Сумний та занепокоєний вертався Цигуля на село. По дорозі зайшов до коваля — похвалитися йому та й таки порадитись. Дома був Юхим. Оце тільки вдосвіта вернувся з варти та й приліг на часинку. Жалко й будити було, та треба. Розбудила Катря. Насилу добудилася: три ночі оце підряд додому не навертався. А це як прийшов, як упав отак, як є,— обутий, вдягнений, та й як умер. Підвівся-таки. На лиці сірий, як земля, і похмурий, і ніби ще сонний. Та тільки побачив у хаті Цигулю кінці столу, зразу ж очуняв.
— Погані справи, Юхиме,— сказав Цигуля, тільки-но звівся Юхим на постелі.
— А хіба що?
Та вже ж не що.— І став Цигуля розповідати, що там в економії зараз. А це, мовляв, і сам уже не придумає, що його й робити: чи сповіщати в Ліщинівку та Зелений Яр, чи хай уже так.
Юхим слухав весь час товариша мовчки. Потім, і як скінчив Цигуля, ще мовчав у задумі. А раптом звів голову й заперечливо похитав нею:
— Не буде з того діла, Петре. З одної глини зліплені що паші, що ліщинівці та зеленоярці. І вчора знав, та думав, що, може, таки вдержати вдасться. Ну, а раз шарахнулись — не переймай, гірш буде. А мине день-другий,— аби тільки все гаразд було,— самі розберуть.
— Не що ж то й воно — аби Соє гаразд! Розберуть за годину, за грудки братимуться. Це так. А от якщо та не буде все гаразд, коли козаки наїдуть, що його тоді робити? Доки в кожного стояла худобина в дворі, можна-таки було надіятись, а що тепер? З печі не стягнеш. Бо кожен вважає тепер, що як у дворі не знайдуть нічого, то й усе гаразд. Всіх, мовляв, підряд не вбиватимуть і в тюрму всіх не заберуть. Нехай там десяток-два з слободи. Ну, а такі є — самі в очі впадуть. Ну й нехай все на них окошиться.
— А то так,— погодився Юхим. І замовкли обидва, задумались тяжко. Цигуля кінці столу на руку схилився, а Юхим біля полу над скринею.
І сиділи довго так. Уже Катря од печі зиркнула раз — сидять, понасуплювались і мовчать, потім глянула вдруге та й подумала: може, щось би нишком хотіли собі, та що вона в хаті. Мерщій розтопила ,в печі. А тоді накинула свиту на плечі і, взявши дійницю, вийшла з хати.
За хвилинку щось і повернулася уже знадвору. Із порожньою дійницею. Тихо ступила з порога, порожню дійницю поставила на лаву, потім підійшла до полу, де спали хлопці, і пошепки схвильовано позвала:
— Остапе!
Видко, не спав уже Остап, бо зразу ж одкинув ряднину, що нею був укритий з головою, і сів на постелі — на матір очі. Та й зразу ж з материного обличчя, видко, догадався. Опустив очі й похилився. Потім уже додав насуплено:
— Хіба я, мамо, сам? Як усі "люди так. І дядько Євмен воли одвели.
Мати нічого не сказала синові. Тільки зітхнула і тихо одійшла до печі. А Юхим з Цигулею зглянулись і знов посхилялися.
Перший Цигуля потім звівся на ноги і, напинаючи шапку, промовив ніби до себе:
— Да, Юхиме, діла! Якщо й такі вже, як Євмен, пішли од нас,— пропаща справа. Тепер хоч надягай білу сорочку та й жди.
— Надінуть і без нас, як треба буде. Не клопочи хоч оцим голови собі, Петре,— зауважив Юхим і силувано всміхнувся.— А хоч і в чорній покладуть — дарма, Петре. Зате, може, хоч діти колись ходитимуть у білих. Та що там над собою крякати! Тягни вже до краю, а там що вже буде.
Та вже не на те брались, щоб кидати. Будемо робити до краю, — бадьоріше вимовив Цигуля. Потім вже з порога звернувся до Юхима — щоб не вкладався спати, а щоб брав зброю та й приходив.— Будемо хоч самі вже купи держатися! — сказав твердо Цигуля й затим вийшов з хати.
XXIII
День минув і другий, а козаків у Вітрову Балку не було. Вже думали всяко вітробалчани — що за причина? Може, десь поїхали в інше село (не чого б їм, справді, чотири дні сидіти в Князівці), хіба, мало ще сіл отаких Куди, не глянь, всюди однакові. Непокоїло трохи те, що начебто сам князь отут з козаками. Ну й, звісно, про свою економію дума, туди найперше й козаків пошле Та проте скільки в нього тих економій, що всіх не об'їздити, хоч би де більші. Оце немає сюди, ~-може, знову в Озера вислав: саме там найбільша в нього економія
А може, так що й зовсім знялися —'погрузилися та й виїхали в місто. Не знати хто, як і звідки дістав такі вісті*— нібито в місті щось страшне діється зараз, такий бій. А минулої ночі дехто навіть сам чув: так уже перед світом — ген-ген на Піски туди, на Щербаки, а тільки ще далі, видко, в самому місті — наче далекий грім. Раз загриміло, вдруге, потім згодом іще. Хоменко начебто теж чув, і вже ж чоловік знає (побував і в Маньчжурії),— отак, мовляв, саме на війні, як десь далеко бій. Не інакше, з гармат б'ють. І так видається, що не ближче як верст за сорок. Ну, якраз і є — в місті.
— Отам зараз гарячка. Страшний суд! — гомоніли поміж себе селяни.— Не те, що в нас. У нас іще й не гуркнуло, а ми вже й готові. А там он — з гармат б'ють. Видко, самими рушницями не вдіють нічого.
*— Що ви хотіли! Яка ж їх сила, робітників отих, у місті —тисячі. Ну, та й спілка не та, що в нас: дружний народ!
— О, наче ми не дружні,— встряне котрийсь глумливо,— і геть-геть дружні Як оті вівці: шарахнулась одна, та й всі, як шалені, за нею.
А й справді... Тепер було навіть прикро й згадати про той переполох та трусанину, що зчинили були два дні тому. І не один тепер жалкував уже, що погарячився тоді. Воно сказати — ніде та худоба й не дінеться з двору. Аби тільки минулося оце страхіття, то й знову буде в повітці. Але — все клопіт. То б стояла собі вже, ремиґала, й думати не треба б було, а тепер стережи, щоб не проґавити, а проґавити легко: народ же сунеться й розбирати огулом, то і розметають усе в дворі.
Поспів — ухватиш щось, а проґавив — хіба гусака принесеш додому під пахвою, як Невкипілий отої ночі. А гусака в повітці мати замість коня чи коров'яки не хотів ніхто. То й був собі кожен насторожі. Ночами навіть і спали мало. Дехто таки з тривоги ще од козаків, а хто вже й од самої нетерплячки чи з боязкої обережності, щоб часом щастя свого не проспати. По кілька разів на ніч виходили з хат наслухатись. Ллє нічого в економії не було і на селі тихо.
Проте цю ніч, хоч ніхто з селян і не чув того, а чоловік кілька взяли худобу. Сам дід Охрім розповідав оце вранці, що п'ятеро за ніч було; сам він допоміг їм вибрати що вже найкращого було в загоні. А це і вдосвіта двоє повели. Цих дехто з над'ярців на власні очі бачив — просто вивели з економії та по льоду через став і просто на Новоселівку.
Виходить, розворушились-таки. Мабуть, сьогодні й діло буде. Вдень, то ще хто зна, чи зважаться всі, може, й пооги-иаються ще, а що надвечір, то напевне.
І вже оце з самого ранку захвилювались вітробалчани та ще більше насторожились. Навіть і про козаків уже менш якось думалось. Буває, що й спливе-таки в мислі згадка про них — як жаром обсипле, а потім поволі-поволі та й забудеться. І знову в голові думка одна: як би, щоб не проґавити. Хоч воно вдень по-видному, звісно, й не те, що вночі, але однаково можна й удень сидіти в хаті та й досидітись — поки в сусіди вже зареве в дворі.
Не сиділося в хаті, все більш на дворі вештались. Порались по господарству, а в кого не було з чим поратись — або шукав собі роботу, або й просто тинявся по подвір'ю. А то стане десь у затишку під хатою чи за повіткою, стоїть собі, гибіє в благій одежині на морозі й сторожко прислухається.
Ранок видався хоч і ясний, а вітряний. Мете вітер сухий сніг по землі, кушпелить поміж будівлями і над стріхами з димарів плутає і рве сивий дим. Тихо на селі. Хіба що собаки ліниво перегавкуються по дворах, чи зарипить звід десь біля колодязя, чи зареве худоба. Час од часу там-там по кутках тишу ранкову розітне крик — видко, кабанів колють. Де-не-де по городах уже й багаття палає, смалять уже. Бач, це ж і різдво незабаром. За оці дні в тяжкій турботі навіть і випало зовсім з голови, аж оце-о згадалося. Либонь, так і є: тиждень — і різдво. І, мабуть, вперше оце за багато років не один згадав про наступне свято без тої нестерпної гіркоти в серці, що завжди. Тож усе бувало, як свято йде — і того, й того треба, бо святки ж таки, а в нього нічого нема. Що в будень, що в свято — однаково житняк. А тепер уже хоч над житняком не сидітимуть, і то добре. Пшениця ж є. Діставав кожен чи то з кучугури десь із сховів мішок той, чи з полови виточували на решета. Вітер саме, на Белебені вітряки мелють — можна й змолоти буде. Ну, а тоді і молочина вже свіжа буде в дворі... Але й не од цього, власне, ставало на серці затишно. Свято — хіба що дітям забавка буде. А в самих у голові вже не про те плететься думка, а про інше. Що от тільки мине різдво, а потім уже що не день, та й не к різдву буде, а к великодню. За піст30, мабуть, уже й з нарізкою вправляться, а тільки зійде сніг та запарує земля,— гей, запрягай, чоловіче, в плуга та й виїзди, де тобі на твої душі одміряно та вказано. От і нова жизнь!
Аж серце умлівало од цих думок. І на самоті раптом ставало нестерпно бути, хотілось рідному комусь похвалитись про це.
Зайде до хати,— як діла нема, то вигадає або й так просто, мовляв, погрітись на часинку. Аж воно і в хаті не так, як було. Жінка вже не тиняється, як неприкаяна, а саме білить хату, видно, теж згадала, що свято. І навіть повеселішала вже й привітніша і до дітей, і до нього. Може, теж — мазала оце та й собі про нову жизнь думала.
(Продовження на наступній сторінці)