— Ось як воно буває, — підступивши близько до Чагра, промовив Володимирко.— Хто забагато кусає — той, як бачиш, може вдавитися.— Без вічевого дзвона мова Володимиркова подужчала, без вічевого дзвона розвиднювалося і Янові. Ні, недарма приволокли його сюди биричі, князь зажадав, щоб його співець переконався: сьогодні не просто взято город списом... нині перебито хребет черні, яка вже ніколи не посміє зв'язувати князеві руки. Подія ця знаменна, вона вартує більше, ніж три седмиці облоги, ніж оці численні смерті. А кожна знаменна подія повинна бути записана для потомків і оспівана у піснях. Пісня — це вічна птиця, яку не простромиш стрілою і не згноїш у порубі; вічна птиця, утомившись та намуливши людям вуха, часом, зникає на десятиліття або й на сотні літ, щоб однієї днини знову злетіти під хмари несподівано свіжою і молодою для нових поколінь.
Ніколи ще княжий співець так не усвідомлював своєї ваги й значимості, як тепер на Золотому Току. Він потрібний князеві, як потрібні йому бояри, злото, полки. Ян розправляв плечі, вище підносив голову. Якби не присутність батька Чагра, то, мабуть, почувався б щасливим. Поки що щастя його тривожне, бо, не дай бог, зараз похвалиться князь старому, щоб завдати болю глибшого: "В потоптанні вічевого дзвона, Чагре, є немала заслуга твого сина". "Старий при звістці цій, певна річ, не кинеться на мене, — потішав себе Ян, — він, може, й не обізветься, але ліпше, щоб князь промовчав... щоб скінчилося усе це борзо".
Чагр, син Микули, не мав надії, що сьогоднішня днина закінчиться для нього щасливо. Та й пощо думати про якесь щастя після кривавої різні, після зганьблення вічевого дзвона? Єдине, чого він жадав собі, це — промовити до галичан кілька слів і випросити у них прощення, що дозволив князеві захопити город. Не Чагрова це вина, він чекав чесного бою. І ще сказав би, щоб не тужили за дзвоном вічевим, майте, люди, дзвін у серцях, стережіть його, дітям своїм і онукам передавайте у спадок. Нині верх Володимирків, а завтра... Ні, була б це облудна потіха. Чагр признавався чесно: не видно прояснення ні на завтра, ні на післязавтра. Він не знав, як жити без князя. Інша справа, що треба шукати князя доброго.
Та чи є на світі добрі князі?
— Судив би ти нас борше, осподине,— Чагр ступив до Володимирка крок. Вартовий шарпнув його за плече.— Люди померзли, діти поперестуджуються.
— А ви вже засуджені. З тієї миті засуджені на страту, коли підняли супроти мене меч. Хіба вам не було це відомо?
— Відомо, княже.
— То чого ж зворохобилися?
— Тобі цього не зрозуміти. Тільки люди малі знають смак ворохоби. Уяви, що пожиттєво ти замкнутий у низькій хижі, дихаєш її сопухом і димом. Нарешті пощастило вибити двері, й ти дихнув волею. Це нічого, що двері знову зачинять... важливо — ти понюхав волі.
— Чи варто вмирати заради короткої миті?
— Варто, княже.
— Може, покаєшся? Покаяному подарую життя.— Володимирко справді подумав, що тепер у змозі дозволити собі таку розкіш. Покотиться слава про нього: "Милосердний і добрий". Чагр уже не страшний, зщиблені з нього роги.
— Ні. Не по-людському це. Каятися — це значить, що не жадав я дихнути волею, значить — роб я.
— Але ж умреш! — сердився Володимирко, що дере-воділ не просить ласки. Він бажав видіти Чагра на колінах — прошака збезчещеного й жалюгідного.
— Твоя воля, княже. Я нажився.
— Зате вони — молоді,— князь тицьнув рукавицею на соцьких.
— їх і питай.
— Нема чого питати,— за всіх відповів Михась Заїка.— Ти простиш нас про людське око... ми тобі й про людське око не простимо.
Князь галицький почув, як війнуло від пов'язаних соцьких спекотливою люттю. Уперше за всю облогу Галича збагнув тую силу, котра стояла проти його сили. "Як добре... дяка тобі, господи, що зламана вона, скорена". Радість переможця розпирала його... радість бризнула у вічі. Чув її аж десь коло пупця, і почув у пучках пальців, коли манив до себе Яна.
— Мислю, що бодай ти попросиш за вітця свого? — сміявся зубато, широко.
— Я? — Співець знітився, бо не очікував такого повороту... не очікував і не міг уявити, як буде співати князеві про сьогоднішню звитягу, коли знатиме, що десь є батько Чагр.
— Чи я можу, осподине? — залепетав.
— Можеш,— карбував Володимирко.— Заслужив ти. О, жадав таки князь не смерті Чагрової, не муки тілесної, а посоромлення його і упокорення.
— Якщо можу,— казав тремтливо Ян,— то помилуй Маму, брата Василька, малу Настусю, статки роду. Хай на них не впаде твій гнів.
— Буде сповнено, як просиш. А ще?.. Над батьком — меч мій.
— Я йому не батько, княже! — шарпнувся Чагр.
— Чагр — ворог твій, а хто твій ворог — той і мій,— син обпалив батька ненавистю.
Князь остовпів. Жорстокість співцева злякала, відданість — тішила.
— Кінчайте,— кивнув комусь з воєвод, згорбившись, мовби від раптового тягаря, що сів на плечі.— Соцьких з Чагром потяти тут, на очах черні.— І, не глянувши на Чагра, пішов до терема.
Іван Русин писав у "Хронографі";
"...А ще в мої часи поруч з мужами словутними жив у Галичі боярин Ян, син Чагрів. Мабуть, з десятьох волів шкур не вистачило, коли б загадав я списати повість з його діянь. Скажу лише загально: не було святині, яку б він посоромився збезчестити, не було правди, яку б він завагався зрадити, не було білого, котре б не пробував забарвити в чорне.
Такий Ян, син Чагрів.
Повинен я однак по справедливості визнати: розуму, сили волі, спритності, терпіння в науці книжній,— бо сліпав він над книгами самотужки, щоб не числили його за неука, — не бракувало. Бог один знає, як тяжко гарував він на полі пізнання. Не обділив його господь і талантом співецьким.
Він переміг себе й видобувся на високу гору: одному з багатьох тисяч до нього подібних не щастить навіть ступити на стежку, що пнеться угору, а він, син дерево-ділів, пішов нею відважно, здобув не тільки боярську гривну на шию — боярів у князя, як трави та листя,— а й стілець печатника.
Я довго вагався, чи варто псувати бодай клаптик пергамену на Яна, бо яке діло нащадкам нашим до чоловіка, котрий талант свій і ум, і старання зуживав для того, щоб досягнутої вершини не попуститися.
Марнотратство ж велике.
Заради, мабуть, перестороги десятому або двадцятому поколінню, що настануть після нас, пишу я таки про Яна. Бо уявляєте, яка могуть дрімала в ньому і як жаль, що розвіяна намарно. Бо навіщо дертися на вершину, коли лячно тобі поглянути вниз на грішну землю? Від висоти каламутиться у голові... ти сліпнеш од страху зірватися униз. А тим часом з вершини зриміше видно доли: може, долам цим загуслим треба вітру свіжого...
може, доли загуслі спрагло порепались і їм, як рятунку, треба дощу.,, може, для долів сонце зависоко?
І ще тому пишу я про Яна, бо хочу сказати десятому або двадцятому поколінню:
— Не моліться на нас. Не пробуйте малювати усіх нас па іконах золотими барвами. Ми були різні. Пізнайте пас".
IV
Іван Русин збирався до Тисмениці.
Збирався довго, седмиць вісім або й більше минуло з того часу, коли, розщедрившись, князь Володимирко подарував перстень з великою краплиною бурштину в золотій пелюстці. Траплялося, що отрок надовго забував княжий дарунок, і тоді Любана цілоденно розсівала співанки, наївні і прості, про радість дівчини, яка ходить по рідній стежці з своїм ладом. Іноді Йван згадував про перстень... дівчина смутніла, а батько Боян, котрий встиг прив'язатися до розсудливого отрока, радив, щоб не квапився Іван відмикати княжим перетнем світ, бо ніхто не відає, чи варто його відмикати взагалі. Не відомо також, чи матиме перстень силу, Володимирка, може, давно нема на галицькому столі, недаремно ж тієї ночі прибігли задихані гінці з вісткою, що сів у Галичі Іван Рос-тиславич.
— Князі, отроче, міняються, як пори року. Ось почекай... згине сніг у пущі, тоді й рушиш.
Боян Зелейник, може, таємно сподівався, що приросте Русин до пущі... приросте серцем до Любани, як приростають жолуді до теплої землі? Коли б це сталося, то лишив би Боян гідного охоронця старих богів.
Сніги в пущі танули поволі, неохоче. Посірілі, злежані замети ховалися у густих заростях, у вибалках і яругах, ночами вони кликали на поміч морозенків, котрі додавали їм зимової кріпості...
Дві сили боролися у пущі: зима і ярова пора.
Весна брала зиму облогою: густо сіяла поміж снігами на проталинах верети брандушів, розпукувала березові та вербові бруньки, з-під торішнього опалого листя вистрілювала молодим зелом.
— Тепер би дощу щедрого,— просив у Даждьбога батько Боян.— Після нього настане торжество ярове.
Русин підсвідомо ждав торжества, тепер не було такої днини, коли він один або з Любаною не блукав би пралісом: мешканець города, звиклий до бруду й галасу константинопольських вулиць й майданів, він дотепер не видів весняного скресіння землі, тому все. у пралісі було для нього новим і дивним у своєму омолодженні. Він міг годинами стежити за метушливим птахом, що заходився лагодити зруйноване зимовими вітрами гніздо, і міг присісти біля дзвіночків-бриндушів, милуючись тонким різьбленням вінчиків, і міг, заплющивши очі, пестити долонями сині свічі пролісків.
(Продовження на наступній сторінці)