То їм здавалося, що вони обоє дізналися про все вперше у житті, то здавалося, що вони вдвох уже ціле життя, і все розуміють, і знають одне про одного, і вгадують кожен рух і кожен подих, і що це не одна ніч, а кілька ночей і ранків, коли вони водночас прокидаються, дивляться радісно, шепочуть якісь дурниці, такі милі і ніжні дурниці, такі ласкаві, ніжні слова, які йому ніколи й на думку не спадали, і обоє сміялися, цілувалися і знову засинали... або знову не засинали... і обом жадалося, щоб ця ніч не кінчалася довго-довго.
* * *
Він раптом відчув, що вона не спить. Так, вона лежала з відкритими очима, і сльози текли по щоках.
— Ти плачеш? Чого, рідна моя? Може, ти в чомусь незадоволена мною? Може, я був надто свавільний, надто нестримний? Прости мені тоді, я буду таким, як ти захочеш.
— Будь завжди таким, який ти є.
— Тільки скажи мені правду, — спитав несміливо і ніяково, якимсь іншим тоном, що так не пасувало до нього, — тобі було добре зі мною?
Вона стала цілувати його в очі, в голову, плечі, шию з невимовною ніжністю і ласкою, і це було найщирішою відповіддю.
— Чого ж ти плакала тоді? — спитав він.
— Тому й плакала, що було так добре сьогодні, а "завтра" для нас уже не буде.
Вона хотіла ще нагадати, що це ж уже, напевне, настало "завтра" — вони не запалювали світла і не дивились на годинник, що це ж сьогодні він поїде увечері на позиції і взагалі, чи будуть вони колись удвох? Цього останнього вона нізащо не сказала б. Він подумав тільки про фронт.
— Тисячі жінок плачуть тепер, проводжаючи на фронт, от і ти приєдналася до них, — сказав він роздумливо, але йому навіть тепло стало, що і за ним плаче кохана жінка. — Тільки ти не плач, усе буде добре. Я ж казав тобі ще тоді — коли я знатиму, що ти зі мною, мене не вб’ють. У нас усе буде добре. Не треба псувати мої любі сині очі. Навіть коли я зустрів тебе тепер і так зрадів, я не уявляв, що можна так любити безмежно, безоглядно, все дужче й дужче, і ти така в усьому несподівана, незвична і в той же час така без краю рідна. І ти ж мене трошки любиш?
— Трошки. Тро-ошки-тро-ошечки, — протягнула, усміхаючись крізь сльози, Літа і поцілувала його в ліву брову і в куточок губ, хоча в нього і не було зараз того виразу, який вона так запам’ятала, але він відчув, що це щось особливе.
— Мені досить твого "трошки", я щасливий від нього.
— Ну, то обійми мене, і ми ще поспимо. Ще ж можна не вставати? Ще темно! Ми заснемо вдвох і вдвох прокинемось.
— І вдвох прокинемось, — повторив він. — А що, як це все сниться?
— Хай сниться, аби обом однаково!
Хай сниться...
Ніколи вона не була, та й не уявляла, що можна бути такою заголубленою, такою зацілованою.
* * *
Вже вкотре вони прокидалися і знову засинали щасливі і шалені. І знову, прокинувшись раніше, він ніяк не міг збагнути, усвідомити — Літа з ним. Тут, поряд, її голівка лежить на його плечі, і він боїться поворухнутися, щоб не розбуркати її. Вона спить, спокійно спить, і хай це тягнеться довго-довго...
Він думатиме про неї.
Як багато він думав про неї наодинці! Як багато думав, передумав там, у монастирі, після того ідіотського падіння. Зовсім не ідіотського, — усміхнувся він сам до себе, хоч воно було ненавмисним, але ж воно врятувало. Йому було соромно, незручно, такому вершникові впасти з коня! Вигадали переляк від поїзда, кінь злякався, поніс чи там несподівано став дибки, і він упав — просто ганьба! Насправді не коневі, а йому запаморочилося від усього. Ще дужча ганьба! Там він про це нікому не казав, не спростовував їхніх версій, тільки Літі сказав правду.
Він дійсно тоді був не при собі, вкрай ображений, наче розчавлений. Вийшов до сніданку, а тьотя Соня — мати Серафима — зовсім спокійна, але ні, він то її знає — напружена і чимось сполохана, повідомила наче між іншим:
— А ввечері заходила Єлизавета Миколаївна попрощатися, її викликали в якихось справах, і вона несподівано поїхала додому.
* * *
Як? Він її не побачить? Вона ж обіцяла бути тут! Мабуть, він дуже змінився, бо і Ада, і мати Серафима глянули на нього злякано, наче ось-ось щось станеться. Нічого не сталося. Він зібрав усі сили, щоб сісти снідати з усіма, нічого не спитав, нічого не сказав. Ада швидко заспокоїла себе: йому просто чогось стало недобре, але одразу минуло, отже, п’є спокійно каву, вийшов покурити, а що мовчазний, так він взагалі став неговіркий. Нічого, позавтра повінчаються, і все буде як слід. Він змінився — взагалі змінився, але їй не хотілося про це думати. Все вже вирішено, і ніяких неприємностей з ним не виникає, тримається цілком чемно, пристойно, дорікнути ні в чому не можна, а те, що зненацька зблід і навіть немов схопився за спинку крісла, все ж таки він був поранений, а вчора затримався на цій Скельці. Довго їздили, ходили там. Він сам не поспішав додому. Вона взагалі ні разу не спитала його про рану, як він тепер почувається. Правда, мама одразу в розмові спитала, та він одмахнувся жартом і перевів розмову на інше. Може, все-таки наодинці треба було виявити більшу увагу. Але ж він сам не згадував і більше турбувався, як вони влаштувалися, чи вона відпочила, а наодинці вони майже й не були. Ще все попереду.
Адина мати нічого не помітила. Він, попаливши цигарку, знову зайшов до кімнати. Мати щось їй казала, його тітка, та завжди не зводить з нього очей, як з малої дитини, аж дратує цим Аду. Зараз, на щастя, Ігор не дав можливості навіть спитати нічого, поцілував тітці руку і сказав:
— Мені треба на станцію. Я згадав, мені треба дати полковнику телеграму. Я поїду верхи. Ти дозволяєш взяти коня?
— Аякже, звичайно, — відповіла тітка, ще не знаючи, як поставитися до цього прохання.
— Я швидко повернуся, за якусь годинку буду вже тут, — сказав він Аді. — Ви дозволяєте?
І він поїхав. Чого? Він і сам не міг би відповісти до ладу. Він мусив бути сам. Мусив отямитися. Різні шалені наміри спадали на думку, і він їх усі відкидав.
А за годину в келії ігумені почули, як заголосила Устинка.
— Матінко Серафимо! Ой, лишенько! Панича несуть!
Він був непритомний.
Ада враз відчула: ніякого весілля не буде, ніякого весілля не буде!
Отямившись, він не хотів, щоб хтось, крім тітки, заходив до його кімнати. Перший день він лежав надто безпомічний, не хотів, щоб його бачили таким, він ледве говорив, з великим трудом вимовляв слова.
Ада не дуже й поривалася. Ну, як це так — напередодні весілля впасти з коня і розбитися? Що вінчання відкладається, про це й мови не було. На який час?!
— Адо, зайди до нього, незручно, — сказала мати.
— Але ж він не хоче, щоб хтось заходив, крім тітки, лікаря та цієї чернички Устини. Він же не може ані сісти, ані встати.
Лікар сказав, що страшного нічого не сталося, що потрібний лише час, однак лежати спокійно, по можливості нерухомо.
Тітка не вірила, послала по лікаря аж у Полтаву. Вони підтвердили діагноз старого місцевого, повітового. Вона нікому не вірила, не відходила. Він нікого, крім неї, не хотів бачити, і навіть якщо Устинка сиділа в куточку кімнати, коли ігуменя мусила вийти, він заплющував очі, вдаючи, що спить. Та хоча йому й не було соромно, що от він упав і тепер лежить безпомічний, десь усередині він радів — вінчання відкладалося, вінчання не буде, і він у цьому не винний!
І йому легше було перенести всі неприємності лежачого хворого і біль — все ж таки біль був, — він стримував стогін. Згадував своє перебування в лазареті, де начувся всякого, і знав: краще інколи як болить, ніж коли нічого не відчуваєш.
Але ж вінчання не буде, не буде! Слово честі, він же упав не навмисно! Всупереч тітці, він вірив лікарям і слухняно виконував усе, що вони наказували.
Коли б тільки одне слівце про Літу, дізнатися, що насправді з нею, він би був майже задоволений.
І раптом за кілька днів несподівано він почув про неї не одне слово, а навіть надто багато. І став думати, що він винний перед нею.
Як дивно, перед Адою він зовсім не відчував себе винним. Щось усе було тут не так, починаючи з комедії освідчення і заручин, наче всі розіграли, як по нотах, звичайні вправи, і раптом виявилося, що нема чого насправді слухати і далі грати.
* * *
Ада і мати її почувалися зовсім зайвими у цій несподіваній атмосфері турбот про хворого, але ж ображатися не було на кого. Вся увага була звернена на Ігоря, а Аду ніхто і не втішав!
— Знаєш, може, це все на краще, — раптом сказала мати Аді. — Хоча монахиня не вірить лікарям, але ж вони запевняють, що нічого небезпечного нема, тільки невідомо, коли він встане. Я гадаю, нам нема чого тут робити. Його добре доглядають, ти ж не будеш годувати з ложечки та, пробач, подавати і виносити за ним нічний посуд.
— Мамо, для цього найняли якогось хлопчиська, — перебила її Ада, все ж таки неприємно, коли про жениха говорять такі речі, — а годувати — це вже привілеї тітки, — скривила губи Ада, — я не змагатимуся з нею.
— Проте зайди, посидь коло нього і підготуй його, що ми їдемо.
Дійсно, можливо, дочка приховує від неї свої переживання?
Але Ада сказала:
— Безумовно, мамо, все це неприємно, я уже настроїлась на цей шлюб. Так наче все виходило гаразд, і мені жалко його. Але ми якимись надто чужими зустрілися зараз. Ми, правда, і раніше не були дуже близькими, але він завжди був веселий, дотепний, послужливий.
(Продовження на наступній сторінці)