— А що ж там нового? Нічого такого,— наче байдуже махнув рукою.— Що оце в нас, те й у Долині,— додав якось непевно. І затим знову рушив — не до розмови, видко, чоловікові.
Заглянув у повітку до майстрів — чи дерево є в них. Потім зайшов у конюшню — коня вправив, а як вийшов, погукав Гришка, синашу, й звелів, щоб сіна коневі дав та щоб не напував, поки гарячий. А тоді просто від конюшні пішов з двору.
І зразу ж услід за ним рушили з двору чоловіки. Наздогнали його на вулиці і йшли юрбою за ним.-Спершу мовчки, потім стали словом закидати йому, допитуватися знов. Але Гордій і тепер нічого не розповідав важливого.. Іще про їзду, про дорогу — хоч нехотя кинув декілька слів, а про Глибоку Долину — навіть і слова: "Нічого такого", та й все. Проте бачив кожен з усієї його поведінки, що дурить він їх: є щось важливе, та тільки криється. І вже, хоч не допитувалися більше, але й не відставали від нього, до самої волості йшли з ним.
XXII
У волості на нараді знали вже всі, що Саранчук з Кіндра-тенком вернулись додому. (Вартовий з дзвіниці побачив, ще тільки з горба показались були, та й передав зразу ж у волость.) І відтоді вже з хвилини на хвилину нетерпляче ждали сюди обох. Уже навіть хотіли посилати за ними, аж тут і Саранчук на поріг.
Цигуля перший помітив його, сидів за столом саме проти дверей, та й щось йому мигнуло в коридорі за головами чоловіків, що стовпились на дверях, ніби Саіранчукове обличчя. Він звівся з стільця й пильніше придивився туди. І раптом, видко спіймавши погляд Саранчука на собі, стиха хитнув головою зайти сюди.
Усі в кімнаті й собі за Цигулею глянули на двері. Побачили Саранчука, та так кожен і прикипів поглядом до нього. Юхим-коваль, що промовляв саме, навіть спинив був свою мову, пильно глянув на Саранчука й, похмурившись, одвів погляд од нього. Став далі казати, але й мова була вже далі якась ніби не та: весь час неначе думка стороння якась плуталась і не давала плавно говорити. То Юхим і закінчив скоро. Мовляв, що тут і балакати довго, наговорилися вже (про економічеську худобу була мова), аж голова вже отака. А власне, що тут і балакати було? Ну, напустив у штани дехто, ніде вже правди діти. Цілий вік ту шкапину чи корівчину — і спав і в сні бачив, а тільки в руки схопив та й випустив. Гаряче? Студи, дураче! Оце й уся порада А там як хоч ~— діло хазяйське. Але щоб потурати отаким легкодухам та боягузам,.за це вже хай вибачають! І пропонував Юхим отаке: оце сьогодні ще хай подумають, а якщо й завтра не розберуть, тоді сповісти в Ліщинівку та в Зелений Яр •—хай вони забирають. Хто її буде доглядати?
— Навряд чи й у Ліщинівці та в Зеленім'Яру охочі зразу знайдуться! — гукнув хтось од порога.
— А це вже ми не ворожитимемо зараз, як воно буде,-сказав коваль.— Доживемо до завтрього, то й побачимо. А тим часом думка моя отака.— І сів.
Гомін знявся в кімнаті. Невкипілий аж. на ноги зірвався (сидів під стіною навпочіпки), рвучко загорнувся заполою й сказав гаряче:
— Правильно каже Юхим. Ік чортовій матері! Сидиш у кругу, так кругову й пий! А хитрувати нічого. Щоб до завтрього худобу розібрали, щоб і кривої не зосталось У дворі.
За це були і Хоменко, і Муха Гарасько, й Скоряк Мусій, та й інші члени революційного комітету подали за це свої голоси. Тоді підвівся з-за столу Цигуля й оголосив:
— Значить, так, братця, й буде: сьогодні нехай подумає кожен, а завтра вже ніколи буде. Якщо худоби не розберуть, зразу зранку й сповістимо ліщинівців та зеленоярців. Та як розійдетесь, передайте там всюди по кутках, щоб знали всі, щоб ремства не було потім. Ну, та оце, либонь, і все тим часом: про оборону, про чеченців, про монопольку та оце про худобу Так, все.
— Іще ось Саранчук,— хтось нетерпляче вихопився з гурту.
-г— Зараз і Саранчук буде,— сказав Цигуля і перевів погляд на того.— Ну, що ж, розповідай, Гордію, що ви там виїздили доброго?
Саранчук з місця пильно подивився на Цигулю, потім примружив очі й ледь-ледь помітно заперечливо хитнув головою. Цигуля й догадався. Але що вже було тепер робити, як повна кімната людей і всі так очі й утопили в Саранчука, і вже, мабуть, дехто помітив і його знак. Не дати говорити зараз — тільки народ збаламутити: такого самі вигадають, що гірш за всяку правду. Отож і вирішив Цигуля йти напрямець.
— Кажи, Гордію. Що вже не є, гаркм чи недобрі вісті,— розповідай. Адже не малі діти, щоб ш страшне очі заплющили. Викладай все.
Саранчук важко зітхнув, потім ступив крок уперед і, наче тягар важкий, що ледве доніс .оце, впустив.
— Погані вісті! — І стало в кімнаті тихо-тихо, як в усі. Саранчук помовчав хвилинку, ще зітхнув і додав затим:
— Краще б, мабуть, було й зовсім туди не вириватися. Л то й чоловіка одвезли — як чортові в зуби кинули.— І знову змовк.
— —Та кажи вже, не муч! — гукнув Дудка Панас нетерпляче. І ще хтось зітхнув у тиші важко, як морений віл. Саранчук тоді хитнув головою і почав розповідати.
Отака-о Глибока Долина тепер — уся шкереберть: переполох та трусанина. Іще тільки в'їхали були на вигін — темрява, віхола б'є — аж тут і на тобі зразу: з-під вітряка вихопилась ціла юрба з кіллями, з вилами та коні за поводи. "Хто такий? звідки та куди?" Якби самі, мабуть, зразу були б і вклепались, а то товариш Григор вихопився — мовляв, "спехтор по больницях", так куди там, на глум узяли: "Знаємо, які тепер спехтора їздять!" Плигнуло двоє в сани, та й — паняй до волості. Що тут робити — поїхали до волості. На селі де-не-де світиться по хатах, де поночі, собачня ґвалтує. Якось аж моторошно. Аж оце, думаємо собі, вскочили. У волості теж іще світилося. Увели їх туди, а там людей повно, та все в смушках та дублениках, не дуже свиток є. І урядник із старостою тут. До них просто й удався кала-вур,— мовляв, ось щось за люди непевні. Ці так і виторопи-лись як на звірів, а урядник підійшов та мерщій: "Що за люди? що за діла такі серед ночі?" Так і потерпло — що будеш казати! Аж і тут знову товариш Григор. "Свої",— каже. І хоч би брова сіпнулась. Витяг з кишені папери якісь, подав урядникові. Цей подивився і старості показав, та й ураз мов не ті люди стали. "Сідайте, вибачте, будь ласка. Ну та коли ж час такий".— "А що ж за трусениця така?" — спитав Григор. Витяг портабак, сам закурив і їх частує папіросами. Такий уже "свій".— Вони й давай розповідати. Звісно, по-своєму: мовляв, отож наробили були в Глибокій Долині ділов усяких — економію розграбили, а це покаялись. Як зачули, що в Князівці козаки, так де й розум узявся. Скликали сход оце сьогодні та й постановили: до вечора все знести на місце — худобу там, майно всяке. Ну, а крикунів самих, паливодів, заарештували та й спровадили в Князівку до станового. Хай що хотять, те й роблять з ними. А це ще декого шукають, котрі поховались, що не з'явились на сход. "Он воно що". Але Григор нічого. Спитав тільки, що ж там у Князівці. Та з Князівки ще не вернулись, хто зна, що там. Ну,, затим поспитав, де в них лікарня, та й вийшли до саней самі вже без калавуру. І перша думка була — тікати мерщій Але
Григор заперечив — мовляв, тікати немає чого та немає з чим, іще, може, вдасться щось більше вивідати. Та й хурделиця замела така, що світу не видко, куди там і думати в дорогу вириватись. Зважились ночувати. Григора підвезли до лікарні ("раз спехтор, куди ж більш!"). А самі до Кіндратенкових сватів заїхали. І тут уже й довідались до пуття. Либонь, таке сьогодні скоїлось, що дехто й з дому збіг. Як ошалів народ. Зранку ото чутка пройшла, що козаки в Князівці, ну й сполошився нарад, звісно. А ще нічого такого. Потім стали інші всякі чутки ходити: десь нібито отаке козаки зробили — народу побили багато, а десь і слободу спалили. Мовби залякував хтось. А далі більш — чутка пішла, що десь самі селяни знесли все в економію, що розібрали були, а верховодів видали, та й ніби нічого не було — верховодів тільки забрали, та й усе. Отаке. Видко, хтось хитрий плутав. Збаламутився народ. Аж це так в обідню пору на сходку загадали. Ну й, видко, заздалегідь уже все в них було напоготові: і урядник із стражником були отут, і самі дехто з дробовиками. Вийшов староста та й до громади — про козаків зараз, страхіття такого наговорив, а тоді й питає: що ж, чи й вони хотять, щоб козаки і в них такого натворили, як он і там, і он десь, що цілі кутки лежать попелищем, а скільки народу побито? А як не хотять, то треба мерщій рятуватись, поки не пізно ще. Все, хто що забрав, знести назад в економію, а винуватих самим знайти та й своїм судом покарати. А власті тоді щоб тільки приговора подати. Оце, мовляв, тільки й порятує. І як знялась на майдані буча. Двох там же на місці й убили просто з дробовика. Може, іще декому те ж було б, та хто втік, а кого народ випрохав. Пов'язали їх, п'ятьох іще, склали на сани, як дрова, та й зразу ж відправили в Князівку. Потім до самого вечора, як мурашня, тягали все в двір, а це звечора знов метнулись по слободі — чи втікачів шукають, чи, може, нових забирають. І всю ніч отак висиділи в темряві — ні світла не світили, ні спати ніхто не клався. Ждали все, що набіжать. Але їх не було. По інших хатах ходили вночі (це вже вранці дізналися), ще забрали кількох. А більш нічого такого не довідались вранці. І товариш Григор так само. Удосвіта таки забігали було до нього. Мовляв, посидить іще в Долині, може, щось-таки вдасться зробити. "А ви їдьте собі щасливо, та хоч ви там не губіть розуму. Робіть своє діло до краю". Ну, з тим і поїхали.
(Продовження на наступній сторінці)