Батько Боян сидів на засніженому бервені перед хижею і, кутаючись у ведмеже хутро, споглядав, як Любана лагодилася рушити з Русином у глибінь пралісу звідати розставлені на дрібну звірину сильця й тенета. Метушилася, як вивіриця. З сітями за поясом, тугим рожан-цем за плечима, вона поправляла на отрокові вовчу кожушину і шапку, пробувала, чи міцно прив'язав лижви, котрі витесав з гінких яворців батько Боян. Вона стала на Боянові лижви, дарма що широкі і довгі. Та якось дасть з ними раду, не вперше. З Іваном біда, незграбний він. Лижви для нього — новизна.
— Мой, їванчику, сміливіше,— підбадьорювала.— Дивися-но, як треба,— показувала.
Іван Русин спітнів. Ноги тремтіли. Пригода з вовками, смерть Вавилова дотепер давали про себе знати. Вранці батько Боян відраджував виходити з дому. Любана напосілась:
— Він муж, а мужеві не пасує гріти довго кістки на теплій лежанці. Крихкими будуть.
Ну, що ти їй скажеш? Та й Русину треба колись навчитися ходити на лижвах. Русь узимку — це сніги й сніги.
Іван пробував схіснувати з дівочої науки, лижви роз-ковзувалися вправо-вліво, він втрачав рівновагу й падав. Любана, врешті, здогадалась дати йому в руки палиці
— Ти ж говорив, Іванку-сонечко, що починок в усьому завжди важкий,— щебетала дівчина.— Десять разів по десять заореш носом у сніг, поки лижви опануєш.
Вони виїхали з дворища і зникли в кущах. Боян звів руки до неба, випрошуючи в Даждьбога щасливої лижні. Молоді голоси глухли, ліс знову падав на дно білої тиші. Кохався Боян у первозданній тиші і в оцій білій, зимовій, і в зеленій, літній. Ночами, коли Дрімота скупилася на сни, пряв безконечно скорботні думи: час найвищий прощатися з світом. Зелейник не боявся смерті. Чого боятися? Після того, коли бренне тіло згорить на попіл, душа його вічно поселиться на Даждьбо-гових левадах у царстві тіней. Та все ж брав його сум: на левадах бога не так красно, як на землі, як тут, у цій засипаній небесним пір'ям пущі, яка, мов книга, пам'ятає Боянове дитинство, отроцтво, мужню зрілість і ту годину, коли відчув себе старцем.
Смерть... кострище... Даждьбогові левади. І згадав: давно не навідувався до священного дупла на требищі, в якому живе обгорілий Перун. Давно не лоскотав йому ніздрі цівкою жертовного диму. А пора б... То, може, нині побути з богом? Простягнув було руку, щоб дістати з-під стріхи снопик пахучого зілля, в чересі намацав кресало. І тут легкий подих Стрибожевих онуків доніс до його вух далекі голоси й сухі удари палиць об стовбури дерев. Боян обернувся у слух, кучмасті брови сповзли на очі. Зелейник зітхнув: у праліс загостили люди.
— Лови, мабуть, наш князь спорядив,— сказав старий до себе.— Кличани виполошують дичину, гонять на гострі стріли й рогатини.
Боян сторонився людей: краще од них подалі... Крім смердів, які шукали зцілення від хворощів, до нього один раз у рік пробивалися тисменицький тіун Боринич за податтю та галицький єврей Якоб, котрий взамін за сіль і полотно для Любани брав залишки від данини. Якоб нарікав: "Мало хутра добув, Бояне. Живеш у пущі, вона спроможна тебе озолотити". Боян до золочення не мав охоти, бив, ловив сильцями й тенетами рівно стільки звірини, скільки потребував на харч, одежу й князеві на дань. Купець, крутив пальцем по лобі, мовляв, дурень єси, Бояне...
З цими людьми лише й знався Зелейник. Ніякі ловчі ватаги не бентежили трубними рогами спокою тисменицької дебри, нічиї сокири не применшували її маєстату. Так було донині... нині, певно, сам князь заблукав у свої володіння. Ні, не жадав би Боян з ним здибатися. Не жадав би, чуєте, боги предковічні! І стережіть, добрі боги, Любану й отрока Івана. Не пустив би дітей у праліс, якби вухо раніше зачуло кличан. Різні люди служать князеві: добрі, люті, мудрі і вбогі розумом. І всякий з них небезпечний.
— Лови! Лови! — гукала лукаво Любана, заохочуючи Русина до бігу. Він пробував ловити, Любана зривалася з місця, лижви її бігли прудко, як два зайці. Спробуй-но догнати. Невдачею, однак, не печалився. Йому припало до серця краяти лижвами шкарубку снігову габу і подобалося будити скриками глухі гущаки:
— Го-го-го-о-о-о!!!
Йому подобалася біла пуща і серед неї — Любана. Любана?
Русин милувався красою, що відкривалася за кожним кущиком, на кожній поляні; краса оточувала його зусібіч, він жив посеред неї. Ось старезні почорнілі ялиці, прикривши коси сніговими намітками, купчаться тісно гуртами, як монахині в божому храмі. До них тулиться і горнеться молодь; ялинки мовби благали матерів: струсіть з наших плечей ваготу снігу, не дайте зламатися. Матері погойдували поважно головами, шептали сонно: "Терпіть, звикайте до вагот, життя ваше довге, в ньому не лише сонячна купіль і легіт вітровий. Життя — це також сніги-заметілі і буравії-перуни. В лісі перемагають сильні, слабші вигибають до ноги. Терпіть".
Русин не розумів лісової мови, квапився ялинкам на поміч: обережно знімав важкі снігові плащі, і деревця випрямлялися.
Радість од цього Русинові.
Любана, прихилившись до тиса, зацікавлено стежила за Іваном. Що він, дурний, чинить? Дівчина виросла в лісі, для неї дерева були сестрами й братами, вона любила їх, милувалася ними. Але допомагати їм — пуста робота. В лісі діє найперший закон: виживають тільки сильні. Чинність закону помічала змалку: вовки різали зайців, лиси душили голубів, дуб застеляв сонце меншому дубчакові, в двобої олень перемагає оленя слабшого. Це було звичним і навічно установленим. Батько Боян говорив: подібно заведено й поміж людьми.
Тому ніколи в законові сильних не сумнівалася. І ось появився в лісі отрок наївний: він струшує з деревець сніг, допомагаючи кволим вижити.
— Полиш марну роботу,— казала Любана.— Праліс великий, ялин у ньому безліч.
— Й що з того? — відповів.— Усім хочу помогти.
— Мій батько якось навчав: ще такий ся не вродив, аби всім догодив. Що зможеш зробити в пущі з однією парою рук, з парою очей, з одним серцем... з одним життям?
Не ждав од неї такого питання. А що б відповів на це поет Продром? Дівчина правду каже: праліс густий, а світ — широкий. Людина квола, як комаха, вона багато чого не встигає в житті. Та могла б... О, могла б встигнути, коли б лягала і вставала з думою про добро. Людина велика, Любано. Недаремно ж Гомер прирівнював героїв, що подвиги ратні чинили, до богів Олімпа. Лихо в тому, що ми, часом і на смертному одрі будучи, не розлущуємо самі себе й не підозріваємо, сліпці невидющі, яким вогнем володіємо... вогонь наш спроможний обігріти тисячі, спроможний наш вогонь на велике, а ми спалюємо його, обертаємо у попіл каждодневних абищиць і клопотів, що засмоктують нас, поки не змиршавіємо до щенту.
Любана слухала: красно слова складає Іванко-сонеч-ко. Не простий, виходить, світ панує поза Тисмениць-кою пущею, набагато складніший, ніж видалось їй, коли вперше глянула у його вікно на узліссі. А якщо складний, то напевне й підступний, сильний, живуть у ньому велети й мізинці.
"Ким стане серед них Іван? — шибнула думка.— Лячно мені за нього".
"А чого, Любано?"
"Не знаю... нічого не знаю".
Мовив їй очима:
"Не бійся. Я теж сильний, сила моя давно розбуджена гекзаметрами прадавніх аедів і материними співанками. Ім'я цієї сили — Слово. Прости мені пишноту вислову, ховаю за його щитом свою бентегу, бо вперше ясно і зримо, як ось тебе, бачу мету життя. Словом, добутим з грудей, заплідненим любов'ю, жадаю служити отчій землі та її людям. Усвідомлюю: тяжкий мій хрест, та понесу його на Голгофу.
З сьогоднішнього дня, з білого снігу, з білого інею, з твоїх синіх очей, Любано, з краси лісової дозріло моє призначення, дню сьогоднішньому мій перший гімн".
Любана сполохано кліпнула віями, коли Русин підняв руку... підняв і покликав її за собою.
Не супротивлялась. Піддалася магії слів. Вірила, що сніг у Тисменицькій пущі теплий, перетканий нитками заревцевого сонця.
А під теплими снігами спить мати земля, набирається снаги для буяння весняного, тужавіє могуттю життєдайною, леліє на грудях посіяне восени житнє зерно, тулить у долонях, гріє цибулинки диво-квітів, боронить од студені глибинні кореневища дубів та слабі паростки трав.
Вона матір усім: дубам, травам, тобі, Любано, мені, батькові твоєму Бояну: всі ми із землі вийшли, вона нас годує, в ній ляжемо спати.
І вона щедра — земля.
І вона багата — земля.
І вона широка — земля.
І не винна вона, що дубам на ній тісно, що часто їх глушить терня й будяки.
І не винна вона, що люди на ній чубляться, проливають кров, зраджують, борсаються в дріб'язку і відходять з цього світу так, мовби і не жили, мовби від народження до смерті тупцювали на піску-плавуні і хвилі-дні стерли за ними сліди.
Ось ти, батьку Бояне, ти, що нанизав вервечку літ, що лишаєш за собою доброго на землі? Чим прославив її? Кому служив? Старим богам, що вмерли і нема їм воскресіння?
А ти, Любано — вивірице бистра, дівко, що позичила для очей дві пригорщі проліскової блакиті, а у трав боб-ряних — косу довгу й м'яку, скажи: що високе зоставиш по собі на землі предків? Зоставиш синів і доньок? Які вони будуть, твої сини? Від тебе, від тебе, від тебе, родительнице, залежить, чи встоять вони перед ворожою спокусою поміняти грудку отчої землі на гривну з чужого срібла.
Ох стійте ж, схаменіться, не міняйте, прозрійте!!! Киньте на важниці грудку й срібло: пізнавайте варту-нок отчої землі.
Та стійте ж!
Не чуєте?
(Продовження на наступній сторінці)