А як нема вже змоги, то корись!
Та й скоримось ми не кому чужому,-
Ханенкові, і той у нас гетьман…
Один там біс — Ханенко, Дорошенко...
Коваленко
Ба ні, не так! Пан полковий суддя
Сказав таке, чого казать не личить:
Забув, хто єсть у нас тепер гетьман!
Ні, не одно Ханенко й Дорошенко,
Бо гетьманом Ханенка ізробили
Ляхи, не ми. Він здався їм на те,
Щоб булаву відняти в Дорошенка,
Бо сей не з тих, що вклониться ляхам.
Ханенко, се — попихач у ляхів!
Він, важучи свого народу волю,
Його права святії за ніщо,-
Все продає за панську зрадну ласку:
Аби він сам у злоті панував!
Гетьман Петро — хай Бог йому уділить
Предовгий вік! — стоїть за правду він
І мислить він про край, про посполите
Усіх добро. Не хоче він народ,
Що визволивсь, купивши волю кров’ю,
Оддати знов старим панам в ярмо,
Зробивши з нас довічні лядські слуги.
Білоченко
Не скоримось Ханенкові, ні-ні!
Горленко
Не зрадимо свойого краю й волі!
Крицький
Не продамось!
Жилинський
Незмога ж далі так!
Горленко
Ні, змога є! Міцні ще шанці й замок.
Жилинський
А те забув, що з міста є хідник,
Ще давній той: аби ляхи назнали,
То нищечком і влізуть уночі.
Коваленко
Уже тайник засипано землею.
Білоченко
Допильнував того я вранці сам.
Горленко
І живность є,— голодні не вмремо...
Крицький
А може, ще й надійде Дорошенко
З потугою...
Старовський
Де в чорта вже йому
Нам помогти, коли й самому скрутно.
Лясковський
Не згоджуюсь! Дозвольте зняти річ!
Де ж видно се, що зникла наша сила?
Ні, мусимо ми борониться знов,
Ні, мусимо боротись до загину
І за свого стояти гетьмана!..
Подужаєм! Ми ж козаки, панове!
Старовський
А ти ж казав...
Лясковський
Що тяжко нам боротись?
Казав!.. Дак що? Поборемо усе!
Старовський
Але ж бо ти...
Лясковський
Кажу, щоб биться й далі!..
Старовський (помовчавши трохи)
Як так, то й так...
Жилинський
Як сотник, так і я!
Коваленко
Так будемо ж до смерти борониться!
Признаюсь вам по щирості тепер:
Коли б ви тут усі постановили
Послухаться сього до нас листа,
Скоритися, то вже повів би інший
Вас кланятись ляхам, а я б узяв
Востаннє вже тоді у руки шаблю
Та й кинувся б на ворогів хоч сам.
Бо ліпше є за волю в бої вмерти,
Ніж статися невільником-рабом;
Бо тільки труп — той сорома не знає,
А хто живий, той не стерпить ярма.
Крицький
Ні, не стерпить!.. І ми того не хочем!
Білоченко
Якби ж усі такі були, як ти!..
Горленко
З тобою всі поляжемо,— веди!
Коваленко
За щирість сю спасибі вам, панове!
Смеркається,— на шанці треба йти.
Ще й посланця ми одіслати мусим.
Усі встають.
Нема чого відписувати їм:
Так одкажу,— нехай не дожидають!
Ми скоримось хіба, як у землі
Лежатимем... Ходіть тепер, панове!
Виходять усі, Коваленко позаду, але в ту мить одчиняються двері з другої хати і ввіходить Оксана.
Оксана
Василечку, стривай!
Коваленко
А що тобі?
Оксана
Я раду всю з тієї хати чула...
Який же ти... який ти смілий, гарний!..
З тобою я нічого не боюсь...
Коли б не се, а вдвоє більше військо
Нас облягло,— не страшно і тоді,
Бо що воно перед тобою зможе?
Коваленко
Хіба вже я нелюдську маю міць?
Ні, є кінець усякій людській силі,
І навіть той, хто дужчий за усіх,-
Той зломиться.
Оксана
Зломитись — не схилитись,
Не кланятись звитяжцям-ворогам!
І ти такий! За те такий і гарний,
І дорогий, коханий, любий мій!
(Припадає до нього)
Коваленко
А що, якби ляхи нас подоліли?
Оксана
Тоді б поліг в останнім бої ти.
Коваленко
А ти?
Оксана
А я-? Чудний бо ти, Василю!..
Коваленко
В неволю ти попалася б тоді!
Оксана
В неволю — я?! Навіщо глузувати?
Ні, смерть — то мить, неволя — цілий вік.
Я до життя готова і до смерті:
Де будеш ти, то буду там і я.
Коваленко
Голубочко, душі моєї сонце!
Мій світоньку! З тобою все ясне,
Без тебе — ніч... ніч темна і похмура…
Без тебе я... і жити б я не міг!
Оксана
(палко пригортаючись до його.)
О цить-бо, цить!.. А то тебе від себе
Не зможу я пустити!
(Цілує його, потім одштовхує злегенька).
Ну, іди!
Коваленко
Іду, іду... Бо справді забарився…
(Іде, але на порозі спиняється).
А відаєш, якая новина?
Грицько знайшовсь.
Оксана
Невже? А де?
Коваленко
В Ханенка.
Оксана (сумно.)
І він туди!
Коваленко
Я з шанців сам пізнав…
І в посланця питавсь,— і той так каже…
Ну, вже піду... Я скоро і вернусь.
Виходить.
Оксана
(Сама. Проходить по хаті, тоді сідає біля столу).
Грицько знайшовсь... і б'ється за Ханенка..
І винна — я... Укупі ми зросли,
І плакали, й сміялися укупі...
Він покохав мене і певний був,
Що будемо ми двох із ним подружжям...
Та, може, так воно й було б, якби
Не стрівсь Василь... Маленька зірка гасне,
Як засія на небі сонце... Так...
Як оддалась за Василя,— не стало
Тоді Грицька: ураз кудись він зник...
А се тепер у ворогів з'явився...
І щирий він, і гарний, добрий був...
Ми вкупі з ним ділили сміх і сльози:
Він батькові був тільки приймаком,
Але мені він братом був ізмалку.
І жалко так, що з ворогами він...
Як сталося, що він тепер з Ханенком?..
Як все тепер поплуталось: хто був
Учора наш, той з ворогами завтра...
Се помилка його, і певна я,
Коли б його могла я де уздріти,-
Вернувся б він, їх кинувши, до нас.
(Схиляється головою на руку й замислюється)
Баба Горпина ввіходять.
Горпина
Чи вернеться небавом пан Василь?
Оксана
Ви хочете, бабусенько, вже спати?
Лягайте, спіть! Чого ще вам товктись?
Я Василя тут буду дожидати,
І дам йому вечеряти сама.
Горпина
Так я піду.
Оксана
Ідіть та спіть, бабусю!
Горпина виходить. Оксана знову сидить біля столу, замислившися. Увіходить тихо чоловік середнього зросту, в звичайній мужичій одежі, білявий, з усами, без бороди. Увійшовши, озирається, не важучися нічого робити. Оксана, почувши його, підводить голову і відразу встає... придивляється...
Оксана
Се хто такий?.. Ой хто се? (Пізнає.)
Боже правий!..
Чоловік
Не пізнаєш?
Оксана
Ні, я пізнала... ви... Се, батьку, ви...
Пилипенко
Се я... Чого ж злякалась?
Поблідла чом?.. Хіба я дикий звір?
Оксана
Та ні, се так... се я... не сподівалась…
Я думала, що вас немає тут...
Пилипенко
Та не лякайсь!.. Я не прийшов ганьбити
Тебе за те, що ти за Василя
Свого пішла, від батька втікши нишком,
До ворогів пристала...
Оксана
Батьку, ні!
Не вороги вони мені, а рідні.
Той ворог нам, хто наш плюндрує край:
Не я, а ви, мій батьку, з ворогами.
Пилипенко
Мовчи уже, коли ще не клену!
Я не про те тут маю розмовляти.
Оксана
А я про те: покиньте, тату, їх,
Вернітеся до нас! Вас привітаєм
Як рідного, коханого ми всі…
Любитиму, коритимусь!.. Верніться!
Пилипенко
Облиш, кажу!.. Не в тім сьогодні річ!
Повинна ти мене обрятувати:
Сюди вночі я тайником уліз,-
А поки тут ходив, то тайника
Засипано,— зоставсь я мов у пастці.
У бур'яні пролежав цілий день,
А се добравсь по-темному до тебе.
Оксана
Але чого ж ви опинились тут?
Пилипенко
А що тобі? За ділом опинився…
Рятуй тепер і випусти мене!
Оксана
А як же вас я випущу? Всі брами
Скрізь замкнено, і вартові стоять.
Пилипенко
То одури тих вартових, як знаєш,
А випусти відсіль мене мерщій!
Оксана
Та як же я їх можу одурити?
Пилипенко
Ти вимудруй! Ти знаєш ліпше це!
Оксана
Дурить своїх? Ні, я того не хочу.
Пилипенко
Ану облиш ти вигадки дурні!
Оксана
Не вигадки,— не можу я зробити.
Пилипенко
Не зробиш ти,— я проклену тебе!..
Я задавлю тебе!.. Пускай мене!
Оксана
Не можу я!
Пилипенко
У, проклята тварюка!
(Проходить по хаті й вертається. Спокійніше).
Та слухай же! Розваж же, нерозумна:
Коли мене не випустиш вночі,-
Піймають же мене і накарають.
Оксана
Я Василя прохатиму, щоб він... Поможе він...
Пилипенко
На його я не вірю.
Та й він не сам: є присуд військовий:
І завтра я на шибениці буду
Чи голову катюга втне мені.
Оксана
Ой, господи!
Пилипенко
Та пожалій же батька!
Вже раз його ти скривдила так тяжко,
Тепер його на страту віддаєш.
Проллється кров моя і упаде
На голову тобі: ти вбила батька!
Моя душа на божий стане суд,
І я йому, єдиному, на тебе
Жалітимусь...
Оксана
Ой, боже! Що чинити?
Пилипенко
Жалітимусь: у неї не було,-
Скажу йому,— жалю в жіночім серці.
Вона могла кривавий батьків труп
Без голови вбачати на помості,
Вона мене убила, се вона:
Карай її, мій господи єдиний!
Оксана
Ні, не кажіть так, тату, не кажіть!
Пилипенко
(Продовження на наступній сторінці)