Чи, може, даремні мої побоювання? Серед громади завше знайдеться муж, котрий ударить у вічевий дзвін. Час, потреба людська того мужа породять. Отже, нема чого лякатися іржавчини, що роз'їдає у піхвах мечі?"
IV
Тієї ж таки хурделичної ночі, коли старий дереводіл, повернувшись із Золотого Току в спорожнілу гридни-цю, ліг на лаву відпочити, шевська сторожа, що пильнувала Володимирків Дитинець, привела до свого соцького Чагрового сина Василька та гончарського унота Кирила. Отрокам будь-що забаглося побачити батька Чагра. Михась Заїка, невиспаний і через те лютий, від-говорював їх:
— Вештаються т-тут усякі. Н-нібито горить? Чекайте ранку, батько Чагр щойно приліг.
— Не можемо чекати,— наполягав Василько,— діло дуже нагальне.
— Якщо в-вам н-не в-втерпець, т-то мені п-передайте т-теє діло. Я тут не останній муж.
— Ні, це нас з батьком стосується.
Соцький оперезався мечем, накинув наопашки кожух і повів отроків довгими переходами, на яких подекуди догорали смолоскипи. Володимирків терем спав, із-за дверей вихоплювалося богатирське хропіння воїв. У порожній гридниці хода відбивалася гулко, мовби хтось бив калаталом по дерев'яному билу.
Чагра будили недовго. Досить було Заїці нахилитися над старим, як він схопився на рівні ноги.
— З чим приходиш, Михасю?
— Та н-ніби з н-нічим. Син т-твій Василько добивається до тебе. Я к-кажу, що не м-можна, а він, як віл, уперся,— виправдовувався Заїка, показуючи на отроків.— Г-говорить, що з нагальною орудою.
Василько, уздрівши батька схудлого і до смерті втомленого, мимоволі пожалів його, серце стиснулося, занило. Ой, нелегко нести старшинство у зворохоблено-му городі, та ще й у городі, обступленому ворожими полками. Нелегко. А він, Василько, розбудив старого посеред ночі, щоб до цієї ваготи додати ще одне млинове коло.
Тому тупцював Василько нерішуче.
— Що скажете, вої? — Від Чагрового ока не втаїлася Василькова розгубленість,— 3 Мамою щось скоїлася? — подумав Чагр про жону.
— Та ні,— поспішно відповів Василько.— Мама наша жива і здорова, не далі як нині перед вечером її видів. Я з іншим...
— Кажи, сину.
— Ця біда лише наша з тобою, батьку,— натякнув Василько на присутність Заїки.— Родинні клопоти.
— В гридниці, Васильку, чужаків нема. Всі ми тут кревняки, бо порівно ділимо незгоди.
"А лихо, про яке повім тобі зараз,— думав Василько,— тільки тебе зігне і болю завдасть".
— Лют наш об'явився,— почав здалека.
Батько Чагр насторожився. З першого дня галицької ворохоби старий дереводіл не мав про Люта ніякої звістки. І не шукав її. Сподівався, що найстаршому синові лягла під ноги одна з двох доріг: або втік передчасно з Галича, боячись помсти, або згинув десь від ворохобної руки свого боржника. І хай би згинув, не заплачу за ним, окрім ганьби, не зазнав від Люта нічого.
Гадав, що не заплаче. А тут:
— Відомо тобі, де він обертається? — спитав Василька несподівано м'яко і тепло і, може, навіть радісно, видаючи цим батьківську турботу, що всупереч розуму не вигоріла в душі, живе. Чагр схаменувся, розглядав, здавалось, у собі цю живу бадилинку і дивувався їй: "Незміряні глибини душі нашої, бо я... давно прокляв Люта, відцурався од нього, готов був простромити сина мечем і водночас я зрадів, що він об'явився. Скільки у мені живе Чагрів... і кожний Чагр з іншим обличчям та іншою душею?"
Василько не зважився одним махом обрубати батькові втішну бадилину, він чипів перед ним, як перед загадкою, бо ж добре знав Чагра рішучого, безжального і страшного у своєму гніві на Люта.
— В пивниці Глібовій обертається... того Гліба, котрий корчемцю тримав поблизу Тисменицьких воріт,— прийшов Василькові на поміч унот Кирило. Чагр запам'ятав його з тієї днини, коли унот, на відомщення за безчестя Предславине, за сльози галицьких матерів, вимагав Лютової смерті.
— Ти вислідив його? — нахмурився Чагр. Кирило згорда розправив плечі.
— Ні, бракує мені для цього часу, бо разом з братчиною скудельників по твоєму слову вартую Тисменицькі ворота. Про Люта же повідав син гончара Родима, Данько. Родим братом доводиться Глібові...
— За вість дякую, — сухо перебив Чагр. — Та тільки ніколи мені з Лютом воловодитися. По брані хіба, по всьому... Тоді всіх лихварів і Люта э ними приберемо до рук.
— Не пізно буде, батьку Чагре? — в запитанні унота чулося приховане глузування.— Чи не станеться, що, замість чесної брані, Володимирко учинить криваве побоїще?
— Мовиш, як віщун.— Старий дереводіл не приховував ворожості до унота, яка розбрунькувалася в ньому і росла. Щоб урвати неприємну розмову, позіхнув і закинув ноги на лаву, готуючись знову лягти.
— Ти ще не все почув, отче,— заступився за приятеля Василько. — Лихо не в тому, що Лют причаївся, як лис. Лихо, що він таємно винюшковує поміж нами по-кручів. Тому ж Данькові обіцяв плату, аби скудельни-ків підмовляв на зраду, усім підмовленим дарує борги і рези.
— Що може лихішого вчинити Лют від того, що ним уже накоєно? — роздратовано відмахувався Чагр.— Галич на колодиці,— додав. Але впевненості в його останніх словах отроки не зачули.
— Вся таїна, отче, якраз у тому, що Лют добирає ключі, аби нашу колодицю відімкнути. Підмовлені ним ску-дельники повинні відчинити ворота в умовлену годину. І Володимирко...
— Брешеш! — крикнув Чагр, замахнувшись на Василька.
Однак не вдарив. Рука повисла вздовж тулуба, як зчімхнута гілка. Всякої напасті міг очікувати старий Чагр од Люта, всякої, але не цієї, не підлої зради. Втім, чому б і ні? Хіба не є правдою те, що муж, котрий у малому нечесний, без вагання скоїть безчестя велике? Надто Лют.
Чагр похнюпився, похиливши на груди голову. Син-підліток ждав од нього негайної дії, бо кожна мить дорога, бо, може, якраз у цю хвилину Лют сіє зраду, а замість твердого воїна, тисяцького над зворохобленим і гордим у своїй ворохобі Галичем, бачить Василько перед собою скоцюрбленого, пригніченого старця, який упівголоса, мов удома перед іконами, розмовляє з богом. Син ловив молитовні батькові слова, як, бувало, ловив у долоні, граючись, камінчики на дністровому березі... камінчики його не гріли і не боліли, він ще не вмів виміряти глибини батькового болю.
— Нащо мені, господи, ще й цей хрест? Я без і^ього згорбатів, двигаючи тягарі свої і людські. Та коли воля твоя, я не зрікаюсь і цього, гріх мій великий, що-м спородив упира, який дотепер точив кров з убогого люду по краплі, а нині ж готовий розлити її цілим озером. Вкажи мені, господи, стезю, на яку повинен ступити. Є у мене меч, але є і право, дане мені батьківством, умити руки, як умив їх Пилат римський перед розпненням твого сина.
Василько осмілився перервати батькову молитву.
— Поспішити б нам, отче.
Отрок справді ще не пізнав науки вимірювання глибин батьківського болю, наука ця приходить разом з першою дитиною. Василько сприймав світ білим і чорним, людей поділяв на добрих і злих, на друзів і ворогів. Тому й дивувався Чагрові.
А Чагр, покинувши недовершену розмову з богом, раптово штовхнув Василька у вир суперечностей і сумнівів, тіней і півтіней, не простягнувши йому й палиці, замість весла.
Пливи, отроче, і відповідай ясно і прямо:
— Ти жадаєш йому смерті? Братові?
— Чого ж смерті? — борсався Василько посеред виру. Бив долонями по каламутній воді, прагнучи зачепитися бодай за гриву баранців... баранці-хвилі випорскували з-під рук, не даючи ні опори, ні надії на порятунок. Щойно тепер Василько почав осягати, з чим пов'язаний його прихід у княжу гридницю. Зі смертею Лютовою... смертею... а він, Лют, який не є, а таки рідний брат.
— То чому не відповідаєш, га? — питав його Чагр.— А мене квапиш.
— Я всього не зважив, отче,— понурився Василько.
— Одна з мудростей життя якраз у тому, Васильку, щоб наперед виважувати свої слова і вчинки, аби потому не каятися. Я оце поклав на терези батьківське моє почуття до Люта. Повір, воно таки ще живе. Й на диво велике, тяжке, мов брила кам'яна. І все ж таки воно — пірце супроти злочину Лютового. Тому кажу вам, вої, тобі, соцький Михасю,— повернувся старий до Заїки,— ідіть і приведіть сюди покруча. Хай завтра вічеве коло судить його. Що постелив собі син, на тому й виспиться
Глава десята, з літ минулих
Вже не лягав...
Сидів на лаві у порожній гридниці, ждав. Не траплялося йому відколи живе такого довгого ждання, як нині. За цей час можна було заново сотворити світ... сотворити і випалити його дотла сірчаним дощем.
А вони не поверталися...
Не один раз був готов рвонути двері і вибігти в хур-деличну ніч. І вибіг би, коли б не боявся, що серед пітьми ждання не подовшає. В гридниці принаймні потріскують і шиплять смолоскипи, вогонь — це теж жива істота; вогонь буває гнівним і добрим, вогонь народжується і вмирає. Повідають старці, що колись на треби-щах поганських предки вітали народження вогню співанками, і не хто-небудь плекав той молодий вогонь, а тільки діви, котрі ще не скуштували гріха з мужем.
(Продовження на наступній сторінці)