Тепер Данька був мобілізований. Ольга Федорівна посилала йому на фронт дбайливо зібрані посилки, казала подрузі: "Відкладаю гроші, щоб шовкову білизну надіслати, кажуть люди, у шовковій нічого не заводиться, — розумієш, Літусю?" — додавала значущо.
Вона наказувала Петрусеві вкладати в посилки листи, що він неохоче робив, навіть на своїй фотокартці, де був сфотографований у касці з іграшковою рушницею, підписав під диктовку матері: "Дядю Даню! Ходімо бити кайзера Вільку". Галинці було чомусь неприємно на це дивитись (посилку запаковували у них), і взагалі шкода було Петруся.
Літа Миколаївна іноді казала:
— Плюнь на Даньку, він тебе не вартий. Давай я висватаю тебе за порядну людину.
— Хіба я проти?— зітхала Ольга Федорівна. — Але ж де вони, ці порядні? Хай війна скінчиться, я й на поріг його не пущу.
Зі сватанням у Ольги Федорівни нічого не виходило. Починалося все ніби як слід, і досить швидко все розладнувалося. Та Галинка з Жечкою завжди з цікавістю слухали про її нові знайомства, зустрічі, короткочасні романи, які відбувалися більше в її уяві та планах, ніж насправді.
* * *
Подруги Єлизавета Миколаївна і Ольга Федорівна збиралися так, наче їхали не в глухий повіт Полтавської губернії, а кудись до столиці або на фешенебельний курорт, бо хвилювались за свої туалети, приміряли плаття, блузки, капелюшки. Лізочка прийшла на цілий день, щось перешивала, дошивала, прасувала, взагалі збирання було веселе, і дівчатка були в захопленні.
-— Тьотя Літа буде найкрасивіша, — безапеляційно казала Жечка.
Олексій Іванович, тато, як завжди, не втручався у справи дружини, і Галинка не могла зрозуміти, чи незадоволений він, чи просто байдужий до цього, бо, як завжди, після редакції зачинявся в своєму кабінеті — або відпочивав, або працював. Все і всі завмирали. Крім сина і дочки, усі його звали "дядя Альоша", і хоча він ніколи не підвищував голосу, ніколи ніхто від нього не чув сердитого, не те що лайливого слова, — усі його боялися. Тато — "дядя Альоша" — був "найрозумніший" і, здавалося, все знав і все розумів, хоча ніколи нічим не вихвалявся і вважав це "поганим тоном", про що казав ніби мимохідь дітям і учням. Взагалі він був не з говірких. От і зараз тільки сказав:
— А коли повернетесь?
— Ну, за тиждень. Я б хотіла з тиждень побути, — сказала Літа Миколаївна, прикинувши, коли буде храм, коли весілля, — а то про що й розповісти вдома!
Виявилось, що з квитками нелегко. Раніше про це ніколи не треба було замислюватись, можна було спокійно взяти квиток майже перед самим відходом поїзда. Навіть торік, з початком війни, коли треба було, діставали знайомі залізничники. Зараз, ніяковіючи, Літі Миколаївні принесли два квитки в безплацкартний вагон третього класу.
— Таке робиться на вокзалі, — перепрошуючи, мовив батько одного з учнів, — всі поїзди переповнені пораненими і військовими.
— Не турбуйтесь, будь ласка, і за це дяка, нам кілька годин усього їхати. Правда, Олю, яка різниця! Ми вже повідомили, на станцію коней вишлють, незручно відкладати. Подумаєш, важниця — якось примостимося!
Подруги були в найкращому настрої, особливо Літа Миколаївна. Трудолюбці Стьопа і Митько та племінник Толя провели на вокзал. Дівчатка — Галинка і Жечка — поривалися також піти, та поїзд відходив пізно ввечері. Тато не міг іти, бо саме в цей час приносили верстку газети і останні телеграми, які, може, треба було втиснути в останню годину. Візника теж не наймали, бо хлопці самі підхопили неважкі чемодани, а вокзал був же зовсім недалеко від Різницької гори. "Дядя Альоша" наказав хлопцям:
— Ви там все ж таки не баріться, як влаштуєте їх у вагоні і поїзд рушить, одразу додому, щоб ми знали і спокійні були.
Коли хлопці повернулися, збуджено повідомили:
— На вокзалі таке робиться! Свєтопредставлєніє справжнє! Навіть у вагон важко було влізти. Ну, ми, звичайно, посадили.
Тато насупив брови. Мабуть, подумав, що треба було самому піти.
— Дядю Альошо, ви не турбуйтесь, — заспокоїв Толя. — Тьотя Літа аж ніяк не шкодувала, що поїхала. А що на пероні робилося! Состав на фронт проводжали, оркестр військовий був. Марш "Прощання слов’янки" грали. Та все якось не так, як торік, тоді бадьоріше було...
— Ще б пак!— сказав тато і пішов у кабінет переглянути останні телеграми.
Галинка і Жечка шкодували, що їх там не було, але досить швидко віддалися іншим настроям — вони уявляли, як буде цікаво там, у гостях, і рахували дні, коли повернуться і все розкажуть, особливо про весілля.
Несподівано Літа Миколаївна і Ольга Федорівна повернулися вранці на четвертий день, навіть не повідомивши заздалегідь, і їх ніхто не зустрів. Та вони приїхали з вокзалу на візнику. Ольга Федорівна одразу забрала Петруся і пішла додому, а мама розповіла удень про все бабусі, і Галинка, і Жечка не підслуховували, бо вона наче не звернула уваги, а може, і не надала значення, що тут дівчатка, наче все, що було, можна розповісти у їхній присутності.
А вони, особливо вразлива Галинка, все собі уявляли і немов бачили на власні очі і довго потім удвох з Жечкою говорили, обмірковували, вирішували.
* * *
От як було все в дійсності.
На вокзалі, на пероні, у вагонах все відбувалося так, як розповів Толя.
Скрізь переважав колір хакі — колір військового одягу. Довгий поїзд рушив на захід під розпачливі звуки маршу "Прощання слов’янки". Втирали сльози жінки, рідні і зовсім чужі. Та "чужих" тепер наче не було — за рік війни усі поріднилися в горі.
Коло інших составів, що прямували на схід, людей було менше. Біля сходів вагонів з кольором хакі переміщувався білий колір халатів, бинтів, перев’язок поранених, білих хустинок сестер милосердя. То везли з фронту в тил поранених. Там тільки де-не-де коло сходів у вагони стояли не військові, а ті, що сподівались зустріти своїх. Торік, у перші дні війни, виходили зустрічати такі поїзди взагалі багато людей з міста — з квітами, ласощами, подарунками. Зустрічали "героїв-солдатиків". Та минали місяці, вже починався другий рік війни, і щораз більше ставало составів, що прямували туди й сюди — на захід і схід. Ще з’являлося багато зовсім інших поїздів — не військових, та які не менше жахали і роз’ятрювали душі, бо з них лунав дитячий плач, інша говірка, виходили розгублені люди з жалюгідними, випадково схопленими речами. То були біженці, і цього року їх було дуже багато, і вже вони не викликали цікавості старожилів міста, бо місто і так було переповнене і росло вшир за рахунок околиць, де оселялись в будь-яких приміщеннях і до цього всього потроху звикали... бо життя йшло...
Незважаючи на весь гамір, юрбу, облоги кожного не військового і не біженського поїзда, хлопці таки втягли у вагон Літу Миколаївну і Ольгу Федорівну і навіть десь одвоювали для них краєчок нижньої полиці. Обидві вони вже не турбувались і не хвилювались.
— Біжіть швидше, хлопці, додому, а то поїзд рушить, і ви ще з нами поїдете!— Літа Миколаївна потріпала кожному з них чуба і навіть трудолюбців цьомнула так само, як і племінника Толю. — От молодці! Правда, Олю? Що б ми без них робили?
Оля буркотіла:
— Теж мені подорож для відпочинку, дихати нічим. Ти, Літко, просто мене дивуєш!
— Ну яка там важниця! Кілька годин посидіти... Не бурчи, Олю, хіба ми з тобою вже старі баби?..
Справді, вони ще були зовсім молоді, і раптом Літа Миколаївна відчула, що весь її клопіт, обов’язки, учнівські зошити, хвилювання перед іспитами, вічний поспіх — все це вже позаду, все залишено вдома, і можна хоч кілька днів ні про що і ні про кого не турбуватися. А такі дрібниці, як тіснява, задуха у вагоні вже ніяк її не обходили. Вона привітно усміхнулася в купе, ще не розібравши, хто тут сидить, бо таки тіснява була неймовірна, та одразу підстаркуватий дядько посунувся, запхав ногою клунок подалі під полицю, сказав молодиці поруч:
— Ану, Христино, посунься трохи, а то, бачиш, баришня, як сорока на тину.
— Нічого, нічого, — засміялася на "баришню" Літа Миколаївна, — нам недалеко. Олю, ти постав свій чемоданчик під спину, і він нікому не заважатиме!
* * *
Поїзд рушив, і всі потроху вмостилися більш-менш як слід. Оля, правда, трохи ще побуркотіла, що їй, коли сідали, добре нам’яли боки і що треба стежити за речами, бо тут весь час входять і виходять, а вони коло самого проходу, а поїзд повзе як черепаха і Літка вигадала хтозна-що з цією поїздкою. Літа Миколаївна вже насправді відчувала себе знову "Літкою". Просто Літою, а не тьотею Літою або Літою Миколаївною, Єлизаветою Миколаївною, яка була і в Трудолюбії, і взагалі для всіх. Он дядько назвав її зараз "баришнею", і наче знову вони з Олею дівчата-подруги, — навіщо бурчати через якісь дрібниці! Вона спочатку заспокоювала Ольгу, а потім перестала звертати увагу, і та, сидячи, задрімала. І Літа була рада, бо їй уже ставало незручно перед людьми, що сиділи і стояли в купе і проході. Вона подумала: "У кожного свій клопіт, а ми от їдемо відпочивати, так треба ще й викомарювати? Та ще й після того, що бачили на пероні, на вокзалі".
У вагоні було напівтемно, пасажири проходили весь час мимо них, хтось хропів на горішній полиці, у сусідньому купе плакала дитина, десь кашляв старий дід, жартували в коридорі хлопці з дівчатами...
(Продовження на наступній сторінці)