Стаю членом комуністичної організації, і мені стає ясно. Революція більше, все більше дає мені про себе знати. Я бачу її в кожній рішучій постаті, в праці, у всьому прекрасному, в палкому слові, в любові до життя, до мистецтва, бо вона... Скрізь революція...
Живу я з н е ю нерозлучно. Де не ходжу, що не роблю, скрізь її бачу в молодості. І як приходить ніч, мене опановують думи. Вона приходить юна й пругка, мені стає радісно.
Льоля? Я давно забув за неї. І який я був перед нею чудний. Ні гордости в мене не було, ні мужності. Вона мною нехтувала, як хотіла, а я корився й терпів. І як я міг так низько падати? Мені соромно за себе. О, як хотілося б мені зробити їй зле... Реванш! Аж ось коли ми заграємо партію.
Я йду з комсомольської роботи додому. В мене багато обов'язків, завдань, і я поспішаю. Я поспішаю додому: відпочити, побачити її. Я скучаю за нею. Я її так люблю. В неї голубі очі. Так, голубі. Чому ж голубі? Ага! Це тому, що голуба далина.
Приходжу, лягаю в ліжко й зажмурюю очі. Вона ,сідає поруч зі мною. Пестить мені чуба й каже:
— Бідний, як ти стомився.
Але дарма. Я кладу біля себе чистого паперу, олівця й думаю. Надумав і пишу.
Я вранці біжу до редакції газети "Боротьба".
Редактор підніс на мене голову й блиснув своїми окулярами з золотим ободочком. Це був лагідний погляд.
Я подав йому вірша, і його губи під кругленьким пухким носом усміхнулися.
— Це ви?
— Що?
— Це ви написали?
— Я.
— А, знаєте, поганенький вірш.
— Тю, думаю, на тебе. І мовчу. Я він далі: —Але...— він трохи подумав,— але ми його видрукуємо. Ви, на мою думку, писатимете не погано, і колись вам за цього вірша доведеться червоніти. Я тому...— він знову подумав. Ще роздумає, думаю, собі.— Я б вам радив не підписуватись під віршем власним прізвищем. Так, знаєте, як небудь Шпичка, або Колючка. Ну, вроді цього. Я?
— Та добре, тільки Шпичка й Колючка мені не подобається.
— Ну, Малий, Новий, Чалий... Я?
— Та... хто зна...
— Стійте. От що: ви сам якого походження?
— Я? Дуже бідного,— кажу, наймит.
— Значить, ні землі, ні хати, нічого такого нема?
— Нема.
— Чудово. Голодранець? Голий, Голайда. Га? Бідний? Голота?
— Ну, нехай буде Голота.
— Гаразд,— редактор закреслює Мельник і пише Петро Голота.
Другого дня сонце ще тільки думає сходити, а я вже стою біля дверей редакції "Боротьба" й чекаю, поки наклеять на стіну на товстому синьому папері газету. На такому товстому, що ви візьметесь за один краєчок газети й перед вами буде триматись уся газета, як бляшана, як шмат шкури для підметок.
Чекаю. Довго чекаю. Нарешті вивісили. Дивлюсь— мого вірша нема. Іду додому. Другого дня теж нема. Нема і третього. Біжу до редактора.
Кругле лице з круглим носом підводиться з-за столу, блиснувши своїми окулярами:
— Ну, що?
— Товаришу, Бондар...— я задихаюся.
— Слухаю.
— Нема вірша... мого, й досі нема, чого?
— Нема, кажете, вірша,— промимрив він, байдуже нагнувся і щось пише.
-— Чого досі нема? — питаю. Він тяжко зідхнув.
— Вашого вірша... ех, товаришу Голото. Вашого вірша ми передали до журналу "Єлисаветський Боротьбист". Він сьогодні вийшов і ваш вірш є. Ідіть і журнал одержите.
Ох, і чудний же оцей редактор. Завше вимотає своєю інтригою всі жили, а тоді зразу порадує. Біжу до редакції. Одержую журнал. Читаю:
Вперед
Геть, ворог наш, тікай з дороги,
Творить шлях правди не мішай,
Вперед, убогий та голодний,
З червоним прапором ступай!
Вперед, вперед, не бійся бурі.
Не бійся смерті, ні біди.
Нас безліч, нас безмежне море.
Товариші. Ідіть сюди!
Я навіть зразу не помітив, що вірша вдесятеро скорочено.
Який чудовий вірш! Він зараз наче кращий. Це ж його читатимуть сотні, тисячі... У мене один примірник журналу. Що мені один? І я накупив собі шістдесят сім примірників і роздаю їх усім знайомим і родичам.
Якби мені передати цього журнала Льолі? Нехай побачить, хто я такий. Передати ніяк. У мене вже гордість є. Ну, нехай вона сама взнає.
І незабаром через комсомольські концерти, через літвечірки я стаю відомий на ввесь Єлисавет. Мої вірші починають друкувати в місцевих газетах. Коли яка редакція одмовляється друкувати, повітком комсомолу пише на віршові резолюцію: "Немедленно напечатать. Стіхотворєніє насквозь пропітано революціонним духом. Нєнапєчатаніє свідєтєльствуєт о вашем уклоне от своїх обязанностей". Резолюцію завірено підписом і печаткою. Я буває літвечірка, з'їзд, конференція — тягнуть мене: читай. Одного разу був особливо цікавий вечір "Комсомольское творчество". Було дуже багато молоді. Мене зустріли оплесками. Секретар комсомолу сказав про мене похвальну промову. Я коли вечірка скінчилася, я одержав записочку: "Ваші стіхі прєлєстни. Хотя мне українскій язик мало знаком. Прівєтствую ваше виступлєніє. Где я вас відела? Льоля".
Ага! "Где я вас відела?" Що їй сказати? Я шукав її очима, еле її ні в чиїх очах не пізнав. Певно, так дуже змінилася. Можливо вже й не цікава. Вона, певно, соромилась до мене наблизитись. А я не міг її пізнати. Я її і не бачив. А цікаво побачити. Це ж надзвичайно цікаво.
В неї зараз якась переміна.
X
Льоля про себе дала знати, але не показувалась мені. Після вечора "комсомольскої творчости" я її не бачив. Я хіба я її шукатиму? Ні за що. У мене є своя гордість, і... та навіщо вона мені? Я з головою потонув у громадську роботу, науку і якась Льоля ніколи не зможе у мене цього вбити, заглушити й примусити мене зосередити свою увагу на ній. Ні за що!
В мене дуже багато обов'язків.
Зараз тепле сонячне літо. Таке літо, мимоволі шукаєш холодку, або де б напитися холодної води. Я ходжу босий, та в мене в накидку сіра шинеля. Коли вона на мені, то ніхто не помітить, що в мене одна рука.
Я виріс. Чубатий, енергійний. Встигаю все робити.
Зараз ось приїхав із повіту. Інструктував і організував осередки комсомолу. Докладаю про роботу на селі й пропоную ухвалити ось такі анкети. Якраз зараз затверджують анкети й міської молоді.
Із них я зупиняюсь на одній: Льоля Красновська. 17 років. Освіта нижча. Льоль, звичайно, багато є. Але чи це не вона? Прізвище її не таке, та чи це часом не вона? Я беру, розглядаю анкету. Дивно. Нижча освіта, і такий чудовий грамотний почерк. Я показую це всім і пропоную відкласти цю анкету. Викликати товаришку на бюро.
Я не помилився. На бюро прийшла Льоля. Це була не та Льоля, яку я знав. Це була повнотіла, пишна, гнучка дівчина. Синя, з білими кільцями сукня туго облягала на круглих стегнах — десь заплутались у мережевах і ворушаться, мов живі, груди. І вся вона була така жива. Рухався кожен суглобчик, здригувалися повні литки, щоки, а вона тендітна, гралася лозинкою і, наче соромилась, оглядала з-під біленького капелюшка кожного члена бюра. Її запропонували сісти. Вона дивилася з-під лоба, і від цього ставали великі білки. Під очима попільного кольору круги, очі були круглі, стомлені й глибокі.
— Це ваше власне прізвище? — запитала чорноока Соня Карецька, з розхристаними грудьми, з одвертим, світлим обличчям. Льоля загадково блиснула білками вбік і відповіла не зразу:
— Н... да,— члени бюра переглянулись.
Що вас примушує вступити до комсомолу?— питає один член бюро.
— Знаєте... мнє нравітся... я хочу бить в комсомоле. Мне комсомол очень нравітся...
Льоля крадькома й лячно глянула на мене-
— А ви знаєте,— питає другий член бюро,— що ми приймаємо робітничу, селянську бідну молодь?
— Да, знаю.
— Ви бідна?— питає Соня Карецька.
— Да, нє очень багатая. Я беру в руки анкету.
— У вас нижча освіта? — питаю. Вона чуть усміхнулась. Лице залилось круглим, густим рум'янцем.
— А что ето такое освіта?— мені стало трохи досадно:
— У вас нізшеє образованіє?— сказав я серйозно.
В неї розгубився погляд. Вона схилила лице на груди й тихо відповіла:
— Да.
— Де ви вчились?— питає Соня.
— Я... в начальном учіліще.
— Нє в коммерческом?—це я. Вона трохи розгнівалась:
— Н... нічего подобнаго!
— І "дитячий очаг" не знаєте?
— Нєт.
— І мене?-— Вона здивовано оглянула мене й не зразу:
— Вас? Нє знаю,—вона навіть похитала головою.
— І Лариса Федоровна вам не знайома?
— Нєт,— я їй показую золотого годинника, що подарувала мені її мати на художній виставці.
— І це вам не знайоме?—Вона прочитала на годиннику "Сєргєєви". Рум'янець заховався. Лице стало біле. Потім знов виступив рум'янець. Вона мовчки похитала головою, що й годинник їй, мовляв, не знайомий.
— Значить ви не Сергеева?—питаю. Вона розізлилась і стала на ноги:
— Чего ви от меня хотітє?— Потім заплакала. Соня сміялась, а останні члени бюра здивовано розглядали мене й Льолю.
Льоля пішла до дверей. Чиста, кругла сльоза стояла на щоці, потім скотилась у куточок губ, а тоді впала на поплутане мережево, що м'яко ворушилось на грудях.
(Продовження на наступній сторінці)