Розпалював у собі гнів до батька й на город, хотів по-справжньому їх ненавидіти. Штучний вогонь не горів, хоч Ян і був князем милуваний та цілований. Всупереч власному бажанню він ще приростав пупцем до минулого... ще тримали над ним владу батькові очі. Чагрів погляд, вимогливий, пильний, сидів у ньому десь усередині й вимагав: "Зведися, чуєш, на ноги і крикни. Подай лише голос і тебе почують, сторожа на заборолах не спить. Зараз ударять на сполох галицькі дзвони... ти врятуєш сотні життів, порятуєш город. Твоє ім'я уже ніколи не погасне в пам'яті людській".
"Але ж уб'ють мене. Боярин Онуфрій відразу знесе голову".
"Зате по смерті житимеш".
"Я по смерті не хочу. Я тепер жити хочу",— Ян силкувався заглушити в собі батькові очі й батькову намову. Він бачив себе серед хурделиці передсвітанкової і серед лементних галицьких дзвонів несподівано великим. Великим і живим... велич і життя, славу й багатство спроможний дати йому і дасть напевно князь Володимирко. Він не забуде, що якраз Ян допоміг йому відзис-кати отчий стіл.
Хай діється воля божа.
Хай...
"Єдине, що обіцяю тобі, батьку Чагре, це не обагрити свого меча кров'ю галичан. Я співець, моя зброя — гусла, а не меч, моє діло — співати, моє діло — все бачити й чути, щоб потім не вилетіла пісня з гусел порожньою. Я лише співець, батьку Чагре, витязем не можу бути".
І очі батька Чагра померкли в ньому.
У полі за стінами десь далеко... десь близько... десь тут, десь там кричали кречети. Це був знак, що полки Володи-миркові стоять напоготові, що пора, боярине Онуфрію, починати.
Завоювавши після численних сутичок з молодим князем Ярославом та утвердивши право на правду, Іван Русин записав згодом у своєму "Хронографі":
"Усяка олжа бридка, у сто крат вона бридкіша, коли мовиться устами того, який перший повинен боронити правду. Маю на увазі єпископа галицького Козьму, котрий нині у проповіді своїй зодягав у білі ризи покійного Володимирка, виставляючи напоказ заслуги його перед Галичем, зовсім замовчував кривди, ним же Г аличу заподіяні.
Я довго думав над казанням Козьми-єписхопа, й буду справедливий: не він перший на Русі блудить словами. В кожному русинові, в тому числі й у мені, дарма що почерпнув я знань, глибоко сидить поганин. З правіків ми звикли обожнювати навіть пні... божків же для себе створюємо без ліку. Князь Володимир, царство йому небесне, один з них. Я не збираюсь ані применшувати, ані перекреслювати його діяння, бо на його ж рамена справді час поклав нелегку ношу — об'єднувати й кріпити міць земель Руських, що на заході сонця, а отже, — всієї Русі. Та гріхом було б не говорити, що, творячи добро для Русі, він заподіяв їй і зло. Муж, який тримає стерно землі, не повинен потішати себе: "Дрова рубають — тріски летять". Злом добра не вибудуєш, як не виплавиш золота з болотної руди. Не забуваймо, що Русь — це насамперед люди.
Заповіли нам діди: "Про мертвих поганого не говорять". Пересторога ця добра тільки для тризни, коли родичі й приятелі покійного поминають його душу. Історія ж для науки нащадкам повинна відвівати, як ратай на вітру полову від зерна, правду від оЛжі, бо й через тисячу літ людям треба буде сіяти, щоб жати.
Тому я, Іван Русин, вважаю, що гріх узяв би на душу, якби утаїв від нащадків той судний для Галича день, коли на світанку, здобувши підступом і зрадою Тисменицькі ворота, воїнство Володимиркове піше й комонне затопило город, як каламутна гірська повідь.
Признаюся чесно, що не був я очевидцем, відтоді минуло десять років. Однак у Галичі дотепер пам'ятають пережите. Володимиркові вої, мов дикі половці, і рубали в пень, і кололи, і стрілами вбивали першого-ліпшого, а що за стінами градськими ховалося багато жон і дітей, то на них найшвидше падала караюча десниця князя.
Рукомесні ж люди, дарма що заскочені зненацька, боронилися хоробро... кожен дім боровся до скону. На порогах лежали мертві, як снопи. Князь Володимирко гасав по Галичу, мов крук голодний. Це, власне, не була вже чесна брань, я назову її різнею... князь гейби заприсягся вигубити до ноги малих людей, через хміль кривавий забувши, що Галич без людей — не Галич. Щастя велике, що дереводіл Чагр, який не втратив здорового глузду, і, бачачи погибель людську, разом із соцькими братчин упав до ніг князеві. Переповідають, що Чагр сказав: "Маєш, княже, нас живими: учини з нами по своїй волі, вгамуй помсту нашою кров'ю, а кров безневинну не проливай. Бо хто ж буде сіяти і жати, класти тереми й кувати мечі... Хто ж стане в обороні нашої землі, коли покличеш у похід?"
Тоді схаменувся князь.
Того дня в Галичі було потято півтисячі буйних голів... потято їх, о горе, нібито для добра Русі. Тирани люблять провини свої затуляти пишними словами про вищі цілі..."
III
Опівдні, коли в городі повсюдно мечі було кинуто в піхви, а рожанці — у тулії, биричі розшукали Яна поблизу Тисменицьких воріт закляклого на морозі, зачум-леного небаченою січчю, і повели до князя.
Дорога від Тисменицьких воріт до Золотого Току недалека, однак плелися вони довго, мовби мандрували з одного краю Русі на другий. Так принаймні видавалося Янові. Обіч узвозу коценіли трупи, корчилися в судомах поранені, іржали, як в жалібні сурми трубіли, коні; тут і там — де розсипаними пелюстками маків, а де озерцями — тужавіла на снігу розлита кров. Незвиклого до бранних видовищ княжого співця млоїло, й биричі підтримували його, щоб не впав.
Щоб не впав на мечі...
Мечі чорніли на снігу, як розкидані хрести.
Вість про перемогу княжу вже докотилася до найдальших галицьких слобідок і монастирів, бо великодно заграли повсюдно дзвони; дзвони, здавалося Янові, висіли на кожній гілці... дзвони спадали з хмар... дзвони були вщерть налиті крикливими зойками; без міри сих стогонів і зойку текло, як розплавлена мідь, у Янові вуха, в очі, він по горло був налитий гарячою міддю, і якби покотився він тепер по снігу, то сніг шипів би й пирскав, мов у нього кинули кусень вийнятої з горна криці. Коли б Ян знав, що сніг направду затамує в ньому біль, притишить мідні крики, то втопився б у ньому, або впав би на вістря меча, або запався б під землю.
Дзвони нагадували про його причетність до пролитої крові, хоч власноручно він нікого не дряпнув навіть мечем. Співець запізніло каявся, що на світанку біля Тис-меницьких воріт не послухав голосу батька та не запобіг смерті своєю смертю.
Княжі биричі вели його, як кволого старця, однак і через овечий кожух чув хвилинами тремтіння їхніх рук, а хвилинами — цупкість тамованої зненависті. Чи вивідали, може, отроки, що якраз він, Ян, підказав князеві початок сьогоднішнього дня? І через це бояться його й ненавидять? А якщо ненавидять, то нащо кудись вести, чом коротко не вдарять мечем? Він і не скрикне... замовкнуть нарешті дзвони... князь за ним не заплаче, та й ще невідомо, пощо кличе д'собі князь.
Ледве волочив ноги.
Мов крізь товщінь води — цілий Дністер над ним пливе, а він на самісінькому його дні — зобачив Ян на Золотому Току гурмища уцілілих містечан, зігнаних сюди й оточених рогатинами. Навпроти них князь Володимирко з боярами та воєводами, а трохи далі поруч з вічевим дзвоном в одних сорочках, простоволосі, пов'язані мотуззям, мерзли на морозі соцькі братчин. Попереду — батько Чагр...
Ян навіть з глибин уявного Дністра впізнав батька Чагра відразу. Старий височів прямий і спокійний. Соцькі на нього рівнялися; гурт бранців виростав посеред Золотого Току дубовим частоколом, готовим прийняти на груди, як і належить частоколові, всі стріли ворожі, всі мечі й рогатини. Ян уявляв себе перед частоколом мишею... ні, миша — це надто помітний звір... хотів би зникнути безслідно, ще глибше зануритися у свій Дністер... зануритися, щоб,не дай боже, не заговорив з ним батько, щоб не здибався з ним поглядом. Він терзався подвійним страхом перед Володимирком і перед Чагром, хоч Чагр не міг його досягнути, а князь не звертав на нього уваги. Поволі дно Дністрове міліло, княжий співець спливав на поверхню, йому знову ставали доступними звуки дня, білизна снігу й князеві слова:
— ...а щоб нікого в майбутньому вічевий дзвін не кликав до ворохоби супроти волостелина свого, богом даного, повеліваю відняти у дзвона язик і на віки вічні забороняю не тільки в Галичі, а й по всіх городах наших збирати віча. Від них лихо для волості.
Бояри схвально гойднули шапками.
Гурмише людське приречено німувало, ніби ратища, що цілились їм у спини, простромили містечанам язики.
Ян плавав на поверхні тиші, відтаював від страху, непевності й каяття.
Смілів.
— Ну!!! — крикнув князь, тупнувши чоботом. І в ту ж мить уродився на Золотому Току гурт старійшин брат-чанських, дуків, тутешніх купців; між ними старшував Роман Ковач. Він перший допав дзвонового стовпа й вдарив по ньому плечем, інші хапали стовп руками, треті били по ньому чоботами; і розхитували стовп, і підкопували, й тесали з нього тріски. Здавалося: сіроманці гризуть почорніле дубове дерево. Жоден з них не думав тільки вирвати у дзвона язик, одного язика для них було замало, викорчувати стовп треба, а дзвін — розбити.
Моцувалися, аж пара з них диміла, як від розохочених биків.
Дзвін, ударившись об землю, глухо зойкнув. Роман Ковач щосили гатив по ньому молотом, йому помагали хто чим міг, і дзвін, як живий, лементував розпачливо, далі — задеренчав, тріснув надвоє, далі — поколовся на друзки.
Старійшини стирали з чолів піт.
(Продовження на наступній сторінці)