Казатиму!.. У тебе серце добре...
Я ж батько твій, зростив тебе, кохав...
Тепер прошу: рятуй мене від смерті!..
Оксана
Стривай-бо!.. Подумаю…
(Мовчить).
А, так! Надумала!
Пилипенко
Надумала? Кажи ж бо!
Оксана
Тут поблизу в саду у нас є хвіртка
Маленькая у мурі... ключ у нас...
Пилипенко
Веди ж мене! Веди мерщій, не гайся!
Оксана
Стривайте, бо — неначе хтось іде...
(Прислухається).
Василь іде. Отам сховайтесь поки.
Я все зроблю, що сила буде,— йдіть!
Виводить батька в другу світлицю, сама вертається. Коваленко — ввіходить.
Коваленко
Оксаночко, тут не було Карпа?
Оксана
Не бачила його...
Коваленко
А мав він бути... А може, він в пекарні дожида?
Ти глянь піди! Нехай сюди увійде.
(Оксана виходить.)
Коваленко — сам, дивиться услід Оксані.
От бог послав мені оцей клейнод!..
І утомлюсь, і знеможусь без міри,
А ззирнемось, очима всміхнемось,-
І де вже та і втома, і знемога!..
Коли б її у мене бог одняв,
То хоч і вмри, бо що життя без неї?
Холодний світ без радощів і втіх,
Без щирості, без правди... кров та бійка
Щоденная... гризеться з братом брат...
А нащо се?.. Велична річ — лицарство,-
Я все життя із шаблею прожив,
А часом так подумаєш: мій боже,
Вже скільки літ в крові й сльозах наш край!..
Як у раю могли б тут люде жити,
А ми той рай вже пеклом ізробили,
Руїною!.. Коли ж тому кінець?..
Бог відає, що б'юсь за правду й волю...
Та знає він, що се — тяжке життя
І посила душі людській на втіху
Пречистую ласкаву ту ясну
Жіночую подружню душу любу,-
Так і мені Оксаночку послав.
Карпо — козак немолодий, увіходить.
Карпо
От я й прийшов. Який же загад буде?
Коваленко
Та загад сей такий: як хочеш ти,
Дак і берись, а ні — нехай хто інший.
Карпо
Кажіть, який?
Коваленко
(виймає листа.)
Та от цидулу сю
Гетьманові Петрові доручити…
Тут більш на смерть, як на життя ідеш.
Карпо
Давайте лист!
Коваленко
Ти лицар щирий, брате!
Дак слухай же, як мусиш ти зробить:
Ти вдягнешся у свиту й вийдеш зараз
В маленькую лівую браму,— там
Униз іди; зійшовши на долину,-
Йди до млина, мірошника знайди
Петра Гайду,— йому віддай цидулу:
Хай він мерщій до Дорошенка йде…
Він знає вже,— скажи, що се від мене...
Віддавши лист, вертайсь назад сю ніч.
Карпо
А як його не буде часом дома?
Коваленко
Тоді ти сам у Чигирин іди
І там оддай цидулу гетьманові.
Ось на тобі червінця на коня.
Їдь день і ніч... Мені тебе не вчити,
Ти знаєш сам... Не першого тебе
До гетьмана з листом я ординую,
Але нема ні вісточки відтіль:
Всі посланці погинули без сліду.
То сторожкий ти будь та бережкий,
Щоб цілий був і щоб зробив ти діло.
Карпо
А як же я ввійду до міста знов?
Коваленко
Ми підемо з тобою вдвох до брами,
Там вартовий і випустить тебе,
Як вернешся, то мусиш ти сказати:
"Брід перейшов". Се гасло тільки ти,
Та вартовий, та я і будем знати —
Воно тобі відчинить браму знов.
Тепер же тут ніхто не може знати,
Що ти пішов: се знаєш ти, та я,
Та вартовий; певніша справа буде,
Коли ніхто не знатиме про се.
Карпо
Нехай і так... То, може б, пан полковник
Не брамою звелів мені іти,
А випустив мене з садка у хвіртку
Дак тут ніхто мене б уже не вздрів.
Коваленко
Не можна так: кущі-терни край брами,
І добре ти сховаєшся у їх;
Тут — голо все, то скоро вийдеш,— зараз
Тебе ляхи постережуть і вб’ють.
Тепер ходім,— я проведу до брами.
(Виходять обидва.)
Пилипенко — обережно визирає в двері і, бачивши, що нікого нема, увіходить.
Пилипенко
Уже пішли... Ідіть собі здорові!
Який швидкий: "Нехай ніхто не зна!"
А я почув і знаю ваше гасло!
Потрапив я сюди в щасливий час:
Підмовою чи зробиться з Лясковським,
А знаючи, як увійти сюди,-
Вже я зроблю!.. Коли б то вийти швидше!..
Оксана
(ввіходить швидко.)
Ходіть мерщій... Василь уже пішов.
Пилипенко
Ходім, веди! А се тут недалеко?
Оксана
Та тільки сад маленький перейти.
(Виходить. Сцена який час порожня.) Лясковський увіходить.
Лясковський
(озирається.)
Нема її... От не щастить ізнов!..
Побачити її саму хотілось…
А от — нема!.. А може, там вона?
(Зазирає в одні двері і в другі.)
Ніде нема!..
Оксана
(вбігає швидко.)
Ой, хто се тут?.. Пан сотник…
Лясковський
Еге, се я... Потурбував я пані?
Але я знав, що пані тут сама,
То і прийшов із шанців, щоб сказати...
(Спиняється.)
Оксана
Сказати — що?
Лясковський
Багато є сказать,
Та усього не виявиш одразу...
Оксана
Сідайте ж бо!
(Сама сідає.)
Лясковський
Еге, сідаймо... так... Сідає.
Дак з чого я почну?.. Хіба з такого?
Нема мені спокою вже давно…
Оксана
Чого ж то так?
Лясковський
Бо пані я побачив.
Оксана
Ви кажете, добродію, таке,
Що я його не вмію розуміти…
Лясковський
Дак зрозумій, що я тебе люблю!
Оксана зривається з місця. Лясковський теж устає.
Ні, не тікай, дай все мені сказати!
Не вільний я!.. Кохання обняло…
Подужати його не маю сили…
Мовчав я все, але тепер такий
Надходить час, що годі вже мовчати:
Ще день, чи два — й поляжемо ми всі;
Тебе ж люблю: не можу попустити,
Щоб смерть тебе забрала в час страшний,
І можу я тебе порятувати;
Але ж за те благаю в тебе я:
Не погордуй моїм коханням, пані,
До мене будь...
Оксана
Ні, годі, годі вже!..
Мені було б од вас піти відразу,
Не слухати тих божевільних слів.
Коли ж уже лишилась я, то мушу
Сказати так: як зважилися ви
Таке гидке мені казати й грішне?
Почтивості моїй, чесноті ви
Як зважились таку вчинити кривду?
Ідіте геть і більш не важтесь ви
До нашої приходити господи!..
А кривду сю — хай вам дарує бог!
Лясковський
Розгнівалась і слухати не хочеш...
Оксана
Ідіте геть! Я вже сказала вам,
І більше вас я слухати не буду.
Лясковський
Гаразд! Дарма! Послухаєш колись!..
І що тепер здається нецнотливе,
Лякає так,— вже здасться не таке,
Як смерть тобі над шиєю зависне.
(Виходить.)
Оксана (сама.)
О господи, яка гидота се!
За віщо він мене образив, скривдив?
Помітив що в мені такого він,
Що зважився прийти мене схиляти
Покинути під ноги честь свою?
Які слова, чи погляди, чи вчинки
Мої йому ту зважність надали?
Не знаю я, а кров кипить з образи!..
Казати се Василькові чи ні?..
Авжеж що ні! Є клопоту багато
У його й так,— то нащо сей новий?
Йому тепер спокою в душу треба...
І добре се надумалася я,
Що зважилась про батька не казати:
Сказала б я,— що б мусив він тоді?
Коли б оддав на суд у раду батька,
То певна річ, що присуд був би — смерть;
Коли б його пустив із міста нишком,
То мусив би тоді Василь немов
Ізрадити своїх, а се погано
І мук йому без міри завдало б.
Тепер же все зробилось тишком-нишком,
Не зна Василь, не зна про се ніхто…
Тоді колись, як знімуть сю облогу,
То розкажу я Василеві все,
Тепер же — ні! Навіщо турбувати?
Коваленко (ввіходить швидко.)
Коваленко
Ну, ось і я. Діждалася мене?
Оксана
(Кидається до його й припадає йому на груди.)
Василечку!.. Мій орле ти, мій світе!..
Єдиний мій, найкращий, дорогий!..
Ти все мені!.. Моє життя, мій раю!
Коваленко
Ні, ти — мій рай, моє життя і світ!..
Завіса.
ДРУГА ДІЯ
ОДМІНА ПЕРША
Світлиця в господі в сотника Лясковського, вбрана підхоже до того, як і в Коваленка, але менша й простіша. Ніч, на столі свічка.
Лясковський сидить за столом, перед їм стоїть Крутько, немолодий козак.
Лясковський
Дак мовиш ти, що хилються до нас?
Крутько
Та ще і як! Я з панського розказу
Усім одно у вуха все турчу:
Що в нас тепер полковник сей поганий...
Лясковський
Ну, а про те... про мене закидав?
Крутько
А як же ж ні!.. Казав, ласкавий пане!
Нам сотника Лясковського, кажу,
Полковником годиться обібрати.
Лясковський
Та що ж вони?
Крутько
Багато пристає
На вашу мосць... а інші Коваленка
Обстоюють.
Лясковський
А ти їх припечи:
Ти нагадай сьому, як пан полковник
Його колись покривдив,— накарав
За те, що він... Ні, не кажи за віщо,
А за ніщо, кажи... Тому закинь,
Що міг би він уже значнішим бути,
Але сього полковник не дає,
А буде він значним тоді, як стане
Полковником Лясковський". Ще кому
Ти просто дай горілки, щоб напився,
Чи та яра йому ти в руку вкинь,
Коли не п’є...
Крутько
Я ж і роблю так саме.
Лясковський
Усякому ти щось лихе скажи
Про Василя,— вигадуй там, що знаєш,
Та тільки так бреши, щоб не вклепавсь.
Крутько
Та знаю як,— мене сього не вчити.
(Продовження на наступній сторінці)