Справа ускладнюється ще й тим, що в 1878 році в літературі дебютує Михайлина Рошкевич своїм нарисом "Кума з кумою". Володимир Барвінський, пишучи рецензію на журнал "Молот", де був надрукований нарис, зауважив, що тут "подибуємо силування погодити принципи з властивим соціалізмом". Критика зняла крик, бо автором нарису був не якийсь там "проскрібований" Франко чи Павлик, а дочка священика. Як вона могла наважитись перейти той кордон?
Наскільки вороже зустріла реакційна критика перший нарис Михайлини, настільки палко привітали появу такого багатообіцяючого таланту Іван Франко і Михайло Павлик. "Чесна добродійко! — писав Павлик у листі до Михайлини Рошкевич. — Я зовсім не сподівався, вийшовши з 3-місячної тюрми, такої несподіванки — Ваших писем, котрих не повстидався би й найперший реаліст, і то тим більше було для мене цікаво, що я добре розумію, під яким Ви натиском та контролею були вдома, віддані зовсім на ласку тих, котрі Вас мали честь родити. Далеко слабший натиск на жінок знаю я не в однім місці, і він так наполохав моїх знакомих, що вони навіть страхаються того, що говорили давніше, і тепер попросту заніміли.
Отже, я віншую Вам усім серцем, і якщо може моя просьба, то прошу Вас, ідіт Ви тою дорогою далі, не залишайте її... Мені не звісно докладно, чи все це писали Ви, мені навіть здаєся, що декотрі писала Ваша сестра, але вже то одно, що вони такі живі і такі вірні, — робить велику честь Вам обом, і коли вище будете сами цінити свої праці, порівняно з своїм житєм, то закасаєте всіх нас у повістях, а особливо в виображепню жіноцтва... І буде славно, як на сором тим людям, котрі так довго дивились на люцке житє, а не бачили його, — і галичанки підуть у письменстві, хоть не передом, то бодай порівно з тими мужчинами, що зірвали раз навсігди з загальним галицьким недоумством ціною свого житя й становиськ, а то й свободи, найдорожчої річи над усе, і котрим не надіятися нічого, як тільки до смерти співати пісню "Каменярів".
В іншому листі М. Павлик говорив ще відвертіше:
"Будьте ласкаві, малюйте Ви так вищі стани, особливо жоноту, межи котрими Ви обертаєтесь, — вийде дуже славно. Я думаю, що. таку роботу добре було почати враз із сестрою, і так Ви будете руські сестри де Гонкур або ще докладніше Еркманом-Шатріаном, бо, на кілько я вирозумів, то Ви маєте (французький) дар підхоплювати внішні рухи, живість людей, само житє, так як воно показуєся очам (Шатріан), а Ваша сестра знов більше психічні прояви, думки, застанову (Еркман): от якраз добрий склад одного повістяра".
IV
Одного дня з'явився у Лолині Володимир Озаркевич, далекий родич Рошкевичів, брат майбутньої письменниці Наталії Кобринської. Він народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї. Саме тепер він закінчував семінарію, а якої його вже два рази виганяли за народовські погляди. Мати, звичайно, пожалілась йому на Ольгу, на її таке непевне становище і впертість: "або Франко, або монастир". Одне горе! І зовсім несподівано Володимир просить у батьків руку... Ольги.
Взнавши про це, Іван Франко писав Ользі: "А тепер перейду до діла с п. Оз[аркевичем]. Не бійся, не стану дораджувати Тобі — йти за него, бо сам чую надто добре, що, стративши Тебе, стратив би-м всяку опору в житю, всяку надію і пропав би-м, як пес на ярмарку. Твоє заховане і відповідь, яку Ти дала таткови, зовсім похваляю".
Ольга довго і слухати не хотіла про Володимира, їй було дивно, чого саме її, таку, з котрої всі сміються, вибрав він? А згодом Ольга дас згоду і пише до Франка: "Се крайній час, мені треба помочи конче, ти не можеш мені дати єї, не можеш поратувати, але я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Оз[аркевича]. Івасю, мені здався, що сли ти мене любиш, то повинен-єсь бути рад з того. Предпіж я буду вільна, свобідна...
Я уступаюсь відси, бо ту мені не житє, а смерть. Той чоловік хоче м'я взяти відси, — я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю, — ти ми показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мнов. — Не кажи, що я за тебе забула! Ти ми ніколи з думки не зійдеш, — що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно зв'язане з твойов роботов, с твоїми думками... Мені буде добре, як відси геть піду; мене не буде ніхто в'язати; буду робити, буду працювати, о скільки лиш зможу, і буду с того рада... Лиш відси, з сего села гет! гет! гет!.. Сама піти не можу".
Ольга вирішила... Вона повна планів на майбутнє. В неї, нарешті, буде воля. Вона зможе вільно листуватись з Франком, працювати, як і він, на користь спільної справи. Вона... "Маю намір на будушче, — напише вона Франкові по шлюбі, — 1) розглянутись усюда, де який грунт і що на нім удастся (зробити) и познайомитись добре, с ким лише можна, 2) переводити пильно, 3) в Белел[уї] є учитель нежонатий, а тепер чулам, вийшло розпорядженє, щоби жінка вчителя вчила сельских дівчат ручних робіт і за то має дістати з каси плату 100. Я би хотіла взяти на себе сю роботу, коби лишень не спротивився там хто, що я акурат не учительова жінка. Слиби то вдалося, тогди получені гроші призначаю на видавництво книжок, а насамперед і в короткім часі надіюсь, ні хочу! увидіти друковані твої "Жаби", бо шкода, най не задавнюются. (На жаль, Франко не надрукував "Жаб", а автограф не знайдено. Згідно з даними мала бути це річ гострою сатирою на тодішніх політичних та національних верховодів. — Р. Г.). Крім того — 4) хочу учитись і сама, насамперед математики і фізики, того, що доси дуже маленько знаю. Моя душа сподіваєсь, що приятель мій п. Ол[есь]ків буде ласкав приїхати до мене на пару тижнів, н. пр. на зимні вакації (слідуючі) і повчити мене трошка в той отрасли науки, а я — запевни його — буду найпослушніша і найуважніша з учениць... 5) одна душа сподівавсь, а друга хоче, щоб де за яких пару літ довести до того, щоби співними [16] силами кілька спроміжних людей закупити богато грунту з великим фільварком і там жити дільно та хорошо в товаристві, як говорив-єсь торік... Мені здаєсь, що се такі доконче мусит ся у нас зреалізувати. Вол [одимиру] Оз[аркевичу] дуже сподобалось, він оббераєсь уже на той час за першого зарядчика і робітника до рілі, розумівсь само собою, що теперішній свій стан покидає тогди... Одне мене мучит і гризе, що ти хворий, не хоруй, Івасю, змилуйся!"
Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. В нього крововилив... "Пощо Ти писала той лист, та і в такий спосіб, що то і добре, Тебе ніхто не силує, тілько забаглося Тобі попадею бути, ну, і йдеш за попа, — писав у відповідь Франко. — Люба, подумай собі, які думки мусів насунути мені той лист! Посліднє Твоє письмо то успокоїло мене, властиво слабість, чи дістав кровоток, чи так якби кожного дня приставив [лявожкам], ну та й плаває спокійно кров і лагодить біль внутрішній, і дай бог, щоб скоро було по всім, волю здохнути, ніж жити в такім отупінню і ідйотизмі, в якім тепер находжусь. Ану, але се моє діло, уже м'я втішило то, що пишеш, що полюбиш Оз[аркевича] і будеш щаслива. Я не сумніваюсь о тім і з щирого серця бажаю Ти щастя за всі ті муки, перенесені дома; тільки що Ти говориш о моїм щастю, видаєсь ми іронією..."
Після цих слів він написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, котрі наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов. "Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер уже досить, і с часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєв..."
Та ще: "Але, жалкуючи на долю, що позбавила кар'єри мене і подібних мені, не забувай, що іменно наша недоля причинилась до витворення і скріплення нових характерів, чесних, розумних і мислячих людей, між котрими Ти і другі можуть вибирати".
Ольга — в розпуці. Франко, виходить, не зрозумів її. Не зрозумів, що вона хоче через шлюб зробити те, що свого часу зробила Софія Ковалевська, що робили героїні Чернишевського "Что делать?". Розпука була ще більшою, коли Франко застеріг її: "Я надіюсь, що Ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо "формального брака"..."
Сам же Франко, невідомо з яких причин, порахував, що не все ще втрачено, а тому звернувся до Володимира Озаркевича з таким листом: "Чоловік, як Ви, — пише він до нього — котрий пізнав і полюбив єї горячо і сильно, — має право спитатися мене: а хто ж ти такий, що стаєш мені поперек дороги? На якій підставі сьмієш ти жадати єї любови для себе, коли перед тобою нема будучности, а йно пустиня?.. Чим ти потрафиш забезпечити єї й свою долю? І чи не повинен ти, коли єї любиш, сам зречися від любови, сам наклонювати єї до того, щоби пішла за мене, котрий і забезпечит житє і будучність?
(Продовження на наступній сторінці)