Глек цей Василько саморучно змайстрував, була це чи не перша його робота серед гірської пущі. Анна тоді місила, як тісто, глину, вимацувала камінці й грудки, а він клеїв-нарощував вінчик до вінчика — аж руки тремтіли від незвичної роботи. А що, власне, міг вдіяти? Мусив пригадати прапредківський спосіб. Десь у Галичі, Коломиї, у весях є скусні гончарі-скудельники, вони глеки й миси на кругах виточують тонкостінні, зграбні, з дзвінкими голосами, та дорога до них заказана. Васильків же глек, випалений просто у вогнищі, вийшов грубим, кривобоким, тут і там на задимленій поверхні залишилися сліди пальців. Проте обоє з Анною надивитися на нього не могли. Бо де ще є у світі посуд коштовніший від цього? В ньому Анна варила м'ясо і трави, носила з потічка воду; носила й казала, що в глекові живе добрий домашній дух; духа цього вони самі сотворили на гаразди.
Тут, на безлюдді, вони боготворили кожну річ: успадковану від батька Чагра сокиру, ніж, Аннину сорочку, наконечники стріл, прясельце, голку, подаровані Добро-нігою ножиці. "У світі велелюдному,— розмірковував Василько, — люди не в змозі пізнати істинну ціну речам, бо речей там надто багато, вони збуденніли й здрібніли, а тут... тут, коли часом на лезі сокири або ножа тримається твоє життя і від них ти залежний щодня й щогодини, речі набувають іншої ваги. Вони є мовби продовженням твоїх рук, тебе самого, і тільки тепер я зрозумів, чому пращури, в кущах віками сидячи, приписували речам богорівну силу і одухотворяли їх. Візьмемо ж для прикладу ту ж сокиру... Мабуть, з первовіку дійшов до нас звичай зарубувати сокиру в поріг хижі... зарубувати з вірою, що вона вбереже житло від зла".
— Ой Васильку, стаєш, виджу, по-жіночому забобонним,— добродушно глузувала, бувало, Анна, спостерігаючи, як він, готуючись на лови, шепче заклинання над гостряком ратища або стрілами. — Муж ти єси...
— Муж-то муж,— відповідав він,— тільки ліс родить забобони, як гриби. Я часом почуваю себе мурахою супроти величності пущі. І тоді боюся... боюся втрапити живому звірові у пазурі, лихому чоловікові на очі, боюся оступитися... Тому кличу на поміч навіть того, що сидить у піхвах мого ножа. Я не знаю, добрий він, той, що сидить у піхвах а чи злий, можливо, що його зовсім нема, але на всяк випадок... Розумієш?
— Від лихого випадку вбереже тя моя молитва,— горнулася Анна до його плеча.— Віриш?
— Вірую.— Василько торкався вустами її рук. Таки мав її за святу... в крайньому разі — не схожу на
інших. Не кожна-бо дівка, зважилася б покинути безпечний городок, стару матір, сякі-такі домашні вигоди, до яких звикла, і піти за ізгоя, до того ж не першої молодості... піти в пущу, на безлюддя. Коли купчина-єврей на прохання Луки Вістовича таємно привів її з Яремичевого городка до Краснополя, і Василько запропонував їй поділити з ним долю, вона без вагання погодилася. Василько спершу навіть не повірив цій поспішності, вбачав у ній легковажність або ж нерозуміння злигоднів, які очікують дівчину попереду, адже не міг їй обіцяти ні теплого кубельця, ні маєтків, ні хоча б простого життя поміж людьми... поміж людьми він спробував би, може, уникнути очей великого боярина Костянтина Сірославича, але хіба вбережешся від бояр малих, тіунів, посадників, старост, лихварів, митників; вони всюдисущі, від них не сховаєшся за частоколом сельбищ і стінами городів, а він ситий по горло позолоченим ярмом княжим, посрібленим — боярським, спробує тепер од них сховатися, щоб бути вільним бодай серед гірської пущі.
— Тому зваж, Анно, те, що втрачаєш, і те, що здобудеш. Я не маю права неволити. Інша на твоєму місці...
Розмова відбувалася в оборозі Луки Вістовича на духмяному сіні в перший вечір приїзду Анни до Краснополя. Вони лежали поруч ще не повінчані любов'ю, і Василько спробував відсунутися від дівчини, відчужитися, щоб не впливати на неї ні дотиком, ні милуванням, ні жаром тіла. Це, певно, була неабияка мука, ніякої жони не жадав так досі, як Анни... але ліпше тепер перетерпіти, ніж потім щодня мучитися її докорами і сльозами. Хотів, щоб мала тверезу голову.
— Не говори про інших,— досягала його гарячими руками.— Я піду за тобою скрізь. І не лякай мене страхами, не боюся.
— Чом? — допитувався і злегка гамував її руки.— Повинна би...
— Бо люблю тя, місяцю мій срібний.
— Повтори.— Завмер, причаївся на сіні; і власний подих, і шерхіт сухих бадилинок, і розгойдана плавба місяця на хмарах... того місяця, справжнього, якого видно з-під бриля оборога, заважали йому, хотів чути тільки її голос. Лежав, як у сповитку, прислухався до себе й дивувався, що не вирував у ньому темний похітливий шал, а натомість співало в ньому, дзвеніло в кожній жилці блаженство, якась вища, ніколи ним не переживана радість. Хто знає, може, це й є щастя? — За що любиш? Старий єсьм...— Був жорстокий до себе, однак жадав ясності: або хай щастя вкоріниться і розгалузиться, або хай здиміє, шугне з-під оборога, як наполохана куниця, коли Анна скаже, що кохає з жалю... "з жалю до твого сивого волосся, місяцю мій срібний".
— За що? — замислилась. — За те, мабуть, що ти такий... несмиренний, що вперто шукаєш волі. Тільки чи є воля — красна квітка... чи вартує вона бодай ногату без людей?
Красно мовила Анна, але він її не слухав.
її кохання теж було схоже на красну квітку; господи, та чи є десь на луках косиця, яка б що не день квітла новою барвою; сьогодні жовтою, завтра — небесною, післязавтра — муравиною? Василько розкошував у повені хмільних барв і, як бджола, спивав нектар з кожної пелюстки. Воістину: солодкий мед любові.
Пам'ятав він, правда, що всякий мед проїдається: той згіркне, той стає кислим, той загустим, той знудить або ж наб'є на зубах оскому; через це приходили часом до нього думи, що й він зазнає колись пересичення медом. Однак сумніви швидко розвіювалися, бо він шукав не однієї тілесної насолоди, а й навчився бачити в косицях красу; Василько не міг налюбуватися низьким грудним голосом Анни, його хвилював погляд її карих очей, порух брів, випуклість персів, стрункість ніг. У кожному її слові, бодай і в незначному, в сяйві очей, усмішці в кутиках повних уст таїлася велика таємниця, зваба, він спішив таїну розгадати... і розгадував її скрізь — на мураві дворища, в лісі, в потоці, коли купалися; здавалось, не знайдеш місця, де б він її не любив, і від цього дикі, нелюдимі місця ставали ріднішими, обжитими.
— Ти ненаситний дикий звір, Васильку,— говорила Анна, відпочиваючи на його широких грудях.— Глянь, ми тут витолочили все навкруг. А ще нарікав: старий єсьм.
Над ними шуміли смереки, ще вище здіймалися гори, Василько з Анною лежали, як у колисці.
— Тому й витолочили, що-м старий. Ще хочу народити синів... аби ця пуща ожила молодими голосами, аби їх колиска зелена виколисала.
Він і сам іноді дошукувався своєї чоловічої сили. Адже мав дотепер двох жон, царство їм небесне, був тоді молодим... не міг, отже, нарікати, що ложе його дихало студінню; з вогню жони народжували йому синів. А втім, може, й не з вогню, а з обов'язку? Жона-бо для того й сотворена богом з Адамового ребра, щоб продовжувала рід. Тепер, коли Мирослава і Рада віддалилися від нього в часі і біль за ними причах, мав змогу приглянутись до небіжчиць зблизька; гріха в цьому не вбачав, бо не збирався ані осуджувати, ані дорікати їм у чомусь, хотів лише запитати. "Чи любили ня?" Тіні, викликані з небуття, мовчали. Вони або не знали слова "люблю", або ж воно здавалося зайвим... для обох жон зайвим і для нього теж. Дивного в цьому нічого не було. Першу жону Мирославу висватала йому Мама, кажучи: "Мирослава одиначка у вітця свого Перевізника Арсена, багате віно з нею дадуть. А це головне, сину,— додала, помітивши, що Василько готовий заперечити.— Ти, певно, хочеш спитати: а як бути з любов'ю, як коротатиму життя з нелюбимою водимою? Так? Відповідь моя така: будете жити, як ми з батьком твоїм Чагром жили. Чоловік і жона — се два окремішні камені, що до якогось часу лежали на різних межах. Спільна постіль, узи шлюбні роблять з них жорна... два камені притруться і мелять муку".
І він привів на своє дворище Перевізникову доньку.
Чи була вродлива? Не пам'ятав... не міг пригадати ні її обличчя, ні очей, ні стану. Зате пам'ятав її покірливість: покірно його роззувала, мила ноги, покірливо лягала поруч, і покірливо народжувала сина.
Другу жону Раду умикнув у весі під Коломиєю, і тієї ж таки ночі, як тать-напасник, узяв її дівочий вінок і силоміць, кинувши в сідло, привіз до самотньої хижі в гайку над Прутом-рікою. На цей раз він сам знехтував любов'ю... хоч потім потайки любувався Ради-ною красою... красою дикої неприборканої лошиці. Щось таїлося в ній первісне, степове, гінке і горде. Василько мовчки тішився, що володіє розпуклим квітом рожі, яка цвіте серед терну, і водночас щомиті відчував, як боляче прошпилюють — о ні, не долоні, — а саме серце колючки рожі: Рада не простила умикання, у весі під Коломиєю залишився її ладо. Василько ламав її гордість жорстоко, батогом... і не спав ночами, стережучи, щоб не втекла; стеріг, власне, не кохану жону, а ниву, в яку посіяв сім'я.
Син, маленький бровастий Чагр, наречений так на дідову честь, помирив їх, але не зблизив.
Де ж тут, на цьому кам'янистому грунті, могло прижитися деревце, ім'я якому любов?
(Продовження на наступній сторінці)