8 лютого 1876 року у Львові в приміщенні Народного дому було влаштовано студентський бал. На нього з'їхалось багато гостей. Господарем балу був І. Шараневич. Приїхав і М. Рошкевич з Ольгою. Франко чекав її. "Побачити Тебе лише здалека", — писав він їй пізніше. "Я від осьмої кляси до другого року філ[ософії] вздихав, мучився і кляв сам на себе, щоб сказати Вам одно "ти", почути ваше "люб'ю", обняти, поцілувати Вас..." Все змінилось після цього балу. Ольга відтоді в листах почне підписуватись "Твоя наречена Ольга". "Ти підписуєшся моєю нареченою. Серце моє..."
..."Скінчивши сьомий клас, — напише Іван Франко у своїй автобіографії 26 квітня 1890 року, — я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська та Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі..."
То був 1874 рік. Від цього часу Іван Франко залишить своє серце у Лолині... Сюди, у Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі...
"Правда, Ви бачили мене лиш коротко. Ви пізнали мене та склали свою думку про мене, може, більше з оповідань свого брата, ніж з роздивляння, — розкриваю усе серце перед Вами, — судіть про мене. Певне, покажусь Вам може нудним, нетовариським, потайним, або, кажуть, німим і дурним, — але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнавав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, — чужий і самітний між чужими людьми, так я виріс. Я не мав жодного товариства, я не жив із ніким, хіба що з моїми книгами. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Щойно минулого року, коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною... Ось я побачив Вас..."
"Ах, Ольго, кажу лише, що почуваюсь тепер здоровим, зовсім здоровим, легким, вільним, що бачу перед собою світ відкритим... Часто питаю себе про причину цієї зміни, — але відповісти на це мені зовсім не легко, бо лише Ви можете вирішити цю справу. Питаєте мене про те як? Якщо Ви не забули нашої милої забави квітами великодньої неділі, то прошу Вас послати мені відповідь, яку Ви дали мені нарешті! Мені так темно було тоді перед очима, в голові гуло мені, мій дух був у такому зворушенні, що я не міг зауважити слів, паперу, — нічого, нічого перед собою лише...
Пошліть мені відповідь, — або, якщо Ви дивилися на це лише як на забаву, пошліть мені іншу відповідь, — вона може бути будь-якою. Я переніс у своєму житті дуже багато гіркого, — один удар більше або менше, — що це означає..."
"Не знаю чи Ви розумієте те, яке важке завдання Ви наклали на мене, просячи мене нічого більше Вам не писати... Змилосердіться наді мною і не забороняйте мені бодай деколи до Вас написати... Якщо Ви й не можете відповідати мені, — це моє останнє лікарство, — стану спокійнішим, коли розкрию Вам усе своє серце... Якщо б Ви могли заглянути у моє нутро, — Ви б знайшли там сто разів більш фантастичні образи, сто разів гарячіші почуття, та я сам поборюю їх, бо, може, й це сяк чи так містить у собі багато такого, що може Вас образити, бути для Вас немилим..."
"Сьогодні 11 липня 1875 року, день Вашого ангела, Ольго. Ви просили двічі, щоб я мовчав, але все ж, якщо Ви...—
На день 11 юлія 1875
Хвилі щастя золотого,
Всі надії, думи, сни,
Пісні, втіхи серця мого,
Дні свободи і весни.
Все, все, що лиш завдячаю
Згадці про Твою любов,
Я в день нинішній желаю —
Сто раз більше — Тобі знов!
Ох, чи Ти ще пам'ятаєш
Слово друга, світе мій?
Чи о тім коли згадаєш,
Щось забрала мій спокій?..
Прости, що не можу дати
Жодного Ти дару днесь! —
Ох, в одно лиш я богатий,
Но Ти того не приймеш.
Днесь не могу й серця свого
Дарувати вже Тобі,
Бо Твоє вно з часу того,
Як єм первий раз Тя вздрів".
"Вибачте, що користуюсь цією нагодою, щоб написати до Вас кілька слів, бо не маю ні жодної сміливості, ні жодної нагоди сказати їх Вам відкрито!.. Мій боже, як маю запевнити Вас, як маю присягтися, що ні на хвилину про Вас я не забув, ні не забуду? Будьте певні, що й, де я завжди буду, у Львові або у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межою, до якої простую працею, вірністю і чесністю. Однак інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися: сумніваюсь ще в своєму щасті! О, будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце, що завжди належить Вам, аж до нашої смерті!.. Однак навіщо більше тратити слова, коли знаю, що мої страждання і мої переживання не можуть влити Вам жодного співчуття!.."
"Не питайте мене, як приходжу до сумної певності, що не відповідаєте на мої почуття! Це правда, — це моя вина, — та чи не могли Ви сказати мені це самі, мусили...
Ні, може я засуворий до Вас, — однак, мій боже, хто ж був коли-небудь вибачливим і ласкавим до мене?.. Вибачте мені, що мій лист, може, перериває хвилину Ваших радощів, Ваших веселощів, і бувайте здорові, бувайте здорові!"
"Я хотів до свого теперішнього листа зібрати всю свою відвагу, увесь свій лише можливий спокій, але вже тепер бачу, що це для мене, мабуть, буде неможливим. Моя рука дрижить. В цю хвилину пересуваються переді мною усі роки нашого знайомства, почавши від того вечора, коли Ви сказали мені: "Сподівайтесь, що все буде добре", дотепер. Так, я надіявся — не скажу вже, на взаємне кохання з Вашого боку, я надіявся на те, що Ви все ж раз виявите мені зовсім щиро всю правду. Були дні, — і вони вже минули, — коли я був такий сміливий з Вами, що я усно говорив Вам про це, — але й тоді Ви завжди говорили: "Пізніше, пізніше! Говоріть наперед із батьком". І це сталося, — а я все ще не маю певності щодо Ваших почувань... Чого я не перестраждав під час цих канікул! Каждий вечір, каждий ранок приносив мені нову муку"...
"О ні, ні, Ольго, якщо Вам подобається, щоб я покинув усяку думку про Вас, то так само зроблю це без заперечення. Тому не в'яжіться жодними оглядами! Найперше свобода почуттів! Я був би найнещасливішою людиною на світі, якщо б моя особа, навіть моя присутність або моя любов в'язала Вас у чомусь або як-небудь шкодила Вашій свободі..."
І нарешті настав той день, коли вона сказала "коханий"... "Не знаю, які ремінісценції повезла Ти із балю і із Львова? Мені із цілого того случаю осталися в пам'яті і в серці лиш тоті хвилі, коли я був при Тобі, коли-м міг говорити з Тобою..."
"В часі тих вакацій мушу докінчити свою повість, тому потребував би-м спокою і вдохновенія, котрого, певно, ніде більше не найду, як в Твоїй близості!"
Йому тільки підвищили стипендію до 210 золотих ринських щорічно, а він уже повідомляє Ольгу, що цього достатньо, аби видати повісті Устияновича. Але хіба тільки Устияновича! А "Фауст" Гете? Початок вже зроблено у Лолині. "Ви моя інспіраторка, Ольго. А от незабаром буде поставлено "мою драму трьохактову: Три князі на один престол... Шкода, що Ти не будеш, могла бути на представленню!.."
Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом... Він обмінюється з нею думкою відносно тих чи інших творів, говорить про події та людей, про гарний журнал соціалістичного напрямку, про "Дрібну бібліотеку", про зацікавлення етнографією та фольклором, про заходи над виробленням літературних талантів. Він ніколи нічого не приховує перед нею...
Михайло Возняк назвав листування Івана Франка з Ольгою Рошкевич "неоціненним джерелом для дослідження поступового розвитку світогляду Франка, його творчості і творчого зростання".
Вони мріяли одружитись. Для себе вони готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина... Ці пісні збирала Ольга... Збірці судилось вийти вже тоді, коли Іван Франко та Ольга не були разом. У передньому слові до збірки Франко писав: "З цього боку весільні обряди в Лолині містять в собі виключно цікаві і невідомі в інших околицях подробиці, наприклад: врочисте вирядження по барвінок, вискакування з хустками, вінчання пана молодого і перев'язування його хусткою самою панною молодою, благословення до шлюбу з хлібом на колінах...
Мелодія обрядових пісень з Лолина, так само, як і таких же пісень українського народу взагалі, дуже жалібна і красномовно свідчить нам про той справжній смуток дівчини і присутніх, яким у первісні часи супроводжувався акт одруження, коли він відбувався насильно, викраденням дівчини з дому батьків або продажею в чужу сторону і в більш-менш тяжку для неї неволю..."
(Продовження на наступній сторінці)