— Тяжко тобі буде без мене,— ніби між іншим сказав Покруч.
— Та тяжко,— позіхнув боярин,— як без рук. Вони повістували про смерть Покручеву, як про щось
доконане, давнє, і при тому повістували розважливо.
— Та що вдієш. Знаєш ти багато. Хоч кажуть: рот — не город, не загородиш. Та спробувати можна.
— Чолату мисль виносив: жадаєш біленьким, як овечка, постати перед новими поколіннями.
— Чом би й ні? Я много поту утер, орючи свою ниву.
— Вигадай щось інше, не починай з моєї смерті.
— А з чого?
— Вибивай клин клином. Усі так чинять, князі наші теж. Письмо знаєш, телят у тебе доста — звели виправити сто шкур на пергамен.
— І?
— І сідай пиши про діяння свої. Не від власного імені оповідь веди, а від прибраного. Добре й корисне, якщо вдасться їх у твоєму житті розшукати, наперед виставляй, підноси до хмар, і хвали себе, прославляй, як колись славив князів наших. Досвід маєш.
— А чорне?
— Чорне оббілюй, криве — випрямляй. Хай нащадки колись, якщо це для тебе важливо, туманіють над "Жи-тієм" Яновим і "Хронографом" Русиновим: у якому писанні істина? Ну як?
— Мудро,— потер долоні боярин.— Мудро! — вигукнув.
І відчув, що чорне яблуко в його долонях полегшало. IV
Це нагадувало похорони.
Старий Осьмомисл уловив смутну подібність трохи запізно, коли роби поклали його на м'які, вистелені килимами мари й підняли на плечі. Стольник Борислав гойкнув, щоб рушали. Мари злегка гойднулася, роби пішли в ногу. Попереду гарцювали на конях гридні, позаду — обидва Ярославові сини — Володимир та Олег у супроводі Костянтина Сірославича, печатника Яна та ще декількох великих бояр.
"Це таки мої похорони,— ячав у зболених грудях жаль.— Виглядає, що не несуть мене на дністровий берег, а піднесли вгору, взяли на плечі, щоб я міг востаннє надивитися на Галич, попрощатися з ним".
У князевій волі було повернути назад до терема, але перед очима маячив вимріяний за час хворощів давно не бачений Дністро, його високі береги, і він промовчав. Тим часом роби пересікли Золотий Тік, минули ворота Дитинця. Передні гридні розганяли людські товпища ляскотом бичів. Галичани мовчки розступалися. Стояли з похиленими головами, без шапок, проводжаючи поглядами мари з князем. Город притих, посумнів; князь Ярослав сповнювався вдячністю до людей за їхній сум. Він знав, що не всі, які стояли обабіч вулиці, його любили, багато з них, очікуючи перемін і полегші, жадали йому якнайшвидшої смерті, бо багатьом і він завдавав прикрощів. Що б не торочили бояри про містечан, а ці люди... ці й ті, що по інших городах і численних сельбищах, були його помічниками в розбудові землі. Помічниками, а мо', господарями? Це лише так здається, що князь усьому голова, що він єдиновладно вершить долею землі; доля землі в руках тих, які боронять її від ворога, засівають зерном і забудовують городами й весями. Це, правда, переконання Івана Русина; колись, дужим будучи, князь з ним не годився, в суперечці перечислював, гейби намистини на нитку нанизував, усе те велике й добре, що здійснене за його задумом. Іван відповідав: "Ти задумував — люди робили".
"Хай буде по-твоєму,— сьогодні князь поступився хронографові.— Я щось започатковував... люди довершували. Може, це і є оте єднання волостелина з його підданими, про яке я снив замолоду? Дасть бог, у цьому єднанні збережеться моє безсмертя, мої сліди. Тобі відомо, Йване: я не боюся смерті, боюся короткої пам'яті по собі".
Причувалися князеві Русинові слова:
"Недурно я нарік тебе Осьмомислом. Мудро судиш. Князі вмирають — залишається народ. У нього пам'ять, як коріння дубове — глибин земних сягає. Лише чи був ти бодай краплиною соку, що живить оте коріння? Був?"
"Я ціле життя снив, як увійти в купальське коло і бути ланкою у його ланцюгу". "Ну й що ж?"
"Я то віддалявся, то приближався до кола. Воно манило мене і лякало".
"Бо ти — князь, чужий для кола. Бо ти жив половинчасто: богові свічу й чортові кочергу. Старих бояр підрубував, нових ростив... нові теж тебе зраджували. Як ось Ян".
"Я шукав опори..."
"Народ — опора".
"Я — князь, мені — панувати".
З висоти мар князь споглядав на свій Галич. Город — як мурашник. Погідний осінній день ущерть виповнений передзвоном ковальських молотів, сокир дереводілів, тарахкотінням возів, гамором торжищ... "Галич живе, Іване, нуртує, багатіє, і бідний і багатий споживає ложкою мед, що зветься миром. Може, це і є тією живлющою моєю краплиною, конечно потрібною для дубового коріння, га?"
"Чи довго триватиме мир? Ти умреш... а що зробив єси, княже, щоб брат не піднімав на брата меч?"
Осьмомисл лежить на марах горілиць і з-під вій пасе очима за обидвома синами. їхні коні йдуть бік о бік. Олегів буланий каблучить шию, стриже вухами, нетерпляче січе ногами: не до вподоби коневі тиха ступа. Дай йому волю, послаби вуздечку — зірветься з копита. Рвучкий в Олега кінь. Володимирова ж сива кобилиця загодована: кобилиця нікуди не поривається, дорога її не манить. їй миліша затишна конюшня, звикла до її сутінкового сопуху. Рідко-бо велить сідлати кобилицю княжич Володимир... бракує у нього часу за гульбищами та сном.
"Різні коні під вершниками, різні вершники в сідлах. Різні, а краще, щоб був один. Може, цей один доробить, що я не доробив".— Князева думка знову втрапила в знайому борозну; не перший день ходить Осьмомисл по ній і ніяк не зважиться накрити її скибою.
Хіба легко?
Та годі про це. Дністро ось жаданий. І князь голубив поглядом могутню ріку. Щедро осяяна сонцем, вода світилася ясною голубизною. З висоти Осьмомислові не було видно хвиль-баранців, ріка видавалась йому мовби викутою з суцільної голубої криці... живої криці, яка навально, розсуваючи, як казковий смок, горби і скелі, пробивала шлях до моря. Було щось грізне в повільному плині Дністра; сила ця передавалася Ось-момисловим супутникам. Навіть кістлявий, дзьобатий, у чорному своєму корзні подібний на старого крука, печатник Ян розправив плечі. Він певно почувався тут соколом, у якого вистачить моці, щоб злетіти попід хмари. Князеві теж здається, що зміг би сісти в сідло.
Дністровий плин зачаровував. Легіт з ріки дихав у лице то упругою прохолодою, то пахощами карпатських пущ, то грушами-гниличками, то прив'ялою отавою, то висхлими стернищами. Дністро, що плив серединою Галицької землі, увібрав в себе усі її пахощі; і князь Ярослав, розкошуючи ними, пожалів, що, здоровим будучи, не приїжджав на цей високий берег щоденно. Від Дністра він набрався б здоров'я не тільки тілесного, а й душевного; тут виразніше чуєш, як пахне отча земля.
— Я б тут виздоровів... — сказав— князь до лічця Га-расія Вірменина, що чипів біля мар.— Поставити б на березі теплий намет і слухати б удень і вночі, як унизу бурунить ріка... і дихати б пахощами своєї землі. Це і є, мабуть, Гарасію, той єдиний лік, який підняв би мене на ноги. Чи як думаєш?
"Чари-запахи отчого краю — лік для кволої душі. В тебе ж тіло вмирає",— подумки відповів лічець. Уголос сказав інше:
— Я радий, що мій волостелин знайшов лік.
— А, гадаєш, ні? — насторожився князь. У відповіді лічця причаївся сумнів.— Справді,почуваюся здоровшим.
— Холодно тут. Вітер... — злякався Вірменин, що князь сповнить забаганку. Будеш чипіти всю осінь на белебні. — Скоро підуть дощі, — він зіщулив плечі.
— Звели розкласти багаття. Погріємося. Я давно не грівся біля вільного вогню. Вогонь, що скутий у печах мулярами, різниться від вогню польового або лісового.
Роби кинулися збирати патиччя, сухий хмиз, корневи-ща. Бризнули іскри з-під кресала. Несміливі язички полум'я, тонесенькі й ніжні, як пелюстки маку, напевно завмерли б, коли б роби не поприсідали довкола багаття та не заслонили б його від вітру. Князеві теж баглося затулити долонями маків цвіт, що народився з іскри, добутої із заліза й кременю. Однак зважився висунути з-під кожуха руку аж тоді, коли полум'я, весело потріскуючи, вже не потребувало людського захисту.
Полум'я тепер вимагало дров. Роби, а за ними гридні, великі бояри з Костянтином Сірославичем, лічець Гарасій, княжич Олег несли все, що потрапляло під руку.
Вогонь порівняв їх, повернув у дитинство або й ще далі — у нетрі віків, коли він вважався богом, і горе було тому родові, у хижі якого причахав жар.
(Продовження на наступній сторінці)