— Всі так милувалися на вас, коли ви вдвох танцювали, — зітхнула мати.
— Я гадала, що мені і вам буде з ним завжди зручно і приємно, — вела далі Ада, — краще, ніж з кимось іншим. Така вихована людина, нашого кола, але війна його дуже змінила. Хіба ти не помітила цього?
— На жаль, помітила, та вирішила, що це тимчасово, і потім твій батько наполягав, щоб повінчатися тепер, навіщо відтягати? — А про себе згадала: батько казав: "Війна, мало що трапиться, куля не вибирає", — вони розуміли одне одного, закінчувати думки не було потреби.
Звичайно, те, що трапилося зараз, не входило ні в які розрахунки... Нічого, вони повернуться додому, і, коли трапиться якась інша підходяща партія, треба, щоб Ада почувалася вільною. Слава богу, на палке кохання тут нема й натяку. Ада сама розуміла, що далі перебирати не годиться, а він справді був підходящий "по всіх статтях"...
Ада не думала, коли заходила до нього, що за два дні її жених дуже змінився — зблід, змарнів, ще й непоголений. Навіть жалко його стало, але в ліжку лежала зовсім чужа, малознайома людина.
Він видавив усмішку.
— От бачите, як усе недоладно трапилося, — вимовив він. — Ви гніваєтесь на мене?
— Що ви, — щиро сказала Ада. Вона боялася розжалобитися, проте не хотіла примусити себе сказати, що все тільки відкладається, а не відміняється, і знайшла пристойну формулу: — Значить, не судьба, — мовила вона.
— Значить, не судьба, — повторив він, і обоє зрозуміли, що брехати не треба, і цим були задоволені.
З "тещею" прощання вийшло навіть теплішим. Зовсім трошечки брехні, яка перейшла в справжнє співчуття.
— Поправляйтесь, поправляйтесь, все буде гаразд. Лікарі кажуть, що нічого небезпечного нема, треба тільки вилежати. Пишіть нам, як і що.
— Обов’язково, — відповів Ігор, вдячний за цю чуйну брехню.
Без зайвих слів Ада і її мати попрощалися з ігуменею, і Ігор полегшено зітхнув, коли тітка зайшла і якось ніяково сказала:
— Поїхали.
— Ну й добре, не турбуйся, тьотю, — заспокоїв її Ігор.
Він же не думав, що вона знає більше, ніж він припускає, і турбуватиметься ще дужче... Він сказав тоді тільки:
— Тьотю, не переживай. Вона мене не любила... — І додав: — І я її не любив. Ми, напевне, просто не розуміли цього.
Вона то, мати Серафима, вже розуміла, що він Аду не любив. З того прощання з Літою зрозуміла і ще після одного випадку переконалася, що, на жаль, все складніше і важче. Ігор спав, вона тихенько зайшла до кімнати, і раптом він сказав чи спросоння, чи марив: "Літа... Літочка..." — але враз розплющив очі і побачив тітку.
— Тьотю, це ти? Я нічого не казав? Не кричав? — спитав він.
— Що ти? Може, я тебе збудила? Ти спав, коли я прийшла, — відповіла тітка байдужим голосом, і він заспокоївся.
Значить, він думав про ту, до якої вона сама його ненавмисне підштовхнула. Коли б знав, де впасти, то й соломки можна підкласти... та не знаєш...
* * *
І знову вона, сама того не підозрюючи зробила так, що повернула всі його думки про Літу в інший, ще небезпечніший бік. Від образи, болю, нерозуміння до відчуття своєї власної провини, ще глибшого суму...
Ненароком чужі руки, чужі слова повертають людину в інший бік.
Дійсно, до того начебто нічим не примітного зовні випадку все ж таки переважала гірка образа: як Літа після його такого щирого, болючого признання, її обіцянки лишитися могла поїхати, не сказавши, не написавши ані слівця? Правда, вона приходила, вона передала тіткою, "щоб не гнівався, що не лишилася!" — не лишилася на вінчання? Так воно лунало в устах тітки. Може, тому, що тітка повідомила при всіх? А чому тітка більше нічого не казала потім йому самому? Ні, ні, він був гірко ображений Літою. Отак відштовхнула його — і все. І вже, певне, забула про нього зі своїм чоловіком, розумним редактором, яким пишається.
Та ненароком тітка знову сприяла тому, що всі його думки прийняли зовсім інший напрям. І як не дивно, цьому сприяла — хто б міг подумати — диякониха!
Правда, ще перед тим за кілька днів до нього заходив її син Володька, і Ігор дізнався, що він учень Літи Миколаївни, живе у них, невдовзі повертається знову. Ігор наче між іншим сказав: "Еге, знаю, я тут з нею познайомився, пам’ятаю, передай від мене привіт".
У нього так защеміло серце, захотілося, щоб цей здоровило переказав, неодмінно переказав його привіт... йому так хотілося розпитати про неї, про її життя, говорити про неї, почути про неї, вимовляти вголос її ім’я самому. Він тоді стримався... ані слівця не спитав.
Грали в шахи, трохи побазікали про те, про се...
Та от до тітки зайшла диякониха і принесла для нього бульйон і вергуни. Він чув її торохтіння з сусідньої кімнати.
— Матінко Серафимо, та ви ж знаєте, мій бульйон мертвого підніме, а я вже так годила йому, так годила, щоб вашому племінничку до здоров’я було, я йому сама варитиму, і не відмовляйтесь, і не відмовляйтесь, ви ж знаєте, так ніхто, як я, не зварить! А от вергунчики. Хай поласує бідне дитя.
Почувши "бідне дитя", Ігор трохи не чмихнув, не розсміявся вперше за цей час.
— Та мій бульйон і курячі котлети його швидше на ноги поставлять, ніж усякі там ліки! Не вірю я лікам, аж ніяк не вірю! Тільки їжі та зіллю. От зілля — інше діло! Ви вже дозвольте, я свій чай йому заварю, із зіллячком, з травицею такою лікувальною, звідки й сили візьмуться! Хіба мої бовдури коли хворіють?
Тітка, слава богу, не сперечалася і не згадала, що у її племінника зовсім інша хвороба, на яку її бовдури, на щастя, не хворіли, та вона була зворушена щирим співчуттям дияконихи, а те, що та сама напросилася варити для її Гарика, було цілком слушно.
Тут прибігла Устинка і сказала, що панотець і сестра Секлета вже чекають її коло церкви.
— О, боже мій, — зітхнула мати Серафима, — ну, дрібниці без мене вирішити не можуть! Знають же, що у мене тяжкохворий і я не можу лишити його самого.
— Матінко Серафимо, — з готовністю кинулася диякониха, — то я посиджу, коли треба, і подам, Що треба, і нагодую. Йдіть, ідіть спокійно. Я ж, бачите, все приготувала і в рушник, і в хустку замотала, ще все тепленьке, я зараз і дам. Хіба я своїх не виростила, не знаю як і що!
— Ви дійсно можете зараз посидіти? Він начебто спить, ви посидьте, а як він мене гукне, підійдете до нього. Я не думаю, щоб я там забарилась, а втім, спокійніше, коли ви тут побудете. Він, знаєте, який, Устинку не наважується попросити води принести, щоб не потурбувати зайвий раз.
— Не хвилюйтеся, я ж сама мати, мене він не посоромиться. Захоче, я його і нагодую, і напою.
— Я вам дуже дякую, Меланіє Степанівно!
Ігор чув цю розмову, він згадав обід з архієреєм і як вони з Літою уминали дияконишині вергуни. Вони забігли тоді на хвилинку під час прогулянки, а всі були на вечірні. Він нічого не мав проти дияконихи, і коли вона, цікава до безкраю, заглянула до його кімнати під приводом, чи не треба чого, він привітно сказав:
— Заходьте, посидьте, якщо маєте вільну хвилинку. Ніколи не забуваю ваших вергунів.
— А я ще вам принесла, — загомоніла Меланія Степанівна. — Може, я вам зараз бульйончику у чашку наллю? Давайте я вам подушечку ще одну підложу, вам буде зручніше.
Вона справді зробила все вправно і, наливши йому в чашку бульйону, сама вмостилася затишно поряд у крісло і, підтримуючи чашку, заторохтіла, заторохтіла.
Їй здалося, що насамперед "бідне дитя" треба нагодувати, а потім розважати, а чим розважати, як не балачкою? А про що балакати? Ну, звичайно, про своїх синочків, двох гевалів, яких у люди виводить цей янгол — Літа Миколаївна. Ніхто з ним про Літу Миколаївну і не згадував, тітка навіть боялася і слово про неї вимовити, а тут диякониха, дійсно без усякої підозри, аби щось говорити, розповідала, вимовляла і вимовляла щомиті: "А Літочка Миколаївна", "А у Літочки Миколаївни", "А як ми поїхали самі до Літочки Миколаївни". З її торохтіння виринало зовсім невідоме, і таке далеке, і незнане життя Літи. Він ніби між іншим ставив запитання. А Меланія Степанівна, задоволена, що розважила його, розповідала про все, що знала і бачила на тій таємній для нього "Різницькій горі", котра і для дияконихи була щось на зразок якоїсь держави, казкового окремого царства-государства зі своєрідними власними устоями, правилами, звичаями, і там була царицею, королевою, чарівницею Літа Миколаївна.
Але теж своєрідна цариця-чарівниця. Завжди зайнята, завжди в клопотах і в роботі.
(Продовження на наступній сторінці)