— Я говорю, княже, про добрі завіти.
— Звідки ж бо можеш знати: добрі вони чи злі? — втрутився в суперечку Костянтин Сірославич.— Мовлять же мудреці: все пізнається в порівнянні.
Боян нахмурено мовчав.
Боян нахмурено мовчав, а якраз у цю хвилину прискакав до воріт Тисмениці вістун на змиленому коні. Вістун, що мав сили, бив клепалом у бервена воріт і волав:
— Гей, варта! Кличте чимдуж соцького на Тисмениці. Князя нашого шукаю!
Боян нахмурено мовчав, він не звик до довгих балачок, до того ж старий ніколи не сумнівався в завітах предків. Вже одним тим, що, завіщані предками, вони священні й недоторкані. А добрі вони... чи злі... Хіба з медом мається людям при Новому завіті, християнському? Так і відповів князеві.
— Нова віра принаймні не кличе Русь у праліси,— трохи роздратовано сказав Володимирко.— Колись, може, праліси були всьому голова: служили вони захистом від недругів, давали їжу й одежу. Тепер городи стали на чоло. Уяви, що було б з Руссю, коли б однієї днини всі городи і весі враз спорожніли і люд розтікся б по вертепах і пустищах? Зникла б Русь, як зникли, пропали обри, хозари й многії інші народи. її проковтнули б ляхи, угри, половці. Бо хто панує в городі — той панує над волостю. Як бачиш, старче, те, що було придатним для прадідів, обернулося б погибеллю для правнуків.
— Красно говориш, княже,— Боян пересів од столу до ватри на свій улюблений пеньок. — Та признайся, чи ти сам, новизну обстоюючи, повсякчасно відкидаєш старе і віджиле?
Костянтин Сірославич аж затерп, очікуючи, що князь лусне зараз кулаком по столі. Батько Костянтинів великий боярин Сірослав Сірославич і то не завжди зважувався дорікнути Володимиркові. О, не відає лісовий смерд вдачі свого осподина. Почекай, зараз...
Князь боровся з собою. Кулак його видавав це боріння: то стискувався, то розслаблявся. Любана споглядала на кулак як на щось окремішнє, незалежне від князя, готове спричинити батькові біль. Володимирко, проте, стримався.
— Смердові взагалі не гоже повчати князя. Однак, якщо вже почав, то докінчуй: що на твою думку є віджилим у моїх діяннях? Чого б мені треба зректися?
— Меча, княже,— карбував глухо Боян.— Не я це мовлю... чув нарікання на твої раті від тих захожих людей, що зрідка приблуджують до моєї хижі.
Князь закусив вус. Любана впала йому в ноги.
— Прости, волостелине. Старий він...
— Не мішайся, дівко, в бесіду мужів,— гримнув на неї Зелейник. — Волостелин наш розсудливий, не огні-вається на мою прямоту. Ти б краще дров принесла, ватра догоряє.
Дівчина накинула на плечі кожушину, рипнули за нею двері. Слідом подався й Коснятко.
— Не можу я... не маю права, старче, зректися меча,— заговорив по довгій мовчанці Володимирко.— Поки що меч у моїй руці означає добро. Ним примножую багатства землі, розширяю її, бороню від напасників. Меч заповіла мені сама вітцівщина, а я її гридень.
— Чи може таке бути, княже, що одними устами земля заповідає тобі меч, а другими волає миру? Бо що таке земля? Це — смерди з весів, рукомесні люди з городів, котрих ти вельми цінуєш. Кожна рать губить сотні життів. Та не кожна рать виправдана потребою. Можна виправдати смерті, коли на рубежах появляються полки чужинців, але... коли брат іде на брата... Так облудно дбаючи мовби про землю Руську, можна її обезлюднити до ноги.
— Тобі ж то що до того? Сам же хвалишся, що поза пущею світ для тебе чужий і незнайомий. Ніякі смерті, отже, не повинні тебе боліти.
— А вони болять. Належу ж бо до людей руського Слова.
— Я один повинний у смертях?
— Много на Русі князів, і всі вони шукають правди через меч.
— Так повелося споконвіку. Предки наші поклонялися мечеві-Перуну.
— Ось-ось... Згадав, нарешті, княже, про меч предківський... Згадав, бо вигідно тобі на нього покликатися, навіть на Перуна. Тільки в часи Перунові меч був іншим.
— І тоді, і тепер — двосічний.
— Але ще ніколи меч так жорстоко не гуляв по Русі, як тепер. Благословлений новим богом, увібрався він у силу. І тне, і рубає...
— Почув би тя, старче, мій єпископ Козьма... дісталось би тобі.
— І йому я 6 сказав: чужий, позичений у ромеїв, бог байдужий до нашої землі.
Князь, схрестивши руки на грудях, прихилився плечима до стіни. Не знав зразу, що й відповісти лісовому старцеві. Просто прикрикнути на нього, щоби не упоминав імені господнього надаремно, щоби не випльовував з поганських своїх уст хули? Але що це поможе?
— Ти несправедливий, старче, до нашого бога, — розважливо промовив нарешті. — Живеш-бо серед пралісу й не помічаєш, що позичений, як ти мовиш, бог тільки деякий час був для Русі чужим. Згодом він одомашнився, став нашим, руським богом, багато дечого перейнявши від Перуна, Даждьбога, Белеса, Лади. Інакше він не прийнявся б серед нас. Ти шукаєш у ньому вад, я шукаю в ньому добра. І не тільки тому, що він мій бог. Християнство прилучило Русь до народів, котрі поперед неї пізнали письмо. Світ нам поширшав, вікна відчинилися. І повір мені, батьку Бояне, не нині, то завтра зазирне у це вікно твоя доня, зазирне і більше не пожадає жити так, як живеш ти. Усьому свій час.
— Вона вже заглянула,— зітхнув Боян Зелейник. Згорбився, мов би вікно, в котре заглянула його Любана, давило на нього, гнуло. Володимирко дивувався його раптовій переміні, адже щойно старий сміливо кидав у нього громи, і очі при цьому палали, як свічки, тепер же очі погасли... він увесь погас. На пеньку ціпенів порослий мохом старець, відламок минулого, якому нема вороття.
Тішився князь Володимирко своєю перемогою.
IV
Даремно Боян Зелейник хвалив старих богів... Даремно...
Поганська Лада, похотлива богиня, ожила в крові воєводи молодшої княжої дружини і нашіптувала: "Візьми її, молода вона і красна. Візьми". Коснятко пробував боронитися, були це марні потуги, жадання затьмарювало розум, Лада ожила в ньому з тієї хвилини, коли тільки-но зобачив Любану.
І він назирцем крався за нею, поміж купами дров, нарубаних і висушених за літо.
Лада провадила його...
Хода у нього легка й бистра, не встигла Любана покласти на руку поліно, як він схопив її за шию, шарпнув до себе, звалив у сніг. З несподіванки не встигла й крикнути. В темряві не бачила його^лиця, виказав боярича винний дух.
Боролась з ним, як тигриця.
Він же колючими своїми губами упився в її губи, смоктав, забивав дихання, грудьми здавлював груди, а руками рвав на ній кожух і сорочку.
Лада додавала йому снаги...
І даремно дівчина лупила розпучливо кулаками по його спині, даремно звивалася, напружуючи молоде тіло: дівочий супротив розпалював боярича, Лада панувала в ньому безроздільно, не існувало тепер ні Христа, ні законів, ні боярської честі, бурлило переможно в ньому успадковане від віків жадання самця, жив всевладний зов крові.
А сили в Любани меншали...
Найдивніше, що сили меншали не від однієї лише боротьби. Колючий боярський цілунок, піт самця, грубе насилля забивали памороки: Лада підступно підпалювала також її кров. Дівчина упертіше воювала з собою, ніж з Коснятком. Розумом усвідомлювала, що чинить боярич над нею ганьбу, що лишить честі, пограбує най-коштовніший з її скарбів, і розум проти цього протестував, а плоть повнилася млостю. Було їй від цього страшно і водночас солодко. Боярин, очевидно, здобув у любовному ділі неабиякий досвід: цілунки його пекли вогнем.
— Не переч, Любано,— шептав, важко дишучи.— Не переч... Я зроблю тя своєю бояринею.
В словах його зачула облуду, порожню обіцянку, глум, і це її протверезило, розбуджений грубою силою любовний шал пригас, дівчина зримо уявила себе... уявила Іванка... батька Бояна... уявила після того, що зараз станеться.
— Рятуйте!
Волання її було кволе, швидше благальне, ніж протестуюче й гнівне, і коли б Іван Русин далі в'язав з Яном ціпи, то й не долетіло б до нього. На щастя, Ян крикнув Русину: "Пріч!" — і отрок уже стояв на порозі хижі. Ще хвилина, може, ще дві... і скоїлося б непоправне. Цієї хвилини Русинові якраз вистачило, щоб добігти до дровітні. Як стій вхопив перший-ліпший дрючок і огрів ним боярина.
Осоромлена Лада зникла...
Любана тулилася до Йвана, змучена і тремтлива.
— Великий твій бог, Іванку-сонечко, що надніс тебе своєчасно,— лебеділа крізь сльози. Русин же обцілував дівчину, її сльози, її зуби, що цокотіли, заспокоював, і сам тремтів од думки, що сталося б, коли б припізнився.
— Тікаймо! — Любана раптом шарпнула за рукав і показала на воєводу, що розпластаний лежав на снігу.
— Куди? — стримав її за плече Іван.
— В ліс... я знаю дупло... пересидимо... поки князь з дружиною не забереться.— І скидала його руки з плечей, і тягнула геть з дровітні.
— Чого ж... втікати? — Гладив її коси.
— Ти ж убив...
— Якщо й убив, то по праву. Честь твою боронив. Зрештою, нічого з ним не сталося,— нахилився над Кос-нятком.— Живий. Приголомшив трохи бика.
— Лишимо 'го тут?
— Ні, до хижі занесемо перед ясні очі князя. Хай виходжує свого боярина.
— Боюсь, огнівається князь.
— Хай гнівається. Повімо йому правду.
(Продовження на наступній сторінці)