Понад церковною огорожею в обидва боки — і по широкій улиці, і повз пожежний сарай за вигоном — сунули натовпом, зчинивши гвалт і ревище на все село. Крик, зойки — "рятуйте!" Аж моторошно. А над усім мідяно гудів басом дзвін. Бігли, як і тоді з кладовища, щосили, наосліп, не чуючи нічого й не тямлячи себе од жаху. В високих кучугурах загрузали по пояс, падали і бігли далі, бігли, бігли... Вигін перемахнувши, кидались просто в двори — у ворота через тини, через замети. І далі тікали дворами. По дорозі, мабуть, самі гаразд не тямлячи, для чого це,— хто ламав з тину кілок, хто хапав що тільки було слушне: десь біля стіжка вила, ключку, дрючок якийсь. Дехто шмигав у повітки, в хати чи,— котрі були, може, не так'охоплені страхом,— причаювались десь за заметами, за будівлями, за стіжком. Але декотрі тільки й спинилися вже, як до вітряків на Белебені вихопились. І вже тільки отут, причаївшися поза вітряками, поза кучугурами, глянули назад — вниз на село — і прислухались.
Тихо на селі. На дзшниці вже не гудів дзвін, і не чути було на селі галасу, ба навіть будь-якого шуму — притихло село. І в тиші цій виразно чути було тепер, як били в дзвін на сполох у Ліщинівці і з другого боку, але глухіш, наче далека луна — теж дзвін, мабуть, у Пісках. Нічого й не видко було на селі. Присадкувата церква в тополях заступала собою майдан, нічого за нею не видко, що там діється біля волості. Але що козаки там, це напевне, бо ніде ж не мотаються по селу, а з-за церкви час од часу на широку вулицю та й ви-ткнеться-таки верховий, а чи й кілька разом. Покрутяться та й знову заховаються за церквою. Що вони там замишляють? Ніхто навіть до діла й не знав, що трапилось, що то з становим сталося — що він упав і з чого народ отак шарахнувся. І чи козаки гналися за ними, чи самі отакий переполох зчинили. Не знали також — чи всі повтікали оті, забраті вже: Цигуля, коваль, Невкипілий тощо? І хто-таки воно одчаявсь у дзвін забити? Чи Муха, може, сам — заспав був, а то кинувся? А зрештою знов-таки до того: що воно буде, що вони там замишляють? Міркували, міркували та й дійшли того, що "не інакше, як пастку якусь ладнають". Та ще оце проти ночі!
Але воно вийшло зовсім інакше. І, може, саме тому, що було проти ночі. Мабуть, побоялись на ніч лишатися в слободі. Бо ще й сонце не зайшло, як заметушилися раптом, потім лаштуватися стали, а невдовзі й рушили по широкій вулиці до греблі.
Спершу аж очам вітробалчани не пойняли віри. Та як же не вірити, коли ж поїхали. Як на долоні, видко з Белебеня — спершу сани і ще одні сани, а слідом і весь козацький загін. Проїхали греблю, виїхали на горб: авжеж поїхали. Але й ще не зразу наважився народ. Аж коли вже ген-ген цегельні поминули, тоді тільки стали^вилазити із своїх сховищ вітробалчани, та й — хто додому мерщій, а хто, цікавий-таки, на майдан спершу. Але й то підходили обережно, приглядаючись, і прислухаючись — чи немає часом якоїсь пастки. І кожен'був увесь наскрізь пройнятий тривогою.
Найперше, що побачили, тільки-но підійшли до церкви,— за церковною огорожею, на цвинтарі просто дверей лежав на снігу один. З вулиці з-за огради не пізнати, хто саме. Кинулись люди в ворота на цвинтар, обступили колом, аж воно Муха Іван. Лежав на снігу навзнак, розкинувши руки, обіч валялася шапка. І такий він маленький, і бідолашний, і якийсь недоладний у своїй благій довгополій, ніби на виріст шитій, свитині, підперезаний оривком, суворий, з настовбурченими вперед вусами та миршавою борідкою, і по-баб'ячому зап'ятий хусткою.
Стояли над трупом, пониклі й приголомшені. Підбіг коваль з рушницею (видко, збігав уже додому). Протиснувся в коло, побачив на снігу і теж похилився головою, стояв хвилинку в розпачі. Потім звів голову й сказав до людей:
— Ну, братця, над мертвим стояти ніколи. Нехай лишень візьмуться котрі, однесуть тіло додому, нехай уже баби там. А всі — виходь сюди.
І перший швидко' вийшов з-за огорожі, а за ним рушили й люди на вулицю. І знов, тільки-но минули огорожу й вийшли на майдан,— на снігу на дорозі кривава пляма й валялась тут же сива старенька дитяча рукавичка. Видко, однесли вже. Чиє воно? Не в одного похолонуло в серці, бо ж не в одного діти, а в них отакі сиві вовняні старенькі рукавички.
Біля волості товпились люди. Гармаш, як підійшов сюди, спершу через плечі передніх глянув був, на що вони там дивляться, але так не було видко нічого. Тоді він гукнув, щоб пропустили, і натовп мерщій дав йому пройти наперед. Лежав тут на снігу біля ґанку забитий. Ниць лежав, проте по самій довготелесій постаті знати було, що це Невкипілий.
— Ну чого ж, братця, дивитесь, беремо!— підступив Юхим Гармаш з кола до Невкипілого. Ще підійшли Кіндра-тенко й Саранчук. Вже хотіли брати, а саме в цю мить Невкипілий ворухнувсь і застогнав. Затим поволі звів голову з заплющеними, залитими кров'ю очима і, не кліпнувши ними, знову впустив голову на сніг.
— Живий, братця. Давай хвершала! В лікарню!— закричали в натовпі.
Кіндратенко й Саранчук, і ще підбіг хтось, обережно взяли пораненого на руки.
— В лікарню несіть,— сказав Юхим. А сам мерщій вибіг на східці^ високо звівши руки над головою, гукнув на весь майдан:— Гей, люди, слухайте! Слухайте всі! Не розходься! Щоб усі як один були зараз на греблі. Тягніть що не попало — борони, рала; беріть ломи, сокири. Всі до греблі!— І затим сплигнув із сходів і, взявши з собою Цигулю та ще кількох чоловіків, швидко пішов широкою вулицею, видко, до греблі-таки.
До пізньої ночі кипіла на греблі робота. Боронами та ралами, що настягали з дворів, завалювали греблю з краю в край. Ще й мало того — парили над вогнищами лозу й прикручували борони до верб. Потім хтось зміркував іще краще,— бо лозу, мовляв, і поперерубувати легко та й розтягти борони, а то щоб і зубами не вгризли. І робили вже потім так: заливали сніг водою, доки ставав наче густий кисіль, тоді просто викладали борони зуб'ями догори та й в отой кисіль втоптували їх. А вже мороз своє зробить — до ранку як цементом ухватить. Чорта з два розтягнуть!
В один бік од греблі глибокий яр — туди трудно було не те що кіньми, а й пішому пробратися: робити там було нічого. Але другий бік — став широкий і замерз. (Ранком же сьогодні навіть худобу переводили.) Тут мороки було чимало! Спершу були спробували сокирами рубати широку ополонку уздовж усього ставу, од млина до самого маєтку, а воно виходило — забарна дуже робота. Тоді знов-таки хтось доміркувався, винайшов спосіб: бралися цілим гуртом міцно за руки (щоб часом не втопився котрий) і, як оті діти "бабу гнуть", топтались на льоду й провалювали. З цього боку, з півдня, заслона була вже добра. Лишилося ще тільки в маєтку берег загородити; працювали й там зараз: горіло огнище, і видко — поблизу нього моталися люди, і чути — дзвякали сокири, а час од часу з шумом і тріском падали зрубані дерева. На Новоселівці, вище парку, на вулиці, що з села вела в шелюги та на Піски, теж чути було метушню і так само од лук на обох вулицях. З усіх боків робили вітробалчани загороду. Щоб звідки не поткнулися, та й напоролися щоб. Он як і в Озерах: укріпилися добре та й держаться. Двічі навертались, а нічого не вдіють. Покрутяться та з тим і поїдуть собі. А в Озерах ще й місцевість куди гірша для оборони, як оце тут: рівнина ж яка там, ні яру, ні ставу. Нехай лишень сюди спробують. Гех, мат-тері їх чорт! Тут їм і жаба циці дасть!
Дружно гупають довбні та ломи, цюкають сокири, й лунають притишені трудові крики: "Ра-зом! ра-зом!" Гу-ух! — аж стогне на ставу лід. Аж горить все в руках. Далебі, тяжко й пізнати вітробалчанам один одного. То були собі — з кожного така вже маруда та розгадько, усе щоб хтось та "нехай", та "може, воно якось". А це враз як одмінилися. Козацький набіг сьогоднішній, отже, не минув без користі. Щоправда, спершу приголомшив був і навіть призвів до переполоху, але, як це буває завжди з людиною, що, трохи оговтавшись, нагло збагне всю небезпеку й трудноту становища і той єдиний, який уже не є, вихід, що тільки й лишився їй,— стає раптом
рішучою,— отак зараз і вітробалчани. До того ж відданість товаришів сьогодні, ба навіть героїзм Мухи Івана на дзвіниці та Невкипілого з шворнем, на серця, завжди не байдужі до героїчних вчинків, уплинули неабияк. Згадували про них і за роботою, згадували щиро із тихим смутком, із палким захопленням ними та палючою ненавистю до козаків. Аж навіть кожен сам себе через це (ніби Муха та Невкипілий відвагою своєю,.одкрили їм очі на них) почували й кращими, й дужчими та відважнішими, гідними, як і вони, сміливо, без страху глянути небезпеці в вічі а чи й самій смерті. А зрештою й самий несподіваний від'їзд козаків із села ще збільшив у вітробалчан свідомість власної сили та гідності. Адже це вже з усього тепер видно, що побоялись козаки лишатись на ночівлю в слободі. Видати, хоч і вояки, отаку силищу народу побачивши, та й трохи того... Сказано, живий чоловік вмирати не хоче, жити хоче. Ну, та й щастя їхнє, що втекли. Тепер, уже вслід їм міркуючи, вітробалчани були майже певні, що коли б тільки вони були залишилися — вночі темно, а народ осмілів, геть-чисто всіх би вирізали. Ну, а це поживуть іще. Може, завтра вдень по видному та й знову спробують. Нехай спробують! На цей раз уже не заскочать у слободу, як учора: галопом. Кріпи, братця!
(Продовження на наступній сторінці)