...А в Тисменицькій пущі — сніги. Попід дубами — зелені сніги. Попід смереками — сині сніги. Попід липами — білі. І теплі в Тисменицькому пралісі сніги. Вмиваюся ними, як свяченою водою...
— Іванку-со... Задихнулась.
Бачив одні її очі і губи; очі й губи дівочі... чого вони так близько?
"Ти не відаєш, Любано, чого вони так близько?"
"Відаю. Чари наслав на мене, ведеш кудись. Я повна незбагненого щему, пориву, вдячності. І любові. Я мусила тебе поцілувати, трапилось це мимоволі. І ще поцілую...
О, які в тебе палкі уста. Обпечуся".
Поцілунок холонув довше, ніж кузнь на морозі. Щоб швидше холонув, говорили про стороннє... і близьке.
— Будеш, Іванку-сонечко, словутим співцем на Русі,— жебоніла Любана.
— Твоїми б устами та мед пити.
— В Галич тобі б податися або у Київ первопрестоль-ний.
— Чом? Співці жадані скрізь, де є люди.
— Всякому птаху потрібне своє небо, Йванку. У вір-лів широкі крила.
— Вірли, Любано, із землі злітають і на землю сідають. Хто видів, щоб вони гніздилися у хмарах?
— Великі співці служать великим князям. Батько Боян так говорив. Князь за спів платить по-княжому.
Він слухав її, а думкою шугнув до Продрома в Константинополь: Феодор Продром, співаючи славу васи-левсам, теж сподівається щедрої винагороди.
— Ганьби усякої, презирства заслуговує той співець, що нині за жадання володаря співає йому славу, а завтра за злото лихвареве складатиме гімни лихвареві. Післязавтра... Співаючи за плату — охрипнеш. Лучник береже у тулії кожну стрілу і на марне її не пускає. А коли якийсь не береже, засіває ними пусто поле, то мусить потому похапцем стругати нові стріли. І пускає їх, і вони, стріли, поспішно стругані, летять, але падають поблизу і в ціль не потрапляють; лучник забуває доробляти стрілам крильця. А може, крила не встигають оперитися? Так і слова...
Вона на губи поклала палець.
— П-с-с...
Поки вони жили в синіх і теплих снігах, поки розбрунькувався, вибухав, потому холонув цілунок, Тисме-ницький праліс змінився. Тиша спливла, як половоддя, і глибина її обміліла. Пущею котилося валом шарудіння снігів, тупіт ніг, тріск...
— Біда в лісі,— шепнула Любана, поглядаючи на зайців, що вигулькнули на полянах. Вухаті бігли з півдня поодинці і табунцями, біг їх був стрімкий і... недалекий. Десь на півночі несподівано на їхньому шляху постала стіна, замаскована, противітряна... стіна впала на вухатих стрілами, легкими сулицями, і вони, погибаючи, верещали, як діти.
— Це лови! — аж підскочила зраділа Любана. Досі ловів не бачила, від батька Бояна знала, що виполошу-ють дичину кличани, женуть на ловчих...
Слідом за зайцями нипали галявинами лисиці, далі зняли тупіт олені. Бігли вепри, лосі, тури, вовки. Страх наростав. Нетерплячі зачумлено металися на галявинах, як блискавки. Досвідчені зникали з гурту, винюхуючи безпечні лази. Сміливі й сильні пробували перечекати лихо в гущавинах.
Ая, перестоїш. Попереду на лінії ловчих ревли поцілені смертю лосі.
І хрипіли люті вепри.
У пущі густо запахло кров'ю. Спільна небезпека притупила віковічну ворожнечу: сіроманці не помічали тонконогих сарн, лисиці не гострили зубів на зайців, тури не замахувались рогами на вовків. Всяк тремтів за свою шкуру. На усіх спереду і ззаду чигав ворог підступний і хитрий — людина.
Шукали рятунку. Звірине плем'я розтікалося тепер вправо і вліво. Щастя, що Любана з Іваном вихопились на ялицю. Лісова орда розчавила б їх, як хробаків.
Ловчі, певно, розгадали сум'яття звірів, бо залишили облюбовані засідки і лавою посунули вперед. Було криваве побоїще: звірі падали від стріл, рогатин, сулиць. Пуща клекотала ревом.
Любана вгледіла під ялицею старого тура. Бик оглух од дикого лементу, втомився. Широкий його хребет димів парою. Раптом він форкнув, сніг пирснув з-під ніздрів. Позаду, вже близько, вдарили палицями об замерзлі стовбури дерев галасливі кличани. Бик озирнувся. Чи бачив кривавим оком їх засмучені постаті? Любана подумки благала тура: "Не бійся палиць і криків. Біжи, волостелине, на кличан, вони беззбройні. Перед рогами твоїми розступляться, як вода".
Не послухав. Піднявши войовничо голову, побрів на північ, на ловчих. На що сподівався? Любана не спускала з нього очей. Жадала йому удачі.
Турові заступив дорогу ловчий. Бик, вражений хоробрістю двоногого, на мить зупинився. А даремно. Ловчий розмахнувся. Свиснуло залізом коване ратище. Тур упав на передні ноги.
Любана переметнулась на бік ловчого. Вона обожнювала силу, буєсть, удачу.
Але що це? Тур схопився, заревів. І, пригнувши донизу голову, чвалом рушив з місця. Ловчий вихопив з ножен меч. Меч — іграшка супроти грізних рогів. Ловчий це розумів. То що — втікати? Позаду чиста галявина. Та й пізно. Єдина надія — відскочити спритно і спробувати вдарити мечем, як рогатиною, під лопатку.
Мислі — блискавки. На щастя, бикові завадив набрати розгону глибокий сніг. Тепер відскочити. Ну...
Любана заплющила очі. І в цю хвилю, мов з-під землі, поруч з ловчим виріс молодий витязь. Іван Русин бачив, як його ратище зблизька поразило бика. Той спіткнувся і, обагрюючи кров'ю сніг, упав. Велика туша забилася в судомах. Рогата голова безпорадно порола сніг. Трубний смертний рев глушив усе навколо.
Ловчий стер з чола холодний піт. Кинув у піхви меч і обняв несподіваного рятівника.
— Спасибі, Костянтине. Коли б не ти — лежати б мені на санях.— І випрямився.— Звели сурмити збір. Годі! Добичу взяли, слава богу, велику,— і він широко перехрестився.
— І вам, витязі, — слава! — крикнула з дерева Любана. Через хвилину стояла перед обома ловчими. За нею поспішив Іван.
— Ви хто? — простодушно запитувала їх дівчина.— Чиї люди будете?
Хай вибачать ловчі її безпосередність: Любана відкривала для себе людей. Знала вже ратаїв, що приходили до її батька, були вони сумирні, тихі. Галицький єврей Якоб говірливий, як сорока. Тіун Боринич з Тис-мениці жадний до руна: все мало йому хутра і мало. Потім пізнала несміливого Степанця, сина Троянового, і його стару матір. Вавило навіки означатиме для неї вірність. Нарешті, Іванко. Палкий, ума — палата, трохи загадковий і смішний водночас, і... коханий. Ловчі знову ж — інакші: владні, певні себе, мужні.
— Хто ми? — перепитав старший віком ловчий з рудою борідкою. Зміряв дівчину з ніг до голови. Весела смішинка майнула в прискалених очах.— Ніби не відаєш?
— Ні.
— Князь я галицький, Володимир.— І він, у веселому буДУ41* настрої, злегка поклонився. Чом би, мовляв, не пожартувати князеві.— Оце — рятівник мій боярин Костянтин Сірославич.
— Йой! — пролепетала Любана.— Князь? — Готова була втекти.
— Почекай-но,— притримав її Коснятко.— Тепер твоя черга відповідати, чия будеш і де виросла така красна? — Дівчина направду впала йому в око.
— Любана я, Боянова донька. Живу тут, у пущі.
— Красуня... і в пущі? — не повірив боярський син. Задивився на неї. Уявив Любану в золототканих шатах у своїх хоромах над Дністром. О, була б жона, як писанка. Жона? Ха-ха! Донька смерда ницого? Наложницею хіба, не більше.
— Княже,— повернувся до Володимирка,— чув же ти, що дівка сказала. Може, спочинемо в палатах її вітця?
Володимирко згадав минулу ніч: тугі перса мовчазної і гарячої, як вогонь, молодої роби, улесливу посмішку тисменицького посадника, стіл — стравами і трунками повний.
А вранці — регіт роба, що лунав з Данилової чинбарні.
Опам'ятався.
— Хай буде по-твоєму,— сказав князь Коснятку.— Запрошуй, дівчино, в гостину.
— Веди,— звелів їй молодий Сірославич. Заперечливо крутнула головою. Ая, діждетеся, щоб я
княжу отару повела до батькової хижі. Мені б шугнути в кущі, а там — шукай вітра в лісі.
Зірвалася з місця. Гей, лижви мої — коні мої! І впала, як підтята.
Вправно орудують княжі гридні половецькою петлею.
— Ха-ха! — почула сміх боярича. Лице в нього біле,
чорний вус, а очі — напасливі. Лихо од них буде... Коснятко підбіг до неї, підняв на руки.
— Не бійся,— шепнув.
Дивилась йому у вічі і холонула, передчуття лиха ка-меніло в грудях. Боярич стискав її, горнув до грудей.
— Пусти,— пручалася. — Я на лижвах...
— Поїдеш у залубнях. На це воля князя. Скорилася.
Передчуття лиха не покидало. Чорний камінь в грудях... гострий камінь... тяжкий камінь.
Залубні рушили. За ними поповзли сани з гриднями. Челядь, кленучи стиха князя, боярича та синьооку дівку, місила сніги пішки.
На місці лишився Вадим Вовк з ловцями. Згодом почали сюди сходитися смерди. Розкладали кострища. Білували дичину. Ніколи їм було й приглянутися до отрока, що сидів під дубом. Коли ж кинулися — слід за ним застиг.
Слід-лижня бігла до Боянової займанки.
На лижню ступив Іван...
III
їх розділяла межа...
(Продовження на наступній сторінці)