Аж співає серце. "Що це, жінко, виходить, і до нас святки будуть". Глянула весело, знизала плечима й посміхнулася: "Ідуть. А чи зайдуть до хати, чи поминуть, хіба ж знаєш? Та виглядати будемо".— "Авжеж". Аж співає серце. Сяде кінці столу поважний, навіть і шапки не скидаючи: ні — потім шапку скине-таки. І сидить щасливий — то на жінку гляне гаряче, то на дітей гляне тепло. Або впустить очі на долівку й застигне в задумі, мрійно усміхаючись у вуса. А нагло, ніби згадає щось, аж кинеться, та мерщій за шапку й вийде з хати.
Тихо на селі.
І було так аж до обід. А в обідню пору вдарили в дзвін по мертвому. (Саме сьогодні третій день Устинові, хоронити сьогодні.) І заворушилась, як муравник, Вітрова Балка.
Що вже люду зібралося до церкви. Повна церква, як є, набита народу, не протовпитись. Стоять натовпами на сходах і ще й на цвинтарі є люду чимало — чоловіки й жінки, молодь і сиві діди та бабусі, навіть такі вже древні, що аж дивно — як вони по такому снігу доплентались сюди, що не позагрузали; і навіть малеча дрібна. Гомін-гомін на цвинтарі. В церкві йде саме одправа. Час од часу в двері долітає й сюди сумовитий похоронний спів. Тоді затихає гомін на цвинтарі, люди побожно хрестяться, й низько кланяються на двері, й шепотять устами слова молитви. Тоді неживі стають в побожній скорботі їх обличчя. Потім стихне — знову оживуть лиця і всякі вже: і скорботні, й похмурі, й байдужі. І знову зніметься гомін. Нарешті скінчилась одправа. Заворушились люди, повалили з дверей, вийшли чоловіки з церкви з охрестами, а за ними півча. І згодом у дверях показались високо над головами мари і на марах труна. Іще на цвинтарі піп проказав над мертвим якісь молитви, потім високо звів над головами, блиснув у повітрі хрестом, заспівала півча, зойкнули голоси тужіння, і колихнулося все — мари, хрести, народ. Стали виходити з огради. Несли труну Юхим-коваль з Невкипілим, та Муха Гарасько, та Скоряк Мусій. Попереду за попом-та півчею ішов цілий загін чоловіків з корогвами. За труною несли двоє на високих тичинах нап'яте червоне, як кров, полотнище з вишитими по ньому якимись словами. Вітер рве, шарпає полотнище, путає літери в словах — тяжко й добрати, що там написано. Та й грамотії не які. Питаються один в одного, що воно там, а хто зна, що воно. Але знайшовся хтось і письменний та й розказав, мовляв: "За землю і волю" — написано на полотнищі, що от У стан за це головою наклав, за громадську справу, виходить, і що він герой і вічна пам'ять про нього однині житиме в народі. Сумно бовкає, гуде дзвін. За труною плачуть і голосять рідні, і притишений клекотить гомін в народі, що як плав пливе по широкій вулиці — тихо, крок за кроком, жалібним походом.
Востаннє за поштою на роздоріжжі спинився був похід — піп читав євангеліє. Потім заспівав хор, знову затужили голоси, рушили, і завернув похід за ріг на вигін. Востаннє бовкнув дзвін, і стихло.
Опустіла вулиця. Тільки на ґанку волості стояв сам собі Хоменко (ніяк йому гаразд на милицях по снігу по глибокому) та через улицю, у Гмириній оселі, за високим тином причаївшись, стояв Гмиря, доки й не зникли з очей. "Падло таке: несли мимо труну, хоч би був шапку зняв!" — подумав Хоменко, і саме, наче у відповідь на це йому, Гмиря, поважний, розгладив свою вогняну бороду, крекнув та й пішов до багаття на городі, де сини смалили кабана. Хоменко стояв на ґанку задуманий і прислухався в жалю, як десь за хатами на вигоні затихав жалібний спів.
Підійшов Муха Іван, дзвонар сьогоднішній і вартовий.. Змерз, видко, весь труситься у благій свитині. Мовляв, калитку забув дома, закурити прийшов. Хоменко дав йому закурити. А він цигарки не скрутить, ну, геть-чисто закляк. Похитав Хоменко журливо головою. Чи не можна було тепліше вдягтися? Муха здвигнув плечима. Либонь, зранку здалося не дуже холодно, аж воно на дзвіниці вітер так і свистить у вікна, наскрізь так і пронизує. Мабуть, не минеть-ся-таки бігти додому: нехай баба хоч хусткою запне. До чого ж і холодно! Насилу ту цигарку зліпив. Потім жадібно хлипнув раз і вдруге диму. І став задуманий враз. Поволі мовив, ніби про себе:
— Отак! Був Устин, та й нема Устина. Як це дим з цигарки — пху, і не стало. Жизнь називається.
Хоменко такнув і похитав головою. Потім мовчали обидва і, видко, прислухались. Але воно проти вітру сюди нічого вже з вигону не чути було.
— Мабуть, уже на кладовищі,— сказав Хоменко. Муха кинув недокурок, а тоді врочисто скинув шапку й щиро перехрестився: "Царство йому небесне, сердезі!" І нагло здригнувся весь, мовби од холоду а чи од якої прикрої згадки. Промовив згодом:
— А що воно нам, живим, буде? Хоч би в щілинку одним оком заглянути, що воно таки буде. Може, таке, що якби знав, то вже оце й не гибів би. А пішов оце додому, закинув на бантину налигач та й устромив би голову. Та не зна чоловік.
— Ні, ти вже, мабуть, краще, Іване, на бантину налигача не закидай,— перепинив його Хоменко.— А як думаєш додому, то йди, та не барись тільки. Сам знаєш, на якім ділі стоїш.
— Авжеж! — Муха подумав хвилинку й додав: — Ні, таки, мабуть... До вечора не задубію й так.— І пішов Муха, а Хоменко постояв ще часинку на ганку та й собі зайшов до волості.
XXIV
На кладовищі на пригорку, на найвиднішому місці, де найгрубіші хрести, де хоронили тільки найбагатших хазяїв з приходу, була приготована для Устина яма. До пригорка кладовище замело-загорнуло снігом. По пояс у снігу брели поміж могилок, але брели, ніхто не відставав, хіба дідусь чи бабуся, що геть-чисто вже вибились із сил. І добрались-таки.
Біля ями на землю опустили мари. Знову правив піп і співала півча. Потім підходили прощатись з померлим. Біля труни в головах стояли рідні й ревно тужили; голосили й чужі жінки, і в мужиків у декого сльози на очах. Але найдужче плакала Наталка, сердешна. Де в неї й сили було отак ридати та отак убиватися. А як стали труну опускати в яму, кинулась, з криком вчепилась руками в труну — та й мусили силою одривати. І вже потім держали за руки молодицю, а вона билась і пручалась в руках, кусала руки тим, що держали. Нагло зів'яла враз, притихла вся і тільки нетямуще водила по людях широко одкритими очима.
Опустили труну. Глухо гупнула перша грудка землі десь у ямі об віко. І саме в цю мить дикий нелюдський крик розітнув напружену тишу.
Всі так і кинулись, і чомусь усі так і глянули на греблю. Та й обімліли: з горба вниз до греблі галопом неслись козаки.
Першу мить всі ще були як приголомшені, тільки хлипнули грудьми і, ще навіть віри не ймучи своїм очам, стояли нерухомі й дивились туди. А вони промиготіли по греблі поміж вербами, як спиці в колесі, і, вихопившись раптом на вигін, кілька душ і сани поїхали просто по вулиці, а то всі на бігу розгорнулися в лаву й скочки,— аж сніг закурів під ними,— та прямо ж сюди.
Що тут зчинилось на кладовищі! Шарахнувся натовп наосліп — і крик, зойки, голосіння шарпнулися з сотень грудей. Бігли щосили, збиваючи з ніг і товчучи передніх і падаючи самі заднім під ноги. Хто був з корогвою, кидали її просто в сніг. І всяк на бігу кричав: "Не біжіть! а то будуть рубати. Не біжіть!" А сам біг, опереджаючи інших.
Та все ж до слободи не дали добігти нікому,— одрізали. Оточили з усіх боків, потім, напираючи кіньми, а де й нагайкою орудуючи, стали зганяти-збивати докупи, аж доки не збили в тісний гурт, що один до одного стали впритул. Тоді один з вершників, не чеченець, а "свій", звівся на стременах і, покриваючи голосом плач та голосіння в натовпі, грізно вигукнув: "Марш!" — і махнув на село нагайкою.
Рушив натовп. Пониклі, розпачливі і розгублені, тихо йшли чоловіки, жінки тужили й божкали, а спереду, і ззаду, і з обох боків, гарцюючи на конях, козаки. Були тут чеченці в чорних бурках наопашки та в кудлатих шапках; з сухими суворими лицями — бородані й молоді. А були й "свої" стражники. І було їх усіх тільки дві жмені. Далебі, не більше двох десятків. Коваль уже й оком прикинув та й зціпив зуби з такої невдачі. "От не везе! І де той чортів Муха подівся!" — думав, і закипало в серці. Та хоч би ж було Хоменка послухати: що казав же — беріть рушниці, щоб, як труну опускати, та й випалити хоч по разу. Це б же так пригодились були: в рові залягли б, та поки од греблі вигін перебігли, можна було б усіх з коней позбивати. Ех, як уже не везе, то не везе! Поруч Цигуля йшов. Торкнув ліктем Юхим товариша, глянув прикро на нього й покрутив головою. "Ну-ну, оце так вскочили". Примружив очі Цигуля й так само похитав головою в розпачі. Ішли потім хмурні й мовчали. У вулицю як увійшли, протиснувся якось непомітно поміж народом Невкипілий до них:
— Що ж, хлопці, ну де той чортів Муха? Який же тепер знак буде?
Цигуля зиркнув на нього й заплющив очі. Промовив стиха:
— Куди б же ми з голими руками.— А потім подумав і додав: — Проте побачимо, нехай.
Ішли й мовчали.
На майдані біля волості спинили передніх і підігнали задніх та й загатили весь майдан народом аж до церковної огорожі й до самого ґанку волості. Як і на поході, і тепер навколо натовпу стояли вершники. І біля конов'язі стояли прив'язані кілька верхових коней та пара чалих у санях. Впізнали вітробалчани: становий усе чалими їздить. Але самого станового чомусь ніде не видко було. І на ґанку серед оружних людей теж немає. Мабуть, у волості зараз, бо двері стоять відчинені й сюди-туди сновигають чогось стражники.
(Продовження на наступній сторінці)