Не раз і в нього, хоч і палкого послідовника Кампанелли, свербів язик поділитися ворохом думок про комуну. Як би він хотів бути на місці того п'янички, Соловея Стрижа, який може дозволити собі розкіш прийти до комуни й насміхатися:
— Я регулярно навідуюсь полюбуватися, як росте соція-лізм серед цих злаків індивідуалізму ...
Як хотілося йому часом посміятися ввічі, з перцем, щоб аж у носі закрутило!
І навіть такого простого бажання не може він здійснити. Зв'язаний, вкладений у рамочку "ідеологічної витриманосте, заточений у незриму темницю, з обрізаними крилами.
Принаймні, нікого не спровокував він. Та проте, мусів щодня сповідатися — його й у Дрижиполі знайшли. Ну, а коли б ні? То п'ять, десять його знайомих розказали б те, чого не договорив він, — про різні "висловлюванням
Хай би стежили за ним, — кат його бери! Але коли б він цього не знав!
А то він ходив наче з зав'язаними очима. Його всі бачать, — він нікого. Його про всіх допитують, а він не знає, хто на підозрі, хто — на службі, як він. Сліпе знаряддя чиєїсь, волі. Оце такий простір для його химерної, жадливої діяльности, вдачі? Собака на прив'язі!
Кармаліта пригадує собі, що він не хотів уже раз бути сліпим знаряддям. У своєї буржуазії, яка використовувала його національні почуття.
А хто ж ці? Друзі його народу?
І так він тягнув оцей ланець і щодалі, то нестерпнішим здавався він йому. І тут знайшлися приятелі, яких він полюбив, а мусів їх потай кусати безкарно, вони нічого не підозрюють. Бо хто вони — не знав.
Начальство все настирливіше вимагало відшукувати, відкривати клясового ворога, шукати змов, таємних організацій. Вже кілька разів допитуються чомусь про Дуб'ягу, вже ось другий раз про Тараса Сарґолу, — про якісь анекдоти проти колективізації... А може й Тарас, і Дуб'яга? ..
Того ж бандита Дуку Валер'яну Климовичу хоч роди! Хоч яловий, а телись! — як любив казати Яків Дуб'яга.
Кармаліта рішучо ніде в Дрижипільщині не бачив того нав'язлого у всіх на зубах куркульського опору. Людей, як баранів, як курчат, ловлять, звертають голівки їм, б'ють, як телят на різниці, люди тільки вгинають все нижче й нижче голови, тягнуть кляте ярмо . . .
Серафимові Карма літі аж спинилося серце від цієї думки.
Так він працює на те, щоб швидше запрягали людей у-тяжке ярмо, орали лихом, лихом засівали? Так оце отак допомагає він процвітати соціялістичній Україні?
А на що перевелася комуна, яку він так любив! Що сталося з людьми, які ще недавно горіли ідейним запалом!
Духовому зорові Кармаліти, загостреному в самотності, давно вже розкрилися два шари, дві кляси, два полюси в комуні. Вони поволі, але певно викристалізовувалися.
Одна кляса хотіла користуватися привілеями, жити в достатку, користуватися правами комунара, посилати дітей учитися. Друга кляса повинна була працювати, була обставлена безліччю різних "табу", — приписів, штрафів, нарядів ... і не сміла підіймати голову. Власне, ця друга була на батрацькому становищі.
З подивом^ жалем дивився Кармаліта на те, що комуна не тільки не вибивала з голів інстинкту власности, а навпаки: люди тут зривали одне одному очі за кожну дрібницю, всяке абищо викликало заздрощі, дріб'язкову колотнечу.
В соняшному місті Кампанелли характери облагороджуються, а в комуні "Вперед" Кармаліти — паскудніщають, здрібнюються, насмоктуються випарами заздрощів і егоїзму, зненавистю до товариша. То чого варта його праця?
Ех, краще не думати! Однаково, ніякого виходу він не бачить...
VIII.
З каламутного туману подій останніх днів, як притупився й занив біль утрати десь глибоко в серці, Тарасові виплило на поверхню свідомости, що його викликав до себе новий секретар райпаркому, Шварцов.
Здається, повістку із штемпелем "ду*ке спішно" принесено в день похорону Федька.
Тарас не звернув тоді ніякої уваги на цей нікчемний листочок паперу.
Всі вони були прибиті страшним нещастям, що нагло впало в хату. Викликали телеграмою Оксану з Уманя, де вона віднедавна жила.
Батько, — може вперше в житті, — гірко плакав від свого власного нещастя і просив у них, дітей, прощення.
— Простіть, діти, — казав він до Оксани, Тараса й Галі, — простіть мене, як я може колись вам що лихого вчинив. Може я був коли недобрий, несправедливий до вас... Я не бачив нічого гарного змалку, мами не мав, то й сам став таким ...
А Федько лежав у цей час у церкві — невпізнаний, спотворений, синій, чорний, — з печаттю передсмертної муки і скарги на жорстокий злочин проти його сімнадцятилітньої долі.
Закатованих хотіли покласти на ніч у старій волості, де час від часу, як збиралося багато заарештованих, робили холодну. Але мама з несподіваною рішучістю запротестувала. Хоч цю останню ніч хай перебуде в урочистій святості, в храмі, а не в захарканій холодній.
Прийшли від райпаркому до них і сказали:
— Вирішено ховати всіх з музикою, громадським похороном. Вони загинули на радянській роботі.
— Тепер, мертвого, хочете відвоювати собі, а як був живий, то ви його відганяли... — гірко сказала мама. — Не хочу я!
Ніхто не розумів серця матері. Для них всіх була це сенсація, неприємність, страх... Страшна доля юнаків викликала жаль до них... Але що смерть ця ґвалтовна роздерла навпів серце матері, — цього ніхто ніколи не збагне, доки не переживе сам. І як переживала вона, — така вразлива на найменшу дрібницю?
Районові власті не хотіли знати цього. Вони хотіли з похорону зробити політичну демонстрацію, а ці куркулі держаться за свої забобони.
Сарґоли поховали свого сина церковним обрядом, із священником і без музики.
Так захотіла мати. Що могла найкращого, те дала своєму синові наостанку. Хоч похований хай буде по-людському.
В хаті, де все ще віяло недавно урваним життям, де кожна річ нагадувала про Федька, увесь час говорили майже пошепки, майже не говорили. Мама замкнулася в собі, вона сама з собою переживала свою невитравну скорботу. Вона зовсім змінилася. І так завжди сумний її погляД став зраненим, страждання втрати точило її. Вона тепер вже ніколи не всміхалася, не було в ній гумору, вона мов погасла.
А в Дрижиполі тільки й говорили про це. Хто замордував хлопців? І сходилися на одному — Дука.
Про цей виклик до райпаркому Тарас нагадав тоді, як вдруге, вже до школи, прийшла звідти повістка. Що там могло бути таке негайне? Може в зв'язку з загадкою їх нещастя? Може райпарком натрапив на сліди злочинців і потрібні якісь додаткові відомості?
З думою десь далеко-далеко зайшов він до райпаркому.
На такі офіційні виклики ще ніколи не ходив. Дмитро Степанський ніколи його не викликав, — але Дмитра вже не було. Його недавно зняли з роботи за невиконання пляну колективізації в районі.
Тарасові довелося довго чекати. Нарешті, його впустили до нового секретаря.
Шварцов без зайвих передмов, бундючим тоном, мов до наймита, сказав:
— До нас дійшли відомості, що ви дискредитуєте одного нашого цінного робітника, розпускаєте про нього всякі брехні,
— Я? Кого саме? — мов прокинувшись, запитав Тарас
— Ми не можемо дозволити, щоб всякий, — чогось підкреслив слово "всякий" Шварцов, — щоб всякий оббріхував наших робітників ... Трахтенберґ — випробуваний старий комсомолець ...
А-а-а! — зрозумів, нарешті, Тарас
Так оце вони заради цієї дрібниці хотіли, щоб він у день похорону брата йшов до них "дуже спішно"?
— Я нічого не брехав.
— Ви, здається, вчитель? — подивися згори вниз на Тараса секретар райпаркому. — Свідома людина, а ніби не розумієте, що дієте на руку клясовому ворогові. Вам прий-деться подати спростовання.
— Чого?
Тарас не розумів, чого цей Шварцов говорить із ним начальницьким бурчливим тоном, уникає дивитися ввічі... А як дивиться, то наче не бачить живої істоти, а лише спинку крісла.
— Чого? — перепитав, а вірніше перекривив Шварцов.
— Вашого наклепу ...
— Але ж справа була так, що обоє ми зустрілися вночі й перелякалися одне одного, але ніякого Дуки ...
— Про Дуку нам дозвольте знати!.. — перебив Шварцов.
Не дає навіть говорити.
Страшним холодом чужости війнуло на Тараса від цього секретаря. В цей час, в дні найбільшого горя, горя на все життя, оцей плюгавець морочить йому голову якимись нісенітницями, не вартими виїденого яйця. Хіба його доторк-нула їхня жалоба? Чуже й байдуже воно йому, зате Трах-тенберґів сором прийняв он як до серця.
Тарас розгнівано встав і запитав:
— Оце все? Я можу йти?-
— Ні, я ще не скінчив ... Цікаво! Що ж ще?
— Крім цих антисемітських пліток, ви, я чув, розповсюджуєте антирадянські анекдоти. — Шварцов заглянув у якусь теку. "Чи буває у вас міґрень?" — "Що ви? Я на нього доніс навіть у ГПУ!" Це вашої фабрикації? Також про попа ...
— Про якого це попа? — розкрив очі Тарас Можливо, він і розказував десь якусь анекдоту. їх так
багато ходить. Але ж ...
— Отже, ви не заперечуєте? ..
Тарасові хотілося встати, плюнути й піти. Яка різниця
— чув чи не чув, розказував, чи не розказував? .. Воно це все так далеко від нього. Хтось їх творить, ці анекдоти, вони переходять із уст до уст. То це добре, що люди не втратили здібности сміятися.
(Продовження на наступній сторінці)