— Князь спалахнув, як хмиз. Хапався за меч — та шкода, не прийнято сидіти на тризні з мечем. А все ж заткав писки крикунам. Каже: "Не дозволю, щоб мені вказували, кого в слуги маю брати та як з жоною спати. Якщо Молибоговичам я не до вподоби — хай шукають іншого князя, ворота Галицькі відчинені, нікого неволити біля себе не збираюся. Одначе попереджаю: усяку ворохобу задушу в зародку".
— Добре підголив їх князь. Інші-бо череваті, що на це? На чиєму боці стояли?
— Не про всіх видок повідав. Та Ізбігнєв Іванич з Коснятком Сірославичем мовби мовчали. Владика пробував мирити. Та де... Молибоговичі, Дитятичі та Ямницький скочили в сідла.
— Князь вернувся додому?
— Ні, ночує в монастирі.
— Безпечно там?
— Вірні люди в дружині...
— Більше нічого не переповів видок?
— Про владику... Балакав він з князем на самоті. Крутив хвостом старий пес,— і вашим і нашим. Буцімто княгиня наша прибігала до нього й просила, щоб привів до тями князя, а Настусю — прокляв. Погрожувала: не заростуть князеві стежки до Братишан — покине мужа.
— Дав би їй бог розум,— перебив Ян.— Ну-ну, перелякався князь?
— Ха, та де! На жарт обернув. Відказав владиці: "Хіба я в тебе, єпископе, один грішник серед пастви? Багато їх... греблю гати".
— Тяжко йому,— співчував Ярославові новий печатник.— Нам тепер очі гострити й вуха, щоб бояри змову не учинили.
...День кінчався опівночі. Ян дмухнув на свічу.
А вранці вість, як сорока, на кожні галицькі ворота сіла:
— Чули, княгиня наша Ольга з сином та з боярами Молибоговичами, Дитятичами та Доброславом з Ямниці подалася на Ляхи. Чудасія...
Князь не велів переймати княгинині вози. Хай їде...
Глава дев'ятнадцята, з літа 1187
Думав Русин: ..А якби самому знову рушити по Русі, га? Узяти б гусла й помандрувати від города до города, від весі до весі. Лихо, чи вистачить для мандрівки сили й життя? Сонце-бо, заходить...
Несподівана думка схвилювала старого. Поклав перо на каламар, почовгав по хоромині: сюди-туди, туди-сюди, як човник ткацький. Прямий, дарма що мав за плечима цілу копу, середнього зросту, в полотняних сорочці й ногавицях, взутий у легкі шкуряки, безбородий, але з довгим посивілим вусом, він виглядав радше на смерда, аніж на книжника-затворника. Лише руки свідчили, що не знають вони ані чепіг, ані коси; у нього інша ораниця, інші зерна сіє...
"А мо', трусонути старістю і покласти ще одну борозну на полі, що Руссю зветься., прокласти від Уж-го-рода й Перемишля аж до Новгорода Великого й Суздаля... чимало доріг уже мною сходжено і з'їжджено, тут і там приятелів маю і знайомих — не пропаду. З побаченого й пережитого можна буде потім — з кожного грона і ягоди бодай по краплині вина — укласти книгу про Руську землю. Поки що нема такої книги, руські мандрівники в чужі землі простують і перед чужими дивами роти розкривають. Чужинці ж про Русь пишуть поверхово; зобачивши латку на сіряку смерда, вони готові всю Русь полатати, а свого убозтва не помічають.
Але ж... розтікаються мислі по древу, мовби я молодик, якого жде нерозпечатана амфора з вином. Я вино своє випив, другої амфори нікому не дано, адже не єсьм "вічним жидом". І шкода, що не єсьм, хоч і кажуть, що це мука — жити вічно; мука тоді, коли живеш безцільно, я кожен день присвятив вітцівщині.
Чи не зависоко, Йване, ціниш свій труд?"
Блукав зором по дубових полицях, заставлених книгами й сувоями пергаменів; на нижній полиці зупинився довше, й очі його посмутніли. Полиця не була порожня: лежали там три товстезні книги "Хронографа" — плід цілого його життя... та ще з півсотні віршів... та ще три-чотири перетлумачених на руське Слово грецьких книг.
— Багато це чи мало? — питав себе й святого Іоанна, що позирав задумливого з ікони, котра висіла на чоловій стіні.
Святий, як дві краплі води, схожий на Русина: такий же випуклий лоб, в облямівці сивини, такі ж підковою опущені вниз вуса, і такий же уважний погляд очей. Ізограф Хома, виученик словутного Григорія Печерсько-го, приніс колись під полою волосяниці чисту дошку, покриту левкасом, і сказав:
— Не осуди, Вчителю, подобу твою хочу надати хра-нителеві твоєму й опікунові святому Іоанну.
— Гріх це,— мовив Русин.— Проти закону церквою освяченого ідеш. Є взірці грецькі й київські, як котрого святого малювати.
— Хіба не буде гріхом, коли нащадки не знатимуть твого лиця? Хіба не заслужиш ти, Вчителю, честі цієї? Крім того, — Хома зовсім не по-іноцькому підморгнув,— всілякі взірці сковують пензель. Так учив Григорій.
І Русин погодився... погодився не з честолюбства; цінував найперше в кожному митцеві прагнення до розкованості й шукання власної борозни. А щодо моєї подоби... хто через копу років здогадається шукати в святому Іоанні моїх рис? І може, це на краще, я незримо буду присутнім при житті наступних поколінь... буду, поки не облущиться ікона, поки не згорить вона у ворожому вогні або ж не попливе за водою.
А потому? Потому — забуття?
Отже, мало я зробив для Русі?
Гортав важкі чисті аркуші пергамену, призначені для переписування. З жовтуватих полів віяло порожнечею... порожнеча скраплювалася в душі сумом, як пара під сволоком.
Почувався самотнім.
Якби комусь признався про це — не повірили б. Нема днини, щоб він не був у гурті рукомесних людей, бояр, попів та іноків; люди потребували його, він потребував людей.
Та самотності від цього не убувало.
Сьогодні вона теж затоплювала його, як прибережного дуба каламутна повінь, і Русин не пробував ані втікати від неї, ані боронитися. Навіщо, хіба від себе втечеш? Прихилився до вікна й дивився, як заходить сонце. Руси-нова світлиця на верхній половині терема, звідси видно почорнілі драниці дахів, садки, а далі — Дністер і потойбічна оболонь, що врунилася зеленими отавами ген-ген аж до Викового болота. Червоні стріли призахідного сонця, тонкі й довгі, тисячами вціляли в Дністер, ріка спалахувала бездимно, горіла... горіла, щоправда, коротко, бо набігала з верхів'їв хвиля, і стріли сонячні гасли.
А може, не хвиля дністрова гасила стріли, може, по небу сунули турми хмар? В інші дні Дністер горить довго, мовби не водою налитий, а нафтою, і часом Іван
Русин, піддавшись ворожбитності передвечірньої пори, очікував, що зараз, коли спаде полум'я, зачорніє поміж берегами голе днище.
Потому посмішковувався з дитячого свого страху, збуреного уявою.
Надвечірньою порою десь там унизу поміж дахами, в гущавинах садків плакала дитина; вона завжди плакала в один і той же час; дитина, певно, була не одна, і вона, може, теж плакала в інші години, але чути її тільки над-вечір'ями, коли заходило сонце. В порожньому піднебесному куполі, як у хмарі з голосниками, кожний звук у сто крат посилювався, дитячий плач долітав до Йвано-вого вікна виразно й зримо... зримо, бо співець змикав повіки й бачив його на лутці вікна; бачив на лутці сіру пташку.
Він, як сліпий, простягував руки, ловив пташку в долоні і голубив її, в пташки м'яке пір'ячко... м'яке волосся мала його Любана; Любана народила б йому повний терем синів і донь, всі вони вдалися й горласті й співучі, і він не ловив би оце старістю плачі чужої дитини, і не сиділа б на його вікні сіра пташка, що зветься самотністю.
Усі в теремі знали про надвечірні страждання Русинові. Та ні Ігнат Соколян, ні жона його Мирослава, ні малий Родько, ні уноти не пробували розраджувати старого, щоб не сполохати пташку на Русиновому вікні. Колись, ще при житті Добромира Соколяна, молода його невістка Мирослава, не попереджена вчасно, припадком піднялася у Русинову світлицю і побачила, що співець сидів біля столу й пальцями торкався двох синіх намистин. Мирослава застигла посеред хати, а він споглядав на неї відчужено, здалека, крізь пелену сліз і заохочував:
— Ну-ну, підступи ближче й подивися. Любанині це намистинки. Тільки й пам'яті по ній — дві намистинки, як дві сльози.
Вона не підступила, злякавшись Русинових сліз. Тільки залопотіло за нею на східцях, а опісля свекор відчитував молодайку, щоб не сміла заважати співцеві... треба ж чоловікові побути на самоті, виплакатися, бо невиплакані сльози каменем твердіють у грудях.
Відтоді надвечір'ями ніхто не збовтував на дворищі тишу; це був Русинів святий час, у який з молодих весен приходила до нього Любана. Він випускав з долонь сіру пташку, відмикав ключиком, який носив при собі, привезену з чужих країв ковану срібними штабками скриньку й клав перед собою намистинки з голубого скла.
II
Де кінець сьогоднішній днині? Хвилини нанизуються-плетуться, як кільця в кольчузі — нема їм числа. Й добре, що нема, дасть бог, розродиться щасливо Анна при денному світлі. Він, Василько, син Нагрів, якось перетерпить висушене безділля, переживе тривогу. Ось уже й колиска синові виплетена; ось утретє закипає в глиняному глеку вода... закипає і остигає, бо тихо в колибі, спить Анна.
"Спи, моя ладо, спи, набирайся уві сні сил, як земля вологи в громовицю; на твою молоду силу надію покладаю, бо нізвідки поміч не прийде", — сам до себе говорить Василько, підкладаючи у вогонь тріски. Язики полум'я пожадливо облизують камені, на яких стоїть глек, сичать, потріскують під його широким денцем.
(Продовження на наступній сторінці)