Лариса Федоровна збирала дітей і казала їм промови. Говорила, що наша свята вітчизна переживає тривогу, що німці дуже культурний народ і з ними змагатися тяжко, салдати наші хвилюються, губляться... Німці дуже клятий народ, не такий, як наш "добродушний, хлєбосольний русскій мужичок".
І ми в неї всі були руські. Стали любити Росію. З любов'ю і з тривогою розглядали військові листівки з пораненими салдатами. Як сестра-жалібниця перев'язує руського салдата, або дочка царя дарує салдатам великоднє яйце, або наслідник Олексій їде на білому коневі на позицію.
Як же мені не дивитися з тривогою на такі малюнки, коли мого старшого брата Ілька вбито на війні, а Федір і Митро лежать десь у шпиталю поранені. О, як я ненавиджу німців! Я став завзятим руським. Цього хотіла Лариса Федоровна. Вона не дає читати мені Кобзаря. А я пописував вірші українською мовою.
В місті українська гімназія відкрилася.
— Хочу в українську гімназію,— похвалився я Ларисі Федоровні. Вона якось молитовно закотила очі вгору, взяла обома руками своє віяло й журно сказала:
— Нє советую, голубчік. Ти попадьош совершенно в іной мір, іменно в малоросійскій, тьомний, грубий. Тебе надо ідті вперьод. Ти талантлівий мальчік. Малороси ето запущенниє мужикі. —
Трохи незрозуміло. А чого в книжках пишуть, що Малоросія така чудова країна. Руські ж і пишуть:
"Ти знаєш край, гдє всьо обільєм дишет, Где рєкі льются чище серебра, Гдє вєтєрок степной ковиль колишет, В вішньових рощах тонут— хутора?"
А які малюнки чудові про Малоросію. А хіба моя мати, батько й брати не малороси? А село І наше хіба не нагадує малюнків, де й тополі, і клуні з чорногузами, як у Малоросії. В Росії хати дерев'яні. В Малоросії отакі, як у нас на селі. Чи руський я, чи малорос? Я руський. Я вкриваюся з головою й думаю...
Я пішов добровольцем у руську армію. В розвідці. Проходимо густими лісами поночі. Ми в огні й диму. Всіх поранено, повбивано. Лишився я один, лізу рачки до ворожих окопів, кидаю туди бомбу. Вибух. Мене поранено. Потім до мене підходить Льоля... ні, зовсім не Льоля. А ота невідома. Я не знаю її, я не чув ніколи ЇЇ голосу. Ось і зараз вона мовчки простягає мені руку й мовчки одходить від мене. Кличе, манить мене звідси. Усім своїм єством, рухами вона говорить мені — ходім, ходім, ходім, і я йду. А вдень мрію про Малоросію. Ага.
Як я не шанував Ларису Федоровну, а все ж — таки не послухав її, пішов до української гімназії. Вчуся. Лариса Федоровна не знає. Та вона останнього часу не дуже вникає в особисте життя кожного із нас. Вона щось дуже заклопотана. Завше серйозна. Не усміхається. Її часто турбували новини про війну, про становище руського війська: — Дєті,— сказала вона одного разу,—бодрітєсь, будьте крєпкі, не пугайтесь: у нас нет больше царя, — і розповіла нам про революцію.—-"Другой будет царь, Міхаіл. Он, міл, добр і умьон. і; Звернулась до мене:
Теперь і школи будут, Петро... Россія возродітся новая, светлая.
В мойому мозку заворушились думки радісні й тривожні, незрозумілі, неясні. Бо незабаром ходили вже чутки, що царем буде не Михаїл, а Родзянко.
Потім гору взяв Керенський... і розгубився не тільки я, а й Лариса Федоровна. Як же їй не розгубитися: руські салдати не схотіли воювати з ворогами. Вороги будуть топтати Росію ногами, як їм схочеться. Вона була тривожна.
Були тривожні і дні. Вулицею ходили без еполет салдати, стали трамваї, гули в унісон заводські гудки... Сніг сипався собі спокійно з неба, і дерево, будинки й люди, що, як неприкаяні, ходили вулицею, все неначе вдягалось у білу простиню, в ніжну, пухову, холодну.
А коли зелено продзвеніла весна, сонячно прошуміло літо — зашаруділа й стала, як мідь, червона мідь—осінь. Задумалась, глибоко задумалась осінь.
Лариса Федоровна теж задумалась. Вона стояла біля вікна мовчазна, вся в чорному, і крутила вдумливо в руках своє віяло. Вона була струнка і вперта. Міцно стулені губи й високе кругле чоло надавало їй величності. Вона дивилася у вікно і вдивлялася в осінь. Щось було зачароване в цій осені.
Вчителька переглянула в кожного малюнки, хотіла загадати й ще щось малювати, але раптом і сама підійшла до вікна. На вулиці чувся шум. Стільці під нами загуркотіли, ми всі схопились, і собі до вікна: салдати вели офіцера й пана, заюшених кров'ю, зривали з офіцера еполети, обох били прикладами, куди попало. Вчителька тихо, наче сама собі, сказала: революція. А Лариса Федоровна закрила долонями очі, трохи постояла, потім мовчки повернулась од вікна й пішла. Ми всі з зацікавленням дивились на вулицю.
Одного дня Лариса Федоровна сказала:
— Дєті, через двє недєлі я умру. Кто будет хорошо себя весті, тому я оставлю в завєщаніє подарок.
Всі загукали;—не треба вмирати, не треба!
— Нашей родінє, дєті, прішла гібель, я не могу етого винєсті.
І як ми не любили Ларису Федоровну, все ж таки нетерплячо чекали її смерті. Таке було цікаве слово "завєщаніє".
Не минуло й двох тижнів, як Лариса Федоровна вмерла. Вона оголосила собі голодовку й тихо, без болю, без нарікань попрощалася з революцією.
Льоліна мати роздавала дітям "завєщаніє": грамофон, меблі, гроші, олівці, книжки. Мені готовальню, олійних фарб, кілька зошитів для малювання й для писання і листа до Льолі.
Я, попереду, ніж дати Льолі листа, прочитав: у нім говорилося про моє майбутнє, про мою обдарованість і що вона, Льоля вже не маленька, нехай вона, Льоля од мене не одвертається. То нічого, що в мене руки нема й що я бідний. Нехай вона, Льоля згадає Горького, Шевченка; або Кнута Гам-суна.
Я ладненько заліпив конверта, знову й знову в мене виринули почуття до Льолі.
Листа одніс не зразу. Пішов до Реальної комерційної школи й викликав Льолю. Вона вийшла байдужа й красива од гордості. Навіть не відповіла на моє привітання. Ніби я їй щось зле заподіяв. Прочитала листа, але хмарно усміхнулась, глянула мені в ноги, насмішкувато крутнулась і пішла. Я не знав що робити, і гукнув їй услід:
— І коли ж реванш?—у відповідь почувся дзвінкий, тонкий, злючий регіт.
IX
Готовальня мені згодилася. Я, крім української гімназії, відвідую вечірні технічні курси. Я прагну знань, Я рвусь учитись, охопити все, що тільки можливо. Та й можливість учитись у мене зараз є. Я маю бібліотеку, фарби для малювання, папір, олівці, а найголовніше, мати ставиться до мене краще. Я ж носив їй гроші з "дитячого очага". Вона навіть дозволила мені жити окремо, щоб ніхто не заважав мені працювати. Живу в чуланчику з віконцем на вулицю. З дощок змостив стільця. Обмотав це все газетами, а замість крісла в мене була діжка. Але хто знає, що це діжка? Вона накрита шматком килима, і вийшло навіть чудове крісло. Я сиджу на ньому й пишаюся. Я чому мені не пишатись? По-перше, мені ніхто не заважає працювати, по-друге, ліворуч і праворуч мене повні стіни книг. На столі величезний каламар, що подарувала Лариса Федоровна. зошити, книги, газети й готовальня. Я її так розчинену й поклав. Стіни обліплено власними малюнками.
Я вперто працюю, з захопленням. Я роботи в мене багато! Прямо з гімназії йду на курси. Вдома повторюю лекції. Я стаю культурною людиною. Вчу німецьку й французьку мови.
Приходжу з курсів, дивлюся на матір і думаю: яка вона темна? Вона навіть не знає, що таке "кес-кесе", або "вас іст дас". Ще гірше—вона не знає, що таке перпендикуляр або гіпербола. Я вільно можу повернути її в коефіцієнта. Ах, як хороше все знати!
Я приходжу до свого кабінету. Сідаю в крісло. Трохи думаю, обдумую дещо, потім починаю працювати. Мене цікавила кожна новина. О, як мене цікавили революційні події. Я перечитую комуністичні газети до однієї літери. Я напружено стежу за військовими подіями. Я події ці гудуть, ревуть, ревуть біля нашого села. "Зміна влади" — в місті стали за звичайне явище. В мене од боїв розвивається романтизм. Мені хочеться стати героєм якоїсь армії, скорити якусь іншу армію, стати на чолі чогось величезного, могутнього.
Я полюбив революцію. Яке чудове ім'я—революція. Яке могутнє ім'я. Звалити царат, розігнати кривавих володарів— це не жарт. Слово: революція— жіночого роду. Це одно з оригінальних жіночих імен. Я малюю революцію в особі жінки. Стоїть велична, струнка, неодмінно струнка велична жінка з прапором у руці, дивиться в далину, як сходить сонце. Біля неї ковадло, біля ковадла молот, плуг і рушниця.
Я пізно лягаю спати й довго не сплю. Я люблю думати. Я люблю коли "невідома" так яскраво, виразно з'являється до мене, простягає мені обидві руки, потім тихо, поволі відходить од мене, і я-йду за нею. Іду. Обходжу чудові міста, села, яких нема в житті. Я люблю йти за нею і вдивлятися в новини, що пливуть переді мною. Мені подобаються її рухи й постать, її величність, але я не знаю її.
Я не знаю її імени. Я ніколи не чув її мови. Я знаю тільки те, що вона тріюмфальна, як настрій у соняшну погоду, як найкращий тон музики, вона невловима, як воля, і міцна як революція. Як революція? Ага. Революція. Це вона. Це революція. Це вона мене манила в далину, в соняшне. Вона! Вона це—нечисленна сила трудящих, вона магніт, що притягує до себе, скупчує, як залізні частини— люд праці.
Це вона. Вона стала на ввесь зріст, простягнула мені руки, пішла. Я хочу впізнати її, я гукаю їй: скажи, скажи, як зрозуміти тебе, як піймати, де ти зупинилася, де...
Я розплющив очі: день. Заклопотаний білий день.
(Продовження на наступній сторінці)