючи з трудолюбцями церковні відправи, обов’язкові для церковноприходських шкіл, а школа Дому Трудолюбія належала до них. Зараз вона відчувала, що в молитвах є якась невеличка відмінність від добре знайомих, і це її цікавило, вона намагалася вгадати, що саме інакше співають. Взагалі хор, ікони, весь зовнішній вигляд церкви її цікавили більше, ніж служба. Вона думала про дівчат, що так гарно зажурено співають, і їх було шкода, бо не вірила вона, що кожній монастир несе втіху, вона знала: кожна опинилась тут з якоїсь біди, безвиході, безмежний розпач загнав сюди, а кого ще й зовсім несвідомими сиротами притулили, і нема їм від цього втіхи і віри, і краще, коли б вони тікали звідси, когось кохали, щоб їх кохали і рятували, і хай би вони ліпше працювали де завгодно, та не були невільницями в цьому "вищому житті".
Мати Серафима сказала, що "сестрички" радіють влаштуванню лазарету. Боже! Хіба вона не розуміє, що найменше вони радіють через патріотичні почуття! Її саму не палка віра привела сюди, а зневіра в особисте щастя і, певне, ще щось, чого ще не розпізнала Літа, — може, владолюбство? Честолюбство? Якісь невідомі обставини? Невідомо. Її також було шкода, але дівчат дужче, і раптом їй стало душно від церковного ладану, захотілося на свіже повітря, якихось швидких рухів, вона перехрестилася жінкам-мироносицям, немов просячи пробачення та прощаючись з ними, і швидко вийшла з церкви.
Вона прямувала у великий монастирський сад, а він, цей сад, був справді величезний. Чималу частину його відведено під фруктові дерева, а ще більша, паркова, тягнулася ген аж до річки. Скрізь між деревами, на полянках ріс і зараз цвів бузок. Сила-силенна бузку, різного бузку. Були тут і зовсім білі кущі, і густо-лілові махрові, а поряд ніжний-ніжний, немов аквареллю ледь торкнутий серпанок, накинутий між деревами, а поряд кущі з такими тугими китицями, ніби зліпленими з чогось казкового, і весь той бузок і праворуч, і ліворуч цвів пишно, буйно, і пахощі розливалися такі, що хотілося дихнути на повні груди, і наче можна було їх схопити. Нікого не було, ніхто не стрічався.
Вона майже бігла, у неї завжди була така "летюча" хода, а зараз особливо хотілося рухатися. Та от гілка з суцільними махровими китицями, що й листя не видно, зачепила капелюшок...
"Бузок мене зупинив!" — подумала вона і усміхнулася чи то бузковій гілці, яку відхилила від обличчя, чи то сама собі, чи то всьому навколо.
— Я все-таки вас наздогнав, — почула вона, обернулася і побачила чоловіка у військовій формі. — Пробачте, будь ласка, — мовив він, торкаючись рукою кашкета. — Тьотя доручила мені переказати вам, що чекає на чашку чаю після вечірні. Сама вона на вечірні не була, поїхала в сусіднє село в якихось справах, але сказала, що після вечірні чекатиме на вас. Я побачив вас у церкві, але ви раптом пішли, і так швидко.
Він говорив стримано, без усмішки, наче був зосереджений на чомусь зовсім іншому, і зараз чемно виконував доручення тьоті. Так само поштиво додав:
— Дозвольте представитись — племінник ігумені Серафими, Ігор Павлович.
Прізвища Літа не розібрала, бо одразу, щоб полегшити становище, сказала:
— Я здогадалася, — і усміхнулася, простягаючи руку. — Єлизавета Миколаївна. А я вас у церкві не бачила.
Після розмови з матір’ю Серафимою вона його уявляла зовсім не таким, але, звичайно, одразу зрозуміла, коли обернулась, що саме це її небіж.
— Я був там лише кілька хвилин, побачив вас — тьотя мені описала, — та ви так ревно молилися, хрестилися, що я не зважився підійти, а ви несподівано пішли, і дуже швидко, я одразу не міг наздогнати. Добре, що ви вирішили краще поворожити на бузку і пошукати в ньому щастя, ніж благати його у бога.
Щось іронічне промайнуло в куточках його губів, але не змінило враження, що він говорить, аби щось сказати з чемності, а зайнятий чимось своїм, тому й Літа Миколаївна не збентежилась. Адже завжди вільніше почуваєшся з людьми, яким до тебе нема діла, і тому мовила зовсім просто:
— Я й забула про це повір’я, що треба знайти бузкову квітку з п’яти пелюсточків, і зветься це щастям, у дитинстві завжди шукала. А справді, — знову усміхнулася вона, — тут, напевне, багато такого щастя, он скільки махрового бузку!
— Знайшло, де з’явитися, — в монастирському саду, — насмішкувато зауважив офіцер. — Бідні чернички і не відають, скільки тут щастя приховано.
— Знаєте, мені їх шкода, — мовила Літа. — Ну, хай уже літні, старі знаходять тут собі спокій, а молоді, зовсім юні, гарні — невже вони переконані, що таким повинно бути життя?
— А ви знаєте, яким повинно бути життя?— раптом цілком серйозно спитав офіцер.
— Певне, кожна людина вирішує для себе, — роздумливо мовила Літа. Їй було дивно, що вона так заговорила із зовсім не знайомою людиною.
— А хіба це так легко вирішити?— неквапливо сказав і він, не дивлячись на неї, і, трохи помовчавши, додав: — От мені раніше здавалося, що я абсолютно певно знаю, яким воно повинно бути у моїх товаришів, у моєї рідні, у мене — привілейований корпус, офіцер гвардії, все розписано, усталено традиціями аж до звичайних неписаних і офіційно не оголошуваних офіцерських розваг у вільний час. І от раптом, ні, не раптом, але досить швидко всі правила поведінки летять шкереберть, усі виховані поняття про власну гідність, честь, благородство, виявляється, копійки ламаної не варті, і все треба переоцінити заново, бо ці слова набирають іншого змісту і вимагають зовсім іншого, ніж прищеплене з дитячих років.
Він не згадував фронт, недарма ігуменя сказала, що він попросив її ні про що не розпитувати, але, певне, — це зрозуміла Літа — він ні на хвилинку не забував те, що побачив і пережив там, і зараз він наче обірвав свої думки.
— Ну, нащо про це говорити? Ви так щиро молилися в церкві, а потім так щиро шукали щастя, а потім так усміхалися, — і він сам нарешті усміхнувся просто і ласкаво, і обличчя його зовсім змінилось, наче він був уже давно знайомий. — Я давно не бачив, щоб так усміхалися, — мовив він далі, — може, й ніколи, може, тільки в ранньому дитинстві.
— Та правду мовити, я й не молилася в церкві, — наче виправдовуючись, знову таки усміхнулася Літа, задоволена, що він змінився, і почуваючись з ним вже зовсім вільно. — Я просто спочивала, слухала хор, а потім захотілося вийти на свіже повітря, пройтися...
— Ну, ви майже летіли, а не йшли, — зауважив Ігор Павлович.
— Я завжди так швидко ходжу, така вже звичка, інколи навіть побігти хочеться, — призналася вона, але щоб він не вважав це легковажністю, додала: — Я завжди поспішаю, так уже виходить, що завжди ніколи і треба все встигнути.
Вони пройшли кілька хвилин мовчки, але мовчання не обтяжувало, вже якась незрима ниточка простяглася між ними. Ігор навіть щось тихенько почав насвистувати, знову дивлячись кудись убік, а Літа на нього.
— Пробачте, — мовив він, — це така вже погана звичка з’явилась там... тьотя вже робила мені зауваження.
— Ні, ні, будь ласка, я, навпаки, нічого не маю проти, коли це звучить не фальшиво і пізнаєш щось знайоме, а у вас тонкий слух, і це надто вже тепер знайомий мотив. Це ж "Прощання слов’янки", правда? Я впізнала? Я люблю цей марш, оце коли сюди їхали, вчора, з ним проводжали на вокзалі состав на фронт, — додала сумно. — і звідти прийшов також...
— Уже не під звуки маршу, а під стукіт костурів?— ущипливо кинув Ігор. — Уже відроблений матеріал...
— Торік не сподівалися, що так затягнеться війна, і головне — початок був такий переможний...
— А тепер ми відійшли навіть далі, ніж були, і не через те, що стали гірше воювати, а через безглуздість у керуванні, — переконливо, з болючою гіркотою сказав Ігор, — Нам, офіцерам середнього і молодшого рангу, незрозумілі мотиви багатьох наказів, хоча ми ясно бачили, що ця війна — злочин неймовірних розмірів, мільйони вбитих, поранених, скалічених. Заради чого? Знаєте, чому я так презирливо висловився з приводу прищеплених нам з дитинства різних моральних правил? Адже там найближче спізнав солдатів — ненавиджу, коли наші дами-благодійниці стогнуть: "Солдатики, солдатики"... А юрби біженців? А зруйноване мирне життя тисяч людей у селах, містах, які ми зайняли, і нас зустрічали як братів Галичина, Карпати, а потім ми відступали, і що вже робили там вороги?! Ніколи не забуду цей ганебний відступ, цю нестачу снарядів, куль, коли ми були спроможні воювати! Але ж, крім цієї нестачі, я певен, мали місце і вищі дипломатичні змови з союзниками, не відомі нам, простим смертним... Пробачте, навіщо я почав про це говорити?
(Продовження на наступній сторінці)