Забутим ложбищем весняного чорторию, по якому влітку і восени спливали з города в Мозолів потік дощові води, Ян прокрався до Галича. Задума була небезпечна, містечани кожної хвилини могли впізнати і схопити, бо пам'ятали його плазування перед князем.
Якщо сказати по правді, то Ян не уявляв ясно, що робитиме в обложеному городі, сподівався бодай вивідати про сили ворохобників. Випадок звів його з рин-дею-зброєносцем князя Звенигородського рудоволосим Дулібом.
Сталося це у корчемці купця Ібрагімовича.
Корчемця була присадкувата, але простора, як конюшня. Того вечора, як звичайно, у ній голотилися охочі до хмільного Звенигородські гридні та ворохобні смерди, між ними попискували розпусні дівки, яких теж у Галичі не бракувало. Ян приткнувся в темному куті, пив — не пив свою корчагу меду, а вухо гострив і ловив у хмільному галасі речі, які могли 6 знадобитися Воло-димиркові. Мабуть, пішов би Ян з небагатою добичею, якби риндя князя Івана, з виду ровесник Янів, випивши зайвого, не почав чорнити свого осподина: той, мовляв, яко тать-головник, увірвався у город свого стрия і тепер пощипує галицьке жіноцтво. Хтось реготнув смачно з отрокової сміливої хули, хтось вхопився за меч, щоб оборонити честь князя Івана. В корчемці збурилась метушня, крик, кілька рук простяглися до балакучого Дуліба.
Ян ударив шапкою по смолоскипу, що звисав на кільці біля входу, і в густій темряві потяг переляканого Дуліба до дверей.
— Тікай за мною, дурню! — крикнув йому у вухо.— Бо ранку не дочекаєшся. Жоден князь такого не прощає.
Бігли шпарко. Ян недаремно виріс у Галичі, знайомий йому тут кожний закамарок. Скоро погоня відстала. Дуліб від страху протверезився. Янчик підкидав у вогонь дров:
— Такого князь не прощає,— повторював. І, начебто співчуваючи отрокові, додавав: — Потягло ж тебе за язик.
— Та потягло, перун би то вбив,— шкріб Дуліб потилицю.— Тепер не відаю, що діяти.
— Загубишся серед людей, якщо ті, котрі в корчемці пиячили, в лице не впізнають, — хитрував Ян. Хотів вивідати, з ким має справу.
— Ая, не впізнають. Адже єсьм риндею князя Івана. Завсігди на виду.
— Ов, це, брате, біда. На твоєму місці я здимів би до пори до часу.
— Де сховаєшся у гнізді шершенів? — Галичани хрест цілували князеві Йванові.
— А якщо переможе Володимирко? — підкинув Ян бісика. Княжий співець збагнув, що доля подарувала удачу: пташок цей, при князеві Іванові будучи, очі мав і вуха.
— Таке скажеш,— сумно відмахнувся Дуліб.— Завтрашнього світанку Володимирко впаде ниць перед Іваном у мотуззях або порубаний.
— В князя галицького полки.
— Полки без голови — отари. Не стане Володимир-ка — полки визнають князя Івана. На це він якраз покладає надію.
— Звідки знаєш? — горів з цікавості Ян. Метикував: якщо не зумію по-доброму Дуліба вмовити, то лусну рукояттю ножа межи очі і, приголомшеного, спущу чор-ториєм у Мозолів потік. Мусить дізнатись князь Володимирко про Йванові підступи.
— Бо знаю. Рада вчора потаємна в князя радила. Домовились, що досвіта три сотні комонників виступлять з города. Допадуться до шатра Володимиркового — вб'ють князя галицького або полонять. І — назад у город. Сам Іван комонників поведе. Я коня йому нагодував і меч нагострив.
"Якщо це скоїться, то я опинюсь на Дулібовому місці. Пропадуть мої наміри, втрачу здобуте співанками. Вернуся під руку батька Чагра, а він не простить, скаже ня убити або прогнати з города,— мелькали в Яна думки.— Не допущу цього. Живим або мертвим приволочу Дуліба перед Володимиркові очі і повім: "Стережись, мій осподине, померкне без тебе моє сонце".
— Багато знаєш, Дулібе, — промовив улесливо.— І знане порятує тобі життя. Ще й винагороду дістанеш.
— Туманно балакаєш... — Дуліб і не поворухнувся. Обидва тупцювали в сніговому заметі поблизу стокового чортория. Галич уже спав. На заборолах перегукувалася сторожа.
— До князя Володимирка 6 тобі... сповісти Іванів задум.
Ян чекав, що Дуліб обуриться, адже підмовляють його до зради.
— З города й пес не вискочить.
— Ти жадав би?
— Кому життя не дороге?
— Оцей вибалок видиш? Лягай і повзи униз, я за тобою.
— Хіба ти... Володимирків?
— Опісля дізнаєшся. А тепер повзи. І ні слова. Обидва, як кроти, поволі й обережно повзли крутояром. Зрідка Дуліб повертав до Яна голову, шептав:
— Обіцяєш, що Володимирко-князь мою послугу оцінить належно?
— Мій князь щедрий,— відповідав Ян.— Плазуй. Отроки щасливо прохопились крізь вузьку щілину
попід городською стіною і скотилися в глибоке корито Мозолевого потоку.
Воістину: найлегше зраджувати в юності, тоді ще не знаєш достеменно ціни зраджуваного.
Опівночі обидва стояли перед князем Володимирком і його воєводами. Ян сіяв, як новенький золотник. Дулі-бові Володимирко мовив:
— Якщо завтра справдиться мовлене тобою — обдарую по-царськи. А поки посиди під сторожею. Виведіть 'го!
Яна ж князь обняв.
— Вельми прислужився ти мені. Не забуду повік. Розчулений співець обціловував княжі коліна і поли
його кожуха.
— Умру за тебе, княже.
Не збрехав покруч Дуліб. Вранці Галицькі ворота відчинилися, і загін комонників на чолі з князем Іваном несподівано ударив на обложників.
Ха-ха, несподівано?
Обложники боронилися про людське око, так уночі в княжому наметі порішили воєводи. Іван Ростиславич, хитрощів не сподіваючись, кресав мечем направо і наліво. Загін, вилаштований загостреним клином, уперто летів до Володимиркового шатра. Летів... І вже Іванів меч стяв з розгону древко Володимиркового знамена, і вже крикнули на заборолах ворохобні галичани:
— Слава! Слава!
Поквапилися.
Бо Володимирків намет стояв порожній, бо озирнувся Іван Ростиславич і зобачив, що його комонники щільно обступлені ворожими ратниками.
Спалахнула люта січа. Іван прорвався у поле з двома-трьома десятками уцілілих воїв, решта дружини лягла трупом.
І постелився Йванові шлях до втечі. Втім, його ніхто не доганяв, Володимиркові воєводи вже стояли перед Галицькими ворітьми й гукали:
— Іменем волостелина вашого законного повеліваємо: відчиніть. Князь Іван на біг комоні повернув, дружину його ми перебили. Коли ж не скоритесь, то й вас смерть постигне.
У відповідь з бійниць сипнули хмарою стріл.
Галич не здавався, в Галичі не було дулібів покручів.
II
Спершу Лука з Вістови не мав гадки брати з собою Добронігу.
Хотів чимшвидше вирватися з Лихваревого гнізда, тому мився й одягався в Лютову одежу, яку подала Доброніга, похапцем, мовби десь горіло.
їв мало, бо майже дві седмиці пережив упроголодь. Раз у день, власне, ввечері Лют кидав йому крізь кватирку байду хліба і боклажку води. Тепер спожив би за один присіст вола... спожив би, якби не пам'ятав, чим би це скінчилося.
Сидів за столом, а на двері ціпив очі, ніби очікував, що ось-ось появиться Лют. Якби й появився, то однаково у підкліть не запакує. Один раз, напоївши його вином і медом, запакував, удруге — ні.
— А де той... муж твій? — спитав після трапези, коли Доброніга змащувала йому мазями рани на ногах. Імені Лихваря не згадував, як не згадують проти ночі нечисту силу.
— З печатником княжим повіявся. До бистрицьких витоків. Хіба при ньому зважилась би?
— Як же ти тепер будеш? — турбувався Добронігою. Досі думав лише про себе, думав, що зараз узується, подякує жоні і чимдуж подасться до старійшин град-ських із скаргою на Лихваря: "Беззаконня чинить син Нагрів. Вольну людину підступом кинув у темницю, голодом морив, на життя важив. Хай стане на суд". — Уб'є він тебе, жоно.
— Уб'є,— кивнула головою Доброніга.— Сам переконався, який він.
— Але ж ти — жона йому, водима... й посміла мене рятувати? — дивувався Лука.
— Ет, яка жона. Роба я. Та скінчилося,— не хотіла журитися старою журбою, не жалувала, що зважилася стати супроти Люта. Здобула ж, нарешті, трут і кресало, і це головне. Далі якось буде.
— Куди ж ти підеш?
— Та кудись... — стиснула плечима.— Хоч би й з тобою на край світу,— пожартувала і зайнялась рум'янцем.
— Зі мною... — слово застрягло в горлі. Але ж бо чого застрягло, хіба вона не має права сподіватись од нього помочі? Хліб за хліб. Та тільки де той хліб спекти? Куди повезти її, в якому кутку сховати? В самого ж ні кола ні двора. Хіба що до старого батька у Вістову? Хижка батькова, правда, тісна. Не в тісноті, зрештою, справа, занадто близько сільба княжих вістунів од Галича, знайде Лют Добронігу й додому поверне.
То куди ж?..
— Чим печалишся, добрий молодче? — Добронізі знову, як у підкліті, забаглось погладити його вже причесані русяві кучері.
Не посміла.
— Тобою печалюся. Був би у мене терем за тридев'ять земель, посеред пралісів диких. Там не досягли 6 Люто-ві цупкі пальці.
— Я й так полечу. Далеко. Крила в мене... Це добре, коли людина вільна і в неї є крила.
— Дурна ти,— грубувато перебив її Лука.— Птахів ловлять сильцями і збивають на льоту стрілою. Лют уміє пускати стріли. Він свого не попустить.
(Продовження на наступній сторінці)