Не хотів довгий час згоджуватися Кармаліта тільки з одним: що прагнення незалежного національного шляху України є прагненням української буржуазії, — капіталістів, поміщиків і куркулів. Ніяк не хотів він почувати себе, — українського бідняка й робітника, — сліпим знаряддям У руках отієї спритної, ненажерної буржуазії. Він пішов до Петлюри боротися за те, щоб український хліб, цукор, вугілля й залізо йшли на потреби України а не на процвітання
Москви, на будівництво заводів, електровень, палаців, бібліотек та університетів тут, удома, а не в Росії.
Але в цій душевній незгоді остаточно збило його те, що на практиці, в житті, він бачив багато фактів: найтвердішими, незламними оборонцями національної культури були якраз не бідняки, а заможні шари, — діти куркулів і попів. Так ствердив і процес СВУ, який аж кровно обходив самого Кармаліту.
А йому, бідняцькому синові, що тратити в пролетарській державі? Ні маєтків, ні десятин не мав, але йому пролетарська держава широко відчинила двері освіти. Йому, й таким, як він, найбіднішим. Чи ж може зробити це влада, ворожа народові? Бібліотеки — народне добро, користування ними мусить бути безкоштовне, — сказав Ленін. І справді так було. Влада трудящим! Нетрудовий елемент мусить в інтересах народу змінити свою хижацьку природу, або зникнути. Культуру й мистецтво — в найширші маси!
Чого ще треба? Мир халупам, війна палацам! Чого ще людині треба?
VI.
І дивно! Тай само руба поставив питання й перший слідчий, як викликав Кармаліту до себе, десь по якімсь часі після вступу його до комсомолу.
Це було в ті часи, коли всі вони, студенти й студентки, бігали по літературних вечірках, коли всі вони писали і всі хотіли бути письменниками, а хоч "болєльщиками" ...
Це було в ті часи, коли єгипетська богиня, Тося, водила його по міських вулицях, хоч була вона з ним, а хоч і не була, коли все, кругом точило щастя п'яної радости...
О, Серафима Кармаліту вже давно вивчали! Перед носом у себе слідчий тримав цілу теку Серафима Кармаліти: знали достоменно всю його незвичайну біографію, думки й навіть окремі вислови.
— Скажіть, будь ласка, чи ви комсомолець? — питав слідчий, кидаючи оком то на нього, то на папери.
Так, ніби він не знає!
— Комсомолець.
— Чи не скажете ви, які мотиви керували вами, коли ви вступали до комсомолу? Тільки так прямо, щиро кажіть, бо ми однаково все знаємо.
— Ви може думаєте, що я хотів комсомольським квитком приховати те, що я був бандитом, петлюрівцем і попом? — сміливо відповів Кармаліта. — Ні, не тому! Я щиро вірю, що єдино комуністична партія, вчення Маркса й Енгельса виведуть Україну на шлях найвищого її розвою. Я хотів навчитися, як це робити.
— Ми вам віримо, — сказав слідчий, проникливо глянувши на Кармаліту з-над теки.
"А чого ж ви хочете?" — хотів запитати Кармаліта.
— І таких людей... Вам, звичайно, не треба тлумачити, що комунізм сам не вродиться, його треба створити, за нього треба боротися, треба бути чорноробом ... Треба довести ...
В такому дусі вони довго говорили, але до чого те вело, Кармаліта ще не розумів. Може хто доніс, що він — невитриманий комсомолець, може в зв'язку з минулим?
— Я щодня й щохвилини це доводжу, — знизав плечима Кармаліта.
— Якщо ви справді бажаєте бути корисним революції й українському народові, то доведіть це. Допоможіть нам!
— Як? — довго не розумів Кармаліта. — Я живу для України й все робитиму для неї по змозі. Я вже усвідомив, що найкращий шлях, є шлях соціялістичної України.
— Але в неї є багато ворогів. Доведіть, що ви щиро бажаєте працювати для соціялістичної України.
Кармаліта мовчав і ждав. Що він хоче?
— Допоможіть нам!
— Себто ... бути? ..
Кармаліта не міг вимовити те слово, хоч уже й мелькнуло воно в голові.
— Допоможіть нам викривати ворогів соціялістичної України. Якщо ви щирі — вони й ваші вороги. Якщо ви справді бажаєте прислужитися революції ...
Кармаліта мовчав.
— Подумайте над цим! Ніякого насильства над сумлінням вам не треба робити, — якщо ви щиро все тут говорили. А інакше... Вас можуть викинути з вузу за ваше минуле... Ніде не приймуть на роботу... і правильно: якщо людина До нас ворожа, то чому ми повинні їй давати роботу?
І, бачивши, що Кармаліта мовчить, додав:
— Може трапитися щось і гірше...
— То в чім же справа? Якщо я — ворожа людина, то чому ви мене не заарештуєте? — обурено відповів, нарешті Кармаліта і хотів встати. Він погроз слухати не бажає.
Слідчий вчасно зловив цей порив і попередив його тим, що посадив лагідно назад і якнайсердечніше сказав:
— Ми вам віримо! Але мене дивує — ми робимо вам честь, а ви... ще думаєте. Інші самі до нас приходять, а ми з ними не хочемо говорити. Який же ви після того комсомолець, якщо ухиляється від? .. Нам доручено вас притягнути до роботи. Зрозуміли?
— Це все я розумію ... почав Кармаліта. — Але ви дуже невдало вибрали кандидатуру. Я по характеру своєму нездібний ...
— В цьому нема нічого важкого! — перебив слідчий.
— Я нездібний на провокацію, — договорив свою думку Кармаліта.
— Ми зобороняємо нашим людям провокацію! — суворо подивився на нього слідчий. — Ви повинні завжди говорити так, як думаєте, у згоді зі своїми переконаннями й сумлінням. Але ми хочемо знати від вас усе без приховування.
— То будь ласка! — зрадів Кармаліта. — Питайте мене зараз про все, я ніколи нічого про себе не таїв. Ні перед ким.
— Як ви згодні, — зрадів і слідчий, — то треба дати підписку. Це порожня формальність, але все ж, без цього не можна...
Кармаліта мовчав. Довго, напружено. Власне, це добровільно приходити на регулярні допити. Але ж він нічого не збирається таїти від них.
То чого має якісь підписки давати?
— Повірте, що це дуже інтересна робота, — спокушав слідчий. — І коли ми обмірковували вашу особу, то брали під увагу якраз вашу вдачу. Ви захопитеся, ось побачите! І потім самі сміятиметеся над своїми ваганнями.
Слідчий навіть перейшов уже на другий тон, протилежно до офіційного початку їх бесіди. Він запевняв, що з Кармаліти вийде прекрасний чекіст, що йому, можливо доручатимуть найскладніші завдання міжнароднього значення ... Можливо, йому доведеться побувати закордоном ...
— Я... я не вмію... — відмагався Кармаліта.
— І я не вмів, от уже скільки років працюю...
Слідчий по-батьківському, терпляче, годин з чотири розмовляв із Кармалітою, розпитав про батька шахтаря й про матір, чи давно батьки померли, чи є брати й сестри...
— Ось побачите, тут ви знайдете нову родину... — казав він, зловивши сумні нотки в словах Кармаліти.
Зрештою, вони розсталися, скріпивши своє знайомство розпискою. Звідти Кармаліта вийшов таємним співробітником ГПУ.
VII.
Саме тоді й покинув Кармаліта інститут. Все так складалося.
По-перше, він відразу втратив усіх своїх друзів, він утратив смак дружби, уникав її з тими, кого любив. Бо мусів про них звітуватися. А цього він не хотів. Не міг він про Тосю, про ту містичну хвилину комусь розказувати, коли сонце заграло на вершечках тополь, а внизу бродили тіні й мороки, а вони з Тосею стояли й мовчали, сповнені чудом бути вдвох.
Це було понад його сили.
По-друге (а може це й по-перше), — нема чого чекати. Раз Україна має бути соціялістичною, то треба цей соція-лізм будувати, а не ждати, що він сам із неба впаде.
Кармаліта вибрав саме те село, де колись помирав від тифу. Назавжди запам'яталася йому матірня ласка добрячої, самржертвенної селянської жінки, яка не шукала ніякого інтересу, ніякої оплати за свою доброту. В часи душевного спустошення випливав її світлий, невмирущий образ і нагадував, що крім залізної логіки діялектичного матерія-лізму, є в світі й необраховані, невмотивовані, нематеріяльні цінності, — людяність, духова спільнота, саможертва. Вони безсмертні.
Вони — ланцюг, протягнутий від поколінь минувшини до поколінь прийдешніх.
І от в тім місці, яке видає з себе такі чисті, безкорисні характери, він повинен розпочати нову сторінку в історії України.
Він таки знайшов ту хату, ту сім'ю, де вмирав колись. Але тієї жінки вже не було. Довідався, що померла від тифу. "Тут якийсь петлюрівський вояк лежав без пам'яти, а мама коло нього ходили, доглядали, заслабли та й померли", — розповідала дочка її, Наталка.
Кармаліта стримався, не сказав, що то він і є. Нащо?
Нащадки її, сини й внуки — вже були серед перших, що організували комуну "Вперед". Карпа не застав, той покинув комуну й виїхав десь на Одещину. А з Наталчиним сином Ладьком, щодня тепер бачиться ...
Кармаліта думав, що свій тягар він залишить, покинувши місто, божество і друзів. Але ж ні! Якщо він колись був у щасливому стані невідання, то тепер знав, що увесь час багато незримих очей стежать за кожним його рухом. Коли не він розкаже сам про кожен свій крок, то розкажуть інші. Бо тепер в кожному він міг вбачати такого ж таємного аґента, як і сам, зобов'язаного доповісти про всі зустрічі, слова, жести ...
І він у стосунках з усіма4 нарочито, підкреслено демонстрував свої ідеологічно-витримані, радянські —позиції, щоб спиняти необережних. Він, який так любив свавільний вибрик думки, сміливість.
(Продовження на наступній сторінці)