— Не хочу я вашего комсомола! — Хоче виходити.
— Дозвольте,—спитала її Соня,— ви не зазначили своєї адреси.
— Нет—-нєт!..— і вийшла із кімнати.
Але Льоля на засіданні відчула мій авторитет. Вона не посоромилась знайти мене і в селі. Я тільки прийшов додому. На мені ще вогкий од швидкої ходи чуб. На мойому столі повно книжок і газет. Я шелещу газетами й вишукую новини з політичного дня. Коли це стук у двері.
— Можна?
Хіба можна було сподіватись такого гостя?
Увійшла Льоля. Вона якось в'юнко вигиналась. Входила боком, з-під лоба через плече мені усміхалась. Були білі, мов сніг, зуби, і білки круглих очей якось мигали на свіжому, рожевому лиці. Я кинув читати газети й ледве усміхнувся їй.
Я посадив її на вкритім газетами ослоні.
— Ви, конечно, нє ждалі меня?
— Ні.
— Вот відітє. Ви ко мне билі так строгі, что я рєшіла прітті к вам. Между прочім, у меня єсть стіхі. Ви на меня не зли? Ви же когда то, кажется, любілі меня? Да? Это правда? Я не вєріла. Ви хотітє послушать мої стіхі?
— Будь ласка.
— Только оні нє такіє, как ваші. Прітом на русском язикє.
— Будь ласка.
Вона акуратно виводила губами, легко стуляла й розтуляла, нижня ледве торкалась-верхньої, вона водила головою, схиляючи її то на праве плече, то на ліве. Іноді важко зідхала й повні груди повільно й пишно здіймалися і тонули:
...Когда то на погосте
Із могіл вставалі мєртвєци
І к родним ходілі в гості
Братья, сьостри, дєті і отци.
Но теперь мертвец вставать боітся
І гнійот спокойно в душной мгле
От того,-что в гробе слаще спітся,
Чем теперь жівьотся на земле.
Вона важко зідхнула, забігала білками, а потім усміхнулась.
— Ну, как?— мені хотілось сказати, що я цей вірш знаю. Чув. Цей вірш не її, але не хотів зразу вбити її.
— Чудовий вірш. Ви прекрасний поет. А тільки чого вірш такий сумний? Чого це в могилі "слаще", ніж тепер на землі. Така молода... Невже вам так гірко живеться?
Вона закатила очі й важко зідхнула:
— О, да. Мне так тяжело!
— І колись, чи тільки тепер?—я запалив цигарку, обіперся ліктем на стіл.
— Да, знаєте... і раньше... Но теперь особенно тяжело. А ви знаете, мама очень вамі інтєрєсуєтся. Она чітала в газете ваші стіхі. Очень хотела вас відєть. Я?— Вона глянула мені в вічі. Я мовчав і кусав цигарку.
-— Послушайте... я хочу вступіть в комсомол.
— Чого?—я запитав просто, так, як питають давно знайомого.
Льоля відчула цю простоту й посміливішала. Встала. Підійшла до столу й стала розглядати книжки.
— Зачем я хочу вступать в комсомол?
— Так.— Вона усміхнулась.
— Ви настоящій революціонер. Строг, разборчів, аккуратен.
— Ну, так чого вам хочеться в комсомол?
— Я вот не могу висказать, но вот хочется... разве когда любіш, спрашиваеш, зачем ти ето дєлаєш?— Потім вона блимнула білками в бік.
— Послушайте, я хочу в комсомол потому, что...— вона заховала голову на груди в мережева,— потому, что там ви...— Вона підвела свої білки на мене.
— Устройте меня в комсомол! — Я затягнувся цигаркою. Встав і заходив по кімнаті, схиливши голову собі на груди. Я думав. Вона чекала мого рішучого слова.
— Какой у вас орігінальний кабінет. Мне нравітся. А сколько кніг! Ви, наверное, много чітаєтє? Какіє чудние рісункі. А где ваші стіхі? Прочтітє мне. Ну, что ви надумалі?
— Відносно комсомолу?
— Да.
— Не можу.
Вона журно схилила голову на груди. Подумала, потім глянула на мене глибокими очима, цікава, червона, як мак.
— Какой ви жестокій,— безсило опустилась на ослін.
Я знову сів і зашелестів газетами. Льоля мені подобалась. Мені було навіть шкода її. Але я відчував усією своєю істотою, що я їй далекий і потрібний їй для іншого чогось. Вона хоче мене використати. Я механічно пробігаю газети, щось непотрібне читаю і часом оглядаю Льолин журний і злий профіль. Вона дивиться у вікно:
— Простіте я вам мешаю? Я уйду... Я через силу відповів:
— Як хочете.— Вона встала, гнівна, стурбована і вже в дверях спитала:
— Ви ведь меня так любілі. Нєужелі я так подурнела? До свіданія!
— Чекайте.— Я простягнув до неї руку. Вона стала і боком, через плече стомлено глянула на мене з-під білого капелюшка.
— Ви мені щось винні.
— Должна?
— Да.
— Што іменно?
— Ви не схотіли зі мною зіграти партію. Реванш.
— Так ми можем ету партію сиграть во всякое время.
— Ви партію свою вже програли,— я стиснув зуби. Повернувся до столу й зашелестів газетами. Льоля щось сказала, але я не чув. Я не чув навіть, як зачинились двері. Льоля мені подобалась.
А вночі я кладу біля свого ліжка чистого паперу, олівця і поринаю з головою в думи. Приходить вона. Стала, схилила голову на груди, опустила рівно руки до колін і поволі зняла густі вії з голубих очей. Потім її руки підіймаються й клично простягаються до мене. Вона одходить і в її руках відчувалось: ходім, ходім. Я тугіше заплющую очі і йду. Я йду, а переді мною, безмежна простора голуба далина.