Інша справа — Анна. Вона послана Василькові самим господом оогом... а може, поганською Ладою... а може, паном цих гірських пущ? Він усім — і богові, і ладі, і панові — вдячний, бо Анна дана йому не лише для продовження роду, але й для того, щоб знав: є на землі щастя...
"Щастя?" Що, що? Він вимовив заповітне слово вголос... а мо', лишень подумки? А все ж Василько озирнувся, щоб пересвідчитись, чи хтось не підслуховує. Чув же колись від старців: "Не хвалися голосно щастям, воно, як птаха, сполошиться людської тіні".
Глиняний глек поволі закипав; кипіння народжувалось у його нутрощах, на дні; глек глухо побулькував, тремтів, аж поки на поверхню води випорснула жменя срібних росинок. Вода зарябіла хвильками, збурилася й потекла білою піною через крису. "Чи людське щастя не подібне на шумовиння окропу? — сотав Василько вервечку думок.— Було й нема: спливло через крису, піднялося хмаркою увись або осіло на дно. Ми очікуємо щастя, як празника після буднів і постів, а коли воно нарешті сідає на наші ворота, як дика голубка, ми боїмося його сполохати і втратити. Яке ж то щастя зі страху? Але навіть щастя настрахане біля нас не одомашнюється, і, певно, так повинно бути, бо не сотворив господь чоловіка для того, щоб він вічно святкував. І залишається після нього вітер з-під голубиного крила. Тільки вітер... і ти знову жебрак".
Сумно стало Василькові, синові Чагра.
Він тричі сплюнув через ліве плече, кленучи себе за невчасні мислі. Хоч... чому невчасні? Треба завше бути готовим до найгіршого, тим паче, коли ти безсилий перед таїнством пологів. "Коли б поруч були люди... однодумці... чесні і вольні, то б і воля лісова стала запашнішою і тривкою, і щастя ж своє оборонили від зла", — чи не вперше забанував Василько за людьми.
Він дивився на свою колибу, уявляв на постелі Анну, що спала; разом з Анною поки що теж спали дві взаємно ворогуючі сили — радість і небезпека, і він, по правді кажучи, тепер уже не знав, чи щоб непевне ждання урвалося у сю ж хвилину, чи щоб продовжувалося безконечно. Окріп тим часом у глеку ^біснувався, бризки піни досягали Василькових рук, обпікали. Він хитав головою і дорікав собі: "Я мислив, що піна не залишає сліду, а вона ятрить шкіру. Все, так, усе залишає по собі слід; а коли щось у тобі залишається від пережитого, то, отже, не біднієш, а багатієш. Подібно й щастя. Хіба не багатий я був розмовами з Русином-книжником, хіба не добрішав я, наслухавшись від Настусі-сестри голубих казок про доброту людську, хіба не почувався я щасливим, коли забивав останній цвях у вибудуване мною? А любов Аннина? Хто б... яка сила витравила б, згладила або випалила її слід з мого серця?"
І в сю ж хвилину долинув з колиби стогін Анни.
Василько, син Чагрів, схопився на ноги, тугіше переперезав черес, поправив ремінець, що перехоплював на лобі волосся, і поплював у долоні.
Чекала його незвична, як для мужа, робота.
Він оглянувся і в душі крикнув: "Гей люди, братове, як важко без вас!".
III
Сон був: і дали ангели Янові чорне яблуко...
Власне, чорне яблуко з'явилося ген-ген пізніше, перед Я новим пробудженням, а до того снилося, що він умер. Сталося це посеред рівного піщаного поля, на якому боярин не запримітив ні кущика зеленого, ні бадилинки: поле лежало сіре, витирлуване копитами, глухе й безлюдне; коли Ян упав на нього горілиць і спробував волати порятунку, та крик його, ледве видобувшись з горла, повис у загуслому повітрі, мов замерзла бурулька.
Ян лежав пластом і дивився, як з піднебесся зліталися ангели, щоб понести до бога його душу. Це боярина втішило, ангельський лет означав: даремні були земні страхи, що за численні великі й малі прогрішення горіти йому в гієні вогненній. Видно, на небі міряють людські вчинки іншими мірками. Раювати йому тепер у царстві небесному навіки.
Він заплющив повіки й відкрив рота: пишеться-бо в книгах, що душу в чоловіка виймають крізь горло. Ангели тупцювали навколо, як купці біля корови на торжищі, і зрідка про щось перемовлялися; один з них прохопився Словом руським, що в небіжчика тхне з рота хмільним, мов з відчинених дверей корчемці. Ян хотів було пояснити небесному воїнству, що звечора трохи перепив, але не встиг і пискнути, бо раптом заболіло в череві, навколо пролунав ангельський хор "Готово!", і він уздрів свою душу. Вона прибрала подобу старого облізлого собаки. Його брав сумнів, чи ангели випадково не підкуплені Іваном Русином, адже ще при житті приблизно уявляв, надивившись на святі ікони, як повинна душа виглядати. Мала б вона мати бліде лице, складені до молитви долоні, а від голови повинна б промінитися ясність. Одежа на ній — біла туніка праведника. Так малювали душі ізографи. А тут... старий спарши-вілий пес. Фе! Ні, не обійшлося без підкупу Іванового. Правда, глянувши пильніше псові в очі, він скис: "На мене він схожий. Мої очі, моя борода, ніс. Видно, ми, на землі сущі, мало знаємо, як виглядають насправді наші душі. Душа Івана Русина, приміром, може брикати в личині віслюка". Він уявив, посміхаючись, як кусатиме в райському саду його пес Русинового віслюка.
І хихикав, радіючи, в кулак.
Не кажи, Яне, "гоп", поки не перескочиш. Котрийсь з ангелів узяв його душу на налигач, вперіщив палицею по крижах і звелів іти. Душа пошкутильгала ледь помітною стежкою на биту дорогу. Обабіч неї гурмилося безліч людей. Вони мовчки показували на Янову душу пальцями й, відвертаючись, гнали геть від себе тоді, коли вона знемагала від спраги; вони замикали ворота, коли душа скавуліла, випрошуючи шкуринку хліба; м'яка трава поростала колючим терням, коли змученій душі баглося лягти й перепочити. Душа попервах пробувала дістати хліб і воду силоміць, поклацуючи зубами: біда, що зуби були гнилими; душа пробувала купити хліб і воду за гривни — вона засипала дорогу золотом, та ніхто не полакомився ні на гріш.
А дорозі не видно кінця-краю; люди, що стояли обабіч, давно переодяглися, на них були чудернацькі іншого покрою строї; города на мальовничих горбах теж стали незнайомими, будівлі їх пнулися аж попід хмари. І тоді душа зрозуміла, що заблукала в прийдешні віки. Вона раптом зупинилася, оглянувшись на ангелів, що провадили її на мотузку, і завила по-собачому:
— Доки буду, о янголи, йти?
— Доти, поки Галич пам'ятатиме, як ти зрадив вітця свого і рідний город.
— Це ж несправедливо, о янголи. Нема меж людській пам'яті. Я знемагаю... дайте чимось підкріпитися.
— На, — ангел, схожий лицем на Покруча, тицьнув душі яблуко.
Яблуко було важке, мовби начинили його камінням з десяти гір; воно додавало своєю вагою страху перед безконечною дорогою і водночас підганяло: йди... йди...
Прокинувся боярин. Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Нестерпно боліли долоні, мовби насправді цілу ніч двигав чорне яблуко зі сну. Зачучманілому, йому здавалося, що й ложниця видовбана в м'якуші чорного яблука: ніде ні промінчика, ні звуку, ні шереху. Темрява й тиша. Пробував крикнути — язик зі страху задерев'янів. Якось доповз до дверей і вдарив по них кістлявими кулаками. Врешті прибігла заспана клітниця, яка запалила світильник і принесла жбан квасу. Боярин довго хлебтав із жбана, поки спорожнив його до дна. Холодний напій вгамував спрагу і заспокоїв серце. Ян знову впав на постіль, вдруге переживаючи сон. Зважував: добрий він чи лихий? Може, сон означає, що цієї ночі
Дуліб Покруч, який уві сні в подобі ангельській провадив його душу на мотузку, закрався до терема Йвана Русина й вищебетав книжнику про діяння Яна? Якщо так, то сьогодні направду почалася його дорога ганьби.
І він знов відчув у своїх долонях чорне яблуко.
"Видно, смерть моя близько,— подумав боярин.— Дивного в цьому нічого нема... старий я... зате дивує інше: не байдуже мені, що скажуть по смерті про печатника Яна люди".
Він схопився з постелі, кинув наопашки кожух і, запаливши від світильника свічу, босий почовгав у довгі темні стіни. Ніде нікого... двері... двері... Ось ці, здається, ведуть до Покручевої комірчини.
"Зайду і задушу то,— мигнуло, як лезо ножа, в голові.— Навіки засиплю жерело, в якому цікавий може розпізнати моє справжнє обличчя".
Важкі двері й не скрипнули. Полум'я свічі вихопило з темряви постіль... розкублену бороду Покручеву... і його широко відкриті балухи. Боярин ледь не скрикнув, відсахнувшись від постелі. Він сподівався застати Покруча сплячим... щоб без шуму й крику... А Покруч мовби й не змикав цієї ночі повік.
— Чом не спиш? — Ян приліпив свічу до розхитаного стола і сів на лаву.
— Страх ня мучить. Я ждав тебе... я кожної ночі жду, що прийдеш мене душити.
— Таке скажеш,— боярин спробував засміятись.— Прийшов до тебе, бо забаглося почути живий голос.
— Ая, говори,— Покруч спустив ноги з побічниці.— Я тебе знаю. Коли ти щось замислив, то не відступишся, поки не здійсниш. Вранці попрошу, щоб коваль викував гак, яким замикатиму зсередини двері.
— Гадаєш, це поможе? — сумнівався боярин.— Я боюся тебе... ти боїшся мене. В страху ходимо...
— Бо ми однакові... з одного поля,— Покруч чухав волохаті груди.
"Правда, ми однакові,— хитнув головою Ян.— На одній лаві сидимо. То чого ж я домігся у житті, яких висот? В ім'я чого продав колись Галич Володимирко-ві-князеві, відрікся батька свого Чагра... пощо покрив ганьбою гусла? Ми однакові з Покручем, нема між нами різниці... це він знає, і я знаю. Щоб однаковості позбутися, Покруч повинен умерти. Гак на дверях його не врятує".
(Продовження на наступній сторінці)