— То було времня, що послєдній бідняк зарізав телицю та пропив. А ти хіба не продав коня, та не справив кожуха?
— Отакої! Он жінка гола ходить! — дивувався, мов з неба впав, той, що продав коня.
— То такого треба нагнать, бо він не купив воза в колгосп, а купив собі пальто, чи пропив, — каже Чоломбитько, активіст чистої води.
— То ти схитрував, а в тієї жінки нема. їй і справляти будемо тепер.
— А є такі члени колгоспу, що продав за сто карбованців воза, а тепер він — член.
— То такого треба нагнати!
— Бліже к дєлу! — підняв голос Чоломбитько, який саме й продав свого воза. — Ось уже світатиме скоро.
Комісія вранці так і не виходила з канцелярії колгоспу. Вже на світанку почали йти сюди люди. Багато з них не одержали землі зовсім, бо не увійшли до списків батрацько-незаможницької групи й не подали заяви до колгоспу.
— Де моя земля, бандити? — питав розлючений Мих-тодь Кича, переконавшись, що вже та, справжня його, відійшла цієї ночі до колгоспного клину.
— Нема, тобі не прирізано! Йди в колгосп! — казав Дуб'яга.
— Щоб вона тобі боком вилізла! Хліб забрали, а тепер ще й землю відбираєте?
— Еге! Казали, тільки поміщицьку заберуть, а до нашої не дійде!,— висунув зза Кичі голову другий, скривджений цієї ночі.
— Щоб ці чорти не пішли до комуни, то й ми б не збулися своєї земельки.
— А ми мовчимо!
— Вони пішли, бо не захотіли на своєму робити!
— Е, тут ще більше треба робити, ніж на своєму! Галакали, кричали, — а земелька та вже була колгоспна. Дехто одержував аж під Вільшанкою й Кривцем — і
дуже був радий.
— Може ніякий чорт років зо два не буде зачіпати!
— А мені дали на горбах, — радів дядько Оврам Кара-камболь.
— Але вище, чи нижче?
— Аж нагорі!
— Ну, то моліться Богу! Туди трактор не полізе... Треті, що подали під тиском заяву до колгоспу, але до
цієї ночі ще чогось надіялися й не думали насправді йти до нього, раптом змирилися, махали зі злости руками:
— Чорт їх бери — колгосп засіє мені, а я полежу на печі! — заспокоївся Соловей Стриж.
— Колгосп тобі не дасть, на трудодні дасть!
— А, ще поки то доживемо до цього ...
А людей сходилося все більше й більше. Вже було повне подвір'я.
Непорозуміло дивилися одне на одного, — що це таке скоїлося.
— Ну, а як же це мені, що не дали землі й я не в колективі? — питав тихенький, сивенький дідок.
— Беріть землю скраю горба, то ніхто сіпати не буде, ось як я! — радив йому Оврам.
— А в мене аж унизу, — розчаровано казав Сусідка.
— Ну, то всі будуть сіпати!
— Треба терпіти! — зідхнув дядько Оврам. — Діди ще не таке терпіли... Так воно не буде, а їйбо не буде. Панщина була, та й то пережили. Все перейде ...
Годині о десятій Дуб'яга йшов вулицею, а натовп сунув за ним. Дехто з упертих досі — сам уже ніс заяву сьогодні до колгоспу, а декого він сам питав:
— Ти чом не йдеш?
— Та, жінка... — м'явся чоловік.
— Щоб сьогодні приніс заяву.
Коли ж питав якої молодиці, вона відповідала:
— Ми, як наші чоловіки, а наше діло попрати, зварити вечеряти...
— Хто не йде до колгоспу, той проти радянської влади... — пояснював такій Дуб'яга.
— То це як — примусовка? — підіймала голос молодиця, але трохи, так на півтона.
— В газеті було розпорядження...
— А в нас не було ніякого розпорядження! — упиралася тоді молодиця.
V.
У вухах ще лунали плачі й ридання розкуркулених, але самі плачі вже стихли. Очистили район від куркулів.
І все ж — у Марійці ніяк не витанцьовувалася суцільна колективізація. Шварцов посилав туди представника за представником. Як тільки наступала ніч, вони починали ходити по хатах. Від хати до хати:
— Підпишись, що вступаєш до колгоспу!
— Не хочу!
— Та ми ж знаємо, що твої діти по місяцеві хліба не бачать! А в колгоспі їдальня є.
— В тебе ж дев'ятеро дітей, що ти собі думаєш?
— Не хочу!
— То давай п'ять карбованців штрафу й заяву, що ти не хоч до колгоспу.
Назбирали карбованців сто. Представники сходилися на одном висновку:
— Бандитське село! Самі бідні, а за куркулем тягнуть! Бо не могли знайти причини, — чому не йдуть люди до
колгоспу. Вже й куркулів повигонили, вже й з "мужика скинули", вже й повикидали з хат злісних підкуркульників, вже й Гапку зняли з роботи, "як несправившуюся", вже й прикрутили так, що декому кістки тріщать. Котрі боязкіші, ті заяви подавали, але ці бідняки ще неподатливіші за середняцький елемент. Бідняк знає, що до нього ніяк не причепишся, — забрати нема чого, хата така, що пора розвалити. Не піду, — й усе, хоч ти до нього вогню клади!
— Це все робота тайних самогонщиків і коліїв, — шукали винного колективізатори. — Від них іде куркульська агітація. Як чуєш ото балачки: "Е, там ваші діти з голоду поздихають! Будете голі й босі ходити! На когось робитимете?" — то так і знай, що десь близько сичить куркульня.
А хто ці таємні колії й самогонники? Як у кожній хаті є самогонний апарат, а колоти й різати вже нема чого. Давно вже поїли все, ще минулої зими...
Добре комусь там вгорі вимагати, а хай піде попробує тут, на місці, провадити добровільну колективізацію. Не брало добром, — шукали інших метод.
— Зводьте корови докупи на колгоспне подвір'я! Хто не виведе своєї, то розкуркулимо, — стукотів на куткових зборах Трахтенберґ кулаком по столі. — Я вас предупреждаю!
Ніяк не можна було допитатися, чи це примусово треба, чи добровільно. Видко, наказ такий є, як він стукає кулаком та кричить.
Але що з того? Баби його анітрохи не боялися й увічі кляли та лаяли. Він до них кулаком по столі, а вони до нього кулаком по кулаку.
— А, щоб ти не діждав! Якесь кислооке, — і руку простягає до моєї корови!
І як почули, що однаково прийдеться здавати, — почали дорізувати останніх корів, свиней, гусей, курей... Як чорт нетруджений забере, то краще самому з'їсти!
Баби зовсім не хотіли входити в становище Трахтен-берґа й інших представників влади.
Щовечора представники повинні були подавати до сільради відомості про кількість і процент колективізації на селі, про приріст колективізованих господарств за день. Сільради моментально дзвонять до райвиконкому.
В райвиконкомі весь апарат невсипуще працює день і ніч, зводить докупи відомості сільрад, бо ще до восьмої години вечора мусить бути подане зведення в область.
Область вже на голках, усі висять на телефонах, приймають райони й тут же, негайно, складають зведення, і тут же негайно телефонують ще вище.
Бо центральний комітет партії сьогодні ж мусить мати картину, як реалізується плян суцільної колективізації в Українській Радянській Соціялістичній Республіці.
Другого дня в центральній газеті публікувалися всесоюзні зведення, — і горе було тим, хто відставав.
Баби знать нічого не знають, але й Шварцов також знать нічого не знає. Чи ти звалився з ніг, чи тебе лають-кленуть, чи кулаки й дулі тобі показують, чи може куля просвистать десь біля вуха ... Його луплять за те, що він відстає, — він буде цупити. Не подивиться на особи! Жодних об'єктивних причин недовиконання пляну. Для члена партії й комсомольця не існує об'єктивних причин. Раз партія вимагає, — мусиш зробити. І декому доведеться розпрощатися з партійним квитком, якщо він не справиться тепер із дорученням партії.
Як тут не зітреться різниця між доброю волею й приму-совкою? Коли рятуєш свою шкуру, то про ці тонкощі вже не думаєш.
І почалася нова хвиля натиску.
Після "накачки" у райпаркомі сільські активісти та партійці "натискали", як могли, як уміли. Викидали з хат, позбавляли земельного наділу, забирали одежу, забороняли жити в селі, садовили в дрижипільську лазню, ніби за са-могонство та за "тайні убої".
Дрижипільська лазня славно послужила революції й культурному будівництву на селі. Там була підходяща для цих справ цементована долівка, — дуже ефектна "при-парка", особливо зимою. Купелі й ванни не перешкоджали, бо ще на початку революції зіпсувалися печі й ніхто ніколи тут не купався.
Котрі були вже переконані такими моральними впливами — вступили до колгоспу та звозили до колгоспного двору реманент, зсипали в церкву своє насіння, зводили коні, корови... Були такі слухняні, що й кури... Почали навіть скрині звозити ...
Якщо село Марійка й відставало в суцільній колективізації, то не менш за другі села України. Все ж таки — й вона діяльно готувалася до першої колгоспної весни.
VI.
Гапку зняли ніби за те, що вона не справилася з роботою. Але причини були глибші.
Цих анекдот розвелося сила-силенна. Зловити їх походження було так само, як зловити блоху. А проте, були спеціялісти, що вміли це робити. Почали докопуватися, хто їх пускав. Хтось десь у лікарні чув, розказували одне одному дрижипільські службовці, навіть комсомольці не були святі.
І дивно! Сліди вели до голови маріецької сільради, Гапки Петрик. Хто сказав би? Де то вона того набралася?
(Продовження на наступній сторінці)