— Нечистий дух, дармоїд. Твої вже ровесники в заводі працюють, гроші матерям приносять, а ти, ідоле, з'їв руку.—Як ухопить мою "азбуку", як шпурне додолу. Та заступилися за мене і Федько, і Митько, і батько.
— Грамоти йому треба вчитись. Куди ж він годиться з однією рукою? Може хоч писарюватиме.
І влаштували мене до міської школи. Радію. Тут Льолю буду бачити. Неодмінно побачу. Навіть сам піду до неї. Так, тільки подивитися, щоб вона навіть не помітила.
Почав я ходити до залізних воріт, де жила Льоля. Може Льоля прийде. Нема. Не видно Льолі. А так хочеться побачити. Хочеться побачити й Зою. Та як туди піти? Хіба побалакати зі Стьопкою. Та що ж говорити? Я недорослий. Учусь собі, "уроки" виконую. У "другий відділ" попав. Федько підготував мене. От, аритметики я не знав, і за це мені попадало. Мене ставили голими коліньми на жорству. А дяк, що викладав закона божого, не ставив на коліна, а розмахував у повітрі важкою широкою долонею і ляскав нею по щоці, наче горячим залізом, і від цього робилось темно в очах і мигали золоті вогники. А то ще дяк бере вухо в руки, крутить ним, аж виступає кров, або смикає за чуба так, що в нього в руці лишається пучок волосся.
Вчуся. Колюче таке, пекуче було вчення, але вчусь, не відстаю від інших. Малюю. Малював війну, аеропляни, пушки, Кузьму Крючкова, все, що я чув про війну.
А коли я мав перейти в "последнее отдєлєніє", вчителька увійшла і сказала:
— Дєті, тіше, — і тиша в клясі настала могильна, таємна. Чомусь ніколи діти не готувалися слухати вчительку так напружено, як тоді. Щось особливе, надзвичайне вона має сказати. Ми сиділи на чорних партах, як щурі, і чекали, що скаже вчителька. Вона ніколи не стояла в такій загадковій позі, і ми не чули від неї такого голосу. Ми це всі відчули, і в кожного з нас горіли очі, кожен нетерпляче чекав новини й наче аж вилазив із парти, щоб якнайпильніше слухатися в те, що вона скаже. Але вчителька, як навмисне довго мовчала, чекала тиші надзвичайної.
— Дєті, сейчас прідьот благодєтєльніца, Ларіса Фьодоровна Чєботаєва. Она очень багатая і добрая. Кто себя хорошо вьол, прілєжно занімался, она того возьмьот к себе на воспітаніє. Она сейчас войдьот, тіше.
Входить. Ми всі шумно встали.
— Здравствуйте, дєті. — Всі голосно разом відповіли. Бариня струнка. Вся в чорному. Мені згадалась Льоліна мати, але ця без вуалі, пухле лице, бліде. На всі груди висів чорний роговий ланцюжок, а на ньому "вєєр". Вона взяла в руки того "вєєра", махнула ним і сказала:
— Как жівьотє, дєті?
— Нічего, — відповіла за нас учителька.
— Дєті, — знову сказала бариня, — кто із вас не імєєт отца, ілі єсть, но на войне... Подиміте рукі.
Підняло більше половини. Підняв і я. В мене батько є, але не рідний. Та й що з того, що є. Дома їсти нічого. Бариня записала всіх, що підняли руки,
Проказала кілька слів, пішла.
Я другого дня ми вже в Лариси Федоровни в "детском очаге".
Дві невеличкі кімнати. Одна править за читальню й рисувальню, друга за залю, де ми під грамофон маємо танцювати. На стінах багато чудових картин. Я звернув увагу, що ніде не було ікони. З'являється горда, в чорному, Лариса Федоровна. Ми всі струнко стоїмо. А хто сидить, той шумно встає зі свого місця.
Так як же не шанувати нам Ларису Федоровну.
Любо нам було в неї.
Вона обірваним посправляла одежу, а худих тримала на дієті.
Я став поправлятися. Глянув у люстро, а в мене щоки, як у Льолі. Як іду, вони трохи трусяться. На мені нові чоботи з калошами, світло-зелене пальто, сива шапка й широкий білий шарф обмотується круг шиї, один кінець закидається на спину, другий на всі груди.
Ну, думаю, тепер Льоля не одвертатиметься. Я вже знаю, де вона. Вона вчиться в "Реальном Комєрческом училіще", що напроти "детского очага". З рисувальні видно цю школу. Лариса Федоровна казала, шо й я колись там буду вчитися. От буде чудово!
Мені й тут подобалось. Як діждали літа, особливо було радісно.
Вийдемо на подвір'я, в ньому широко й сонячно.
Граємо у крокети, в теніс, ганбол... в чого тільки не граємо.
Я Лариса Федоровна сидить на другому поверсі, на веранді, в м'якому кріслі, як богиня, і керує нами. Вона гукає до нас, радіє од кожного влучного, вдалого руху кожного з нас, часом голосно сміється, а то наче гнівно викрикне на того, хто щось невміло зробив. І кожен намагався тримати себе героїчно, вміло, щоб догодити Ларисі Федоровні.
Кінчається гра приходить учитель гімнастики, і ми маршируємо, як салдати під грамофон, що на веранді стоїть біля Лариси Федоровни. Всі ми однаково одягнені, в біленьких сорочках, із синенькими комірцями, в картузах, як у матросів. Дівчата так само. Миготять чорні штанці, синенькі спіднички.
Ось у нас день малювання. Малюємо зимову ніч. Вчителька зупинилась біля мого малюнка:
— Ви где нібудь училісь?
— Ні.
Входить Лариса Федоровна. Всі шумно встали. Вона знаком руки показала сісти й підійшла до вчительки.
— Ну, как у дєтєй успєхі? — вчителька бере мого малюнка й показує їй:
— Очень способний мальчік. Самоучка. Смотрітє, он даже не забил снегу придать сінєви. Небо у него тьомно-сінєє, с чорним оттенком, в то время, как у всех сінєє і нє похоже на ночь... — Лариса Федоровна взяла малюнок у руки.
— Да, ізумітєльний рісунок. Он, ви знаєте, такой воспріімчівий... Шахмати — такая сложная ігра, он очень скоро научілся. Прекрасно іграєт. — Потім звернулась до мене:
— Скажі, Петро, зачем ти снег сделал сінім, а нє бєлим?
— Та я ж бачив на малюнках. Сніг завше синій, особливо, коли малюють вечір.
Лариса Федоровна з учителькою переглянулись, — У него чудная зрітєльная память. Он за всьо бєрьотся. Лєпіт, рісуєт, стіхі пішет...— потім звернулась до мене, звеліла прийти до неї в неділю. Оглянула у всіх дітей малюнки й пішла. Я кінчив к малювати й розглядав по стінах картини. Після таких розмов про мене я іще з пильнішою увагою вдивлявся в фарби кожної картини у відтінки. Вчителька помітила, що я гуляю:
— Тебе нечего делать? Ти... ну срісуй, напрімєр, окно... нєт, то, что відно с окна... учіліще комєрческоє. Хорошо?—Я з охотою згодився. Малюю. Потонуло воно "учіліще", величезним будинком у кучерявих деревах, у тополях, у майовій буйності. Верхів'я даху мріють, мов щогли з моря, з зеленого бурхливого моря, як наче в цьому морі потонув великий корабель і лишились ще гострі верхів'я щогол. Зелене бурхливе море, туго зв'язане огорожою, що нагадує пояса, який застібається високою брамою. Огорожа наполовину кам'яна, наполовину залізна. Міцні, в два пальці прути покручені в кільця, в квадрати, а верх заслано шпирчаками, що нагадують пікового туза. За огорожею бігають учні. Мені не чути їхнього голосу, але я бачу, що там багато шуму, реготу. Я знаю, що це треба передати. Мені треба зуміти взяти найхарактерніші моменти їхньої радості. Один тікає, другий за ним женеться і вже простягнув руку, хоче вхопити його. Обличчя їхні палають лячною радістю. П'ятеро учнів зчепилися, злилися в одно, борюкаються, і ця копиця тіл ворушиться, сунеться, їде, а кілька учнів біжать до копиці розбороняти. Я миттю охоплюю оце все, і вийшло так, ніби ця жива картинка на мить закам'яніла. Той простягнув руку, той замірився вдарити, той упав, а той тікає. Обличчя налиті усмішками, в них відчувалась молодість. Мені лишилось змалювати браму, та я зупинився. Я почув, як у мене в грудях гупало серце; в очах засвітилась радість і легенький жах...
— Льоля!. Вона була далеко від гри, від бігання. Вона серйозно, гордо, поважно йшла з комерсантом. Ішли, щось розмовляли й разом часом усміхалися. Ні, я не можу домалювати брами. Порожня брама без учнів не цікава, а так... Вони разом усміхаються, значить їм весело, значить, вони співчувають один одному. Як я можу передавати їхню радість?.. Комерсант...
Я лишаю малюнок без брами.
Підходить учителька:
— Ага... Чудесно. Ти настоящій художнік. І майская зелень, і свет солнца хорошо передано... А как оні енерґічно іграють. Конечно, єсть недостатку вот здесь і здесь... Но в общем нічего. Дорісуй ворота, і рісунок будет замечательний.
У мене в грудях щось обірвалося. Льоля з комерсантом пішла в середину. Брама була сумна, не цікава. Як її нехотя малювати?
І раптом радісна думка: написати Льолі листа. Віршами написати.
Пишу й передаю. Чекаю. Це було нетерпляче чекання, яке затуманювало мені мозок. Я скрізь роблю помилки, спотикаюсь, як іду, перекидаю що-небудь і багато кажу недоречностей.
Пішов у неділю до Лариси Федоровни. Ідучи, думав, про листа й навіть, вітаючи Ларису Федоровну, думав: "а коли б швидше вже одержати".
— Садісь, голубчік,— сказала Лариса Федоровна. Сама сидить у м'якому кріслі. Одягнута в тому ж самому чорному, з віялом у руці. Пухленьке, жовте лице усміхнулося мені й спитало, як мені живеться. Потім багато гаворила про життя, про великих людей. Я говорив коротко: так, ні — або ні, так.
Було багато запитань: як мені жилось, раніш, хто мої батьки й родичі. Хто що робив, де працював.
— Вот што, голубчік, тєбє надо себя бєрєч. Ти способний мальчік, ти будеш велікім і мать тобой будет гордіться. Ти нє дурно рісуєш, даже особенно, пішеш стіхі і сам такого бедного проісхождєнія...
А я думаю про Льоліну відповідь. Лариса Федоровна продовжує:
(Продовження на наступній сторінці)