«Весілля в монастирі» Оксана Іваненко — сторінка 33

Читати онлайн роман Оксани Іваненко «Весілля в монастирі»

A

    А зараз він, певне, хапався за ці "геніальні ідеї"— якісь дріб’язкові, звичайнісінькі справи, щоб втамувати те глибоко вистраждане, що мало вибухнути, і він хотів підсвідомо відтягти час, бо не знав, як усе обернеться, не міг розмірковувати, вирішувати, тому легше було одразу турбуватися про обід, щоб Літуся спочила, щоб помила руки, як захотіла. Чи висить там чистий рушник? Щоб погодилась на його "геніальну ідею".

    — Я зараз піду на Невський, до Єлисєєва і куплю всього, що треба, не менше добового офіцерського раціону, а ти за цей час трохи відпочинеш. Хочеш, я розстелю тобі постіль у другій кімнаті?— спитав він так просто, як спитав би товариша, сестричку з лазарету, не надаючи ніякого особливого значення. Літа так і сприйняла це.

    — Ти так турбуєшся, наче я до тебе в гості приїхала хтозна-звідки, — засміялася вона.

    — А хіба не так? Тільки я знаю звідки — з моїх невигаданих снів! Але ж це насправді, і я хочу, щоб тобі було добре у мене.

    Вона розуміла — за цими простими справами він підсвідомо ховає своє хвилювання. А вона на диво трималася спокійно. Вона немов опинилася в іншому житті, в якому все відбувалося так, як належить, — він живий! Вона його побачила! Значить, все так і мусить бути.

    — Ну, то я вимию руки і полежу тут трошки на канапі. А у тебе справді такий шикарний номер, ще й подвійний!

    — Це цілком випадково. Сказали, що одиночних нема, а подвійні бережуть для сімейних, а я одразу й збрехав: "А до мене дружина приїде, я ж тільки на кілька днів з фронту". Ще й бовкнув: "Коли є одиночний, нам і його вистачить". А про себе вирішив — хай дорожчий, але я буду сам, і після наших нір окопних раптом така розкіш, лежатиму, читатиму і думатиму про тебе. І тут ти насправді! Просто чудо якесь!

    — Ти підеш, а як хто зайде чи стукатиме?

    — Ніхто! Я замкну двері на ключ і ключ візьму з собою.

    Але "геніальні ідеї" спадали на думку одна за одною.

    — Знаєш, Літочко, для повного відпочинку все ж таки треба скинути верхнє вбрання. У мене в чемодані згори — він не замкнений — ще ні разу не вдягнена піжама. Вона, звичайно, тобі завелика, але це й добре, скинеш свою кофточку і полежиш в просторому, як у халаті. Справді, Літочко, я її ще не одягав, і тобі буде в ній зручніше відпочивати. І накрийся пледом, а чобітки я тобі зараз скину.

    На ній були модні високі чобітки з шнурівкою по боках.

    — У ванну підеш у моїх пантофлях, хоч у кожну твої дві ніжки вмістяться, — сказав він, ставлячи коло канапи свої нічні пантофлі. Йому хотілося все-все зробити, щоб вона почувалася вільно, і він так просто, без церемоній все пропонував, що мимоволі зникла ніяковість.

    Так було якось і на фронті. Дуже захворів його товариш, і денщик Гриць привів лікарку з лазарету. Це було не дуже близько, в дорозі пустився дощ, холодний, осінній. Бідна жінка прийшла мокра до нитки. У неї зуб на зуб не попадав. Ігор аж злякався.

    — Тепер ви самі захворієте, вам треба переодягтися, зігрітися, а все ваше просушити.

    — У що я переодягнуся? Це ж не лазарет, а тут тільки чоловіки, — аж заскиглила бідолашка.

    — Знаєте що, огляньте швидше хворого, він тут поряд, а тоді йдіть сюди, скиньте усе своє, одягніть мою сорочку і вкривайтеся нашими шинелями і всім, що знайдете. Гриць висушить ваш одяг перед пічуркою, а я посиджу коло хворого і зроблю все, що ви накажете. Ще обов’язково вип’єте гарячого чаю і чарку горілки — зігрієтесь, і все буде гаразд.

    Лікарка, не стара ще, одразу зніяковіла, але вона аж задубіла з холоду, дощу і поривного вітру, і цей офіцер, друг їхнього головного хірурга, так по-товариському все запропонував, що не було ніякої рації відмовлятися. Дійсно, може, це і врятувало її від неминучої простуди.

    — Тільки не барись, — мовила Літа, — повертайся швидше. А то як хтось подзвонить або прийде, стукатиме у двері.

    — Ніхто не прийде і не подзвонить, а на стук взагалі не відповідай.

    І, як навмисне, задеренчав телефон.

    — Алло! Так, так, це я. Борю, я не можу, я сьогодні не прийду. Завтра, як умовились. Ти зараз забіжиш? Іди ти під три чорти! — він розсміявся, але повторив: — Я серйозно кажу: йди ти під три чорти! Який ти догадливий! Так, так, скінчився... Так, настав. Завтра. Завтра я зайду за тобою, і все. Так, так, дякую. Йди швидше до біса.

    Літа запитально дивилася на нього.

    — Це мій друг Борька, лікар, про якого я вже тобі казав.

    — А що кінчилося і що настало? Скажи точно, що він говорив.

    Ігор трохи почервонів.

    — Не питай зараз. Потім скажу. Чесне слово, скажу, тільки не зараз.

    Правда, може, він їй потім зможе сказати, що бевкнув Борис.

    Та вона не наполягала, не треба втручатися в їхні чоловічі справи, хай краще швидше йде і повертається.

    — Але мені все-таки треба подзвонити сестрі, — мовила вона. — Хвилинку почекай, може, я їй потрібна.

    — Нізащо! — таким тоном випалив Ігор і так пополотнів, що Літа засміялася.

    — Ну, чого ти, я тільки довідаюсь і її попереджу, а то ж вона хвилюватиметься, якщо я затримаюсь.

    Вона взяла трубку, а Ігор не відходив.

    — Ти не слухай, — заспокійливо махнула рукою Літа. — Я трошки брехатиму, зовсім, зовсім трошечки.

    — Ой, як цікаво, я навмисне послухаю!

    Вона набрала номер.

    — Варюшо, ти? Так, так, я майже все купила, але от що: я зустріла знайомих, — тут вона підняла один палець вгору, дивлячись на Ігоря повеселілими очима, — і вони мені дуже зраділи, — вона підняла два пальці, — і, напевне, не відпустять до завтра, — вона показала три пальці. Ігор схопив їх і затулив ними собі рота, щоб не розсміятися голосно від радості, в яку не вірив, що вона тут, з ним.

    Літа говорила далі з мімікою, немов вона казала все в живі очі Варюші.

    — Ти розумієш, мені незручно відмовити. Хай дівчатка без мене йдуть до театру. Твій званий обід з членами думи? Ти чудово справляєшся сама. Від мене всім привіт і великий жаль, що вони мене не побачать! Цілую.

    — Ти показувала мені, скільки разів збрехала? — спитав Ігор.

    — Звичайно! І правда, зовсім трошки, тільки в числах множини й однини. Замість знайомого я сказала — знайомих, замість "він мені дуже зрадів" — ти ж зрадів? — а може, я з поваги до тебе казала "вони"? І замість "не відпустить" — "не відпустять". Ну, зовсім дрібнички, а решта ж усе правда.

    Вони обоє голосно реготали.

    — Ти чудова! — не міг заспокоїтися Ігор. — Так я швидко йду! Що ти любиш? Що купити?

    — Знаєш, розраховуй на себе, я хочу тільки якоїсь водички, ну, мінеральної якоїсь, чи лимонаду, чи морсу, байдуже, і замикай добре, щоб ніхто не вкрав.

    — Дійсно, дізнаються, яке тут чудо, і вкрадуть. Не озивайся, коли постукають! — нагадав він.

    Вона провела його до дверей, він обняв її, але не поцілував, навіть злегка ледь відштовхнув, швидко зачинив двері і повернув ключ.

    Він поспішав схвильований. Майже біг. Наче вперше юнак готується до рішучого побачення з жінкою. Він про це, звичайно, не думав, він тільки хотів швидше все купити і знову побачити її — живу, справжню, а що буде, як буде, — хіба про це можна було, хіба треба було думати?

    Вона сидить там у нього. Він замкнув двері на ключ. Вона нікуди не зникне, і все-таки було страшно, містично страшно: а що, як він зайде — і це йому все примарилося: і зустріч у музеї, і те, що вона його чекає зараз, і що він цілком реально, з цілком реальних причин, не уві сні, не в уяві побіг купувати чогось поїсти.

    Товариші, певне, зняли б його на сміх, що Гарька, їхній балуваний жінками Гарька, такий досвідчений і легкий у взаєминах з жінками, зараз як навіжений.

    Але ж то були легковажні забави з офіцерськими жінками — не товаришів, боронь боже, з дівчатами, що самі шукали розваг з гарними молодими офіцерами, прекрасно розуміючи, що нічого сталого й серйозного не може бути, і він особливо не замислювався, і завжди все закінчувалось спокійно, і він знав, що та як треба зробити.

    Зараз він нічого не знав, нічого не думав, бо так було вперше. Він уперше поспішав до гаряче любимої жінки, якою марив, яку не сподівався вже зустріти, яку любив над усе, і він не знав, що можна і чого не Можна зробити. Йому, приміром, захотілося купити найдорожчі прикраси, які побачив у вітрині ювелірної крамниці, йому б хотілося зайти в салон дамських туалетів і вибрати найкраще вбрання. Але він знав, що цього не можна робити. Він відчував, що нічого, нічого цього не можна, і він зупинився лише біля квіткарні.

    — "Ну, це можна, це навіть треба", — сказав він сам собі і зайшов у квітучий серед зими сад і побачив бузок у горщиках. Квітучий бузок у великих горщиках!

    — А можна букет, букет бузку? — спитав він. Адже не може він нести в горщику! І навіть злякався: а що, як скажуть, що можна купити тільки в горщику? Він злякався, наче саме від цього залежало щось важливе.

    — Звичайно, можна, — люб’язно відповіла нестара і досить елегантна жінка-продавщиця. — (А чого ж не можна? На те й крамниця, квіткарня!). — Вам зараз нарізати?

    Він так зрадів бузку, що не міг одразу збагнути, потім згадав — він же побіг купити чогось поїсти.

    — Я зайду за півгодини, а ви за цей час приготуйте, я лишу гроші.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора