Скільки в ті дні, коли були разом, передумалось, про що тільки не мріялось!.. Як виховати дітей? Що таке в подружжя? На думку Франка, подружжя — це акт формальний і акт соціологічний, що означав сполучення двох людей спільною волею і симпатією до спільної праці. Франко твердо переконаний (зрештою, як і М. Павлик), що подружжя, "яко акт соціольогічний, повинно бути під публичною, державною контролем, а зовсім вийти с-під релігійної опіки". "Для нас головне діло, — пише Франко, твердо вірячи, що вони будуть з Ольгою разом, — розважити добре всі тоті обставини, при котрих і серед нинішнього стану мож жити щасливо (в моральнім згляді) і, стаючи мужем і женою, не перестаючи бути свобідними людьми..."
Що ще, крім "здорової і правдивої" любові, потрібно для подружжя? "Високої, гуманної і чесної ціли, за котру б тето подружє боролося спільною силою весь вік; то-та боротьба одна може вічно піддержувати її любов, бо люб'ячи свою спільну ціль, мимоволі любится і цінится кождого, хто йде до тої самої цілі. Ти бачиш, дорога Ольдзю, що по моїм поняттям до такого щастя соціалістам дорога дуже легка, — хоть зато більше для них трудности і горя в чисто матеріальних зглядах".
Ну а ще для щасливого подружжя потрібно, щоб супруги не в'язали один другого, були вирозумілі на помилки, а взагалі повинні відноситись один до другого приязно і тактовно.
Діти? Виховання дітей — одна з найважливіших задач усякого подружжя, одна "з головних основ родинного щастя". Діти повинні швидше вчитися рахувати і мислити, ніж молитись. Наука повинна йти в парі з "розвиненням тіла", а до того служить "не безплодна гімнастика", а фізична праця, труд. "Ті добутки, ті правди і засади, котрі нам приходится добувати тяжким трудом, кривавою боротьбою цілого житя, — для них повинні статися чимось нормальним, конечним, таким, що розумівся само собою... Тільки таким способом мож виховати правдиво поступове і сильне поколінє. Розумівся само собою, що, виховуючи дітей відмалу в поняттях розумних, поступових і научних, не треба їм затикати очей і на поняття та докази противників тих ідей, але розвивати якнайвсесторонніше їх мислення". Ну а відносини між чоловіком і жінкою? "Я признаю, — твердив Франко, — для женщин право і обов'язок зовсім рівного розвою і становища в суспільности, як і для мужчини..."
Потім, після Іваниківки, був "поворот у рідний Лолин"... "Страх! Кілько я перенесла за тих 2 роки! Не знаю, що се за сила держит м'я ще доси при житю. А кілько я ся встиду набрала!" — писала вона Франкові після повернення додому 15 червня 1879 року. — Як Пол[янський] пішов від нас, мамця тогди розкричалися вголос, бігали по городі, кричали на ґанку без пам'яти, що чорти якісь насилаются, — люде ставали по дорозі та слухали. Мене називали остатнов шельмов". Марія Руденська сварилась "руськов бесідов", не по-німецьки. Полянський, товариш Франка, маминого крику не чув. Він лише передав Франку, що Ольга за ним тужить.
Ольга починає боятись за своє щастя. Може, Іван, її Іван, трошки зміниться, може, на час, бодай, закине ту свою роботу, щоб тільки могли побратись, бути разом, а потім...
"Думка, що я для тебе мав би покинути своє переконання, видалася мені такою дикою, не гідною тебе і мене, що не раз бували хвилі (в тюрмі), коли я насилу відганяв від себе твій образ, — відповів Франко Ользі. — Тепер я побачив, що ті слова твої могли бути не випливом егоїстичної буржуазної любові, котра, крім свого щастя, не хоче нічого бачити, ні знати, — а що вони радше були випливом надто великої старанності о моє власне добро, — я знаю се і тим сильніше люблю тя за те"
Він не може дочекатись, коли відкриються тюремні ворота, і він стане вільним. Він чекав цієї хвилини. Нічого страшного не сталось, їх просто на хвилю розлучили. Тепер вони зустрінуться.
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе...
Зі спогадів Михайлини Рошкевич: "Десь так навесні того року, коли Франко вийшов на волю після першого засудження, каже сестра до мене, що писав Франко, що приїде до Долини, а звідси верхами навпростець до лісу (близенько за селом) і щоб ми вийшли в ліс, там будемо бачитися з ним, і він поверне назад верхами. Мені не було приємне таке обдурювання родичів, але я пішла. Сестра каже, що треба дати якісь знаки, щоб він знав, котрими стежками йдемо, і доручила мені в'язати по смереках червону волічку. То мусив бути умовний знак... Ходили ми, ало з Франком не здибалися. Приходимо до хати, а мама виходить напроти пас перестрашена і каже:
"Франко є, прийшов, може, перед годиною". Тата не було на той час дома. Сестра з Франком розмовляла довгий час... Був страх, принаймі мама і я боялися, що то буде, як тато приїде. Надійшла та хвиля. Мама тата попередила, тато був страшенно обурений, багато й довго з ним говорив і рішуче жадав того, щоб він всякі заміри вважав за зірвані, і заявив йому, щоб більше не являвся в їх домі..."
Ні, він не відразу здається. Що з того, що вигнав батько, що проти їх зв'язку весь світ? Ольга ж його кохає! Таємно від усіх Франко знову приїздить до Лолина, щоб побачитись з Ольгою. Михайлина писала: "Були там майже до заходу сонця, і так, як нині бачу його, як то ми, попрощавшись, пішли направо, а він, бідачисько, — наліво. Жаль мені тоді (його) було дуже, і всі вертались ми мовчки, похнюплені. Видався мені таким бездомним..."
Більше він не був у Лолині. Лолин від того часу залишився для нього болючою згадкою:
Від того дня вже другий рік пройшов.
У чистім полі знов лежу я на горі,
Гляджу на небо ясне... Надо мнов
Знов плавле яструб в лазуровім морі.
Обколесив, тепер шибнув стрілов...
Отак і я простір думками порю,
Та темно в нім, навіки мглов густов
Закрила доля мою ясну зорю.
Так темно, зимно! Наче серце стине,
І думка в мізку, мов пилина, гине,
І ворохнуть не можу я рукою,
Коли спімну, що ні одно гаряче
Дівоче серце не зітхне, не сплаче
І не затужить нищечком за мною.
Він дуже ясно усвідомив своє становище. Він розумів, що зв'язок з Ольгою не може продовжуватись. До Ольги пішли холодні листи. Вона не вірила, що Франко, її Франко, може її так легко покинути, відмовитись від неї. Вона у розпачі. Але не образилась. Вона розуміла його.
"Суди сам, — пояснював свою поведінку Франко брату Ольги Ярославу, — адже знаєш, що як християне хоть що-то любляться, то у них жиє фатальна склонність серед найгіршого положення все ще робити собі надію, думати, що ось-ось лихе мине, добре буде. Ти знаєш, що я говорю не тільки про О[льгу], але і про себе самого. Адже ти чув не раз моє фантазованє, знаєш, як я хотів уладити житє і т. д. Тим часом діло пішло не туди, — надія одна за другою пропадала, відкриваючи за собою тілько чорний, поганий горізонт, унижепє, нужду, гризоту. А при тім мене гризла не тілько моя власна доля, кілько доля О[льги], я цілими ночами не спав, та ще й перед другими мусів сміятися, жартувати, щоб не показати свої слабости. І ось мені прийшла в голову думка — для діла великого, сьвятого діла, котрому я посьвятив своє жнтє, — відречися тої слабости, розірвати послідню нитку, "що в'язала м'я з давнім житєм". Як розірвати? Подумавши, — сам признаєш, що вибраний мною спосіб був єдиний — ...показати наглу зміну, неконсеквенцію, несправедливі закиди, — словом, показати самого себе малодушним, несправедливим, мізераком. Я зробив сесю штуку, і Ти признаєш, що з мого становища я не міг інакше зробити. Бо і до чого ж, впрочім, довше в'язатися? Становища ніякого я не получу, житя ні собі, ні їй не забезпечу, родичам гризоти ще більшої нароблю, а коли б вконець і прийшло полученє наше до скутку, то боротьба за кавалок хліба серед загальних противностей швидко охолодит любов і надломит сили..." Франко просить Ярослава Рошкевича зробити йому таку послугу: "Ліпше було би, якби ти старався говорити на мене всяку погань, представити мій характер і житє в властивім мізеріяцкім світлі". Тобто він хоче переконати Ольгу, що її не любить, що знайшов собі іншу, а тепер з неї сміється. Він думав, що чим "швидше забуде мене, менше буде терпіти".
Вона не повірила. І чим більше старався Ярослав, тим більше не вірила, її тепер страшить, що справді, ради її майбутнього, ради неї самої Франко може схибити, може покинути оте "святе діло", про яке їй писав.
Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від свого коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно потерти цибулею, щоб проявити текст...
В хаті сварки кожен день. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою донькою, на котру тепер показують пальцями і з котрої сміються горобці. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж. Ославлена, а до того ж бідна... Хто ж її візьме?
(Продовження на наступній сторінці)