Ярослав по-юначому запалювався боєм, прудкі очі ловили кінець Ратиборової шаблі... ловили і вгадували наступний удар; ноги, злегка зігнуті в колінах, то пружинисто відскакували вбік, то ривком подавалися вперед. Шабля княжича слухалась, удари кресалися густо і вперто, кілька разів йому вдалося досягти щита Ратибора. Старий відмахувався від отрока, як від впертого комара, інколи його шабля блискавично, коротко падала згори на шаблю княжича, і тоді дерев'яніло Ярославове рамено. Молодик не здавався, знову наступав, наглухо прикрившись щитом. Гридні заохочували воїв криками, і спершу це помагало, але герць дедалі втомлював отрока, з-під посрібленого шолома стікав по обличчю піт. Почали в'янути руки. Ярослав тішився, що старий воєвода теж задимів парою, як зільниця з полотном. Думав: "Почекай, вую дорогий, я з тобою порахуюсь, ось від-бий-но ще один мій натиск і..."
І Ярослав незчувся, як шабля вихопилася з долоні, сяйнула срібною дугою і впала в сніг. Воєвода зняв шолом і, рукавом витираючи лисину, гудів примирливо:
— Рубаєшся, мій княжичу, вправно. Рука твердне. Не за горами той час, коли мене обеззброїш. Недалекий... — повторив смутно. Певно, старість відчув. — Лише закарбуй собі: не гарячкуй на бранному полі, брань любить не тільки тверду руку, а й розсудливу голову. Не дурний вигадав заповідь для воїна: "Розумно розподіли свою силу".
— Це для простого воїна заповідь,— промовив на те Ярослав. — Чи припас заповідь і для князя?
Воєвода не встиг відповісти, гридні підвели коней і подали кожухи. Княжич спритно вихопився в сідло. Гарячий жеребець зірвався вітром з копита. Засніжене пагілля дерев билося об гостроверхий шолом, іній сипався на плечі.
Аж за лісом на санній дорозі наздогнав Ярослава Ра-тибор.
— Я мислю, мій княжичу,— старий не забув про отро-кове питання,— що й для волостелина теж найважливіше — сила. Бо хто сильніший, того правда зверху.
"Давня билиця,— позіхнув крадькома Ярослав.— Воєвода знову на чоло ставить меч".
Поля доокруж лежали запеленані в простирадла снігів. На виднокрузі маячили срібні частоколи гаїв. При-дорожна верба, стара й головата, одяглася в пухнасту інеєву туніку і стояла на пагорбі горда, диво-прекрасна. З-під кінських копит ліниво злітали посивілі ворони. В повітрі сіялися морозяні голки. Попереду в прорубах гаїв бовваніли вежі Галича, росли стовпами його сині дими.
Красно як...
— Батьків писець Радило,— заговорив Ярослав, погасивши в собі несподіване жадання розбудити дзвінким окликом оцю білу заморожену тишу,— каже, що замало одного меча для добра і слави вітцівщини. Не було серед моїх пращурів охочіших до меча, ніж князь київський Святослав, син Ігоря. Відомо тобі, вую, що він потоптав полками Хозарське царство і полив кров'ю болгарські рубежі. І що з того? Хозари пропали, а вони були тином у степу... тепер цим тином стала Русь: об її груди б'ються орди поганих, і Русь кров'ю сходить. Мислю я, воєводо, що до меча розуму ще треба, справедливості, правди.
Воєвода оперезав коня нагайкою, задарма оперезав, цією нагайкою відшмагати б писця Радила. Дурманом овіює голову отрока: справедливість, правда. Псові під хвіст Радилові мудрощі. Треба остерегти Володимирка, бо зіпсує волоцюга йому сина... якщо, не дай господи, вже не зіпсував. Воєвода давно помітив, що княжич днини не проживе без мудрагеля з писчої палати: то стирчить біля Радила, коли той замережує письменами пергамен, то у своїй світлиці впивається оповідями про землі далекі, в яких нібито бував писець, то разом читають книги. Колись Ратибор застав їх, як грали у шахи,— гру поганську, богопротивну. Таки конче треба показати Радилові стезю з княжого Дитинця, конче... Різні там науки премудрі — астрономії, філософії, різні там мови іноплеменні, якими просвіщає Радило юного князя,— марна трата часу. Князь — не єпископ, його справа не вмовляти, йому належить повелівати. Для тлумачення чужих мов є драгомани, за це їм хліб дають.
Про далекі землі знати нецікаво, хісна з цього не матимеш: походом туди не підеш і добиччю не розживешся.
— Справедливість, правда — красні, але порожні слова, княжичу,— вголос роздумував воєвода.— Хіба справедливість не на вістрі меча дужчого? Приміром, князь Іван Ростиславич, посадник з ласки твого батька Звенигородський, вважає, що стіл галицький належить йому по праву, бо він син найстаршого Володаревича. Батько ж твій з того сміється, його правда зверху, бо в нього полки. Або візьми інше. Он дивися,— старий тицьнув нагайкою на першу хижку галицького Підго-роддя. Хижка по вікна запалася в землю. На її порозі горбився на коштурах дід у латаному-перелатаному кожусі. Помітивши вершників, скинув шапку і вітав їх, схилившись низенько.— Цей муж, щоб знав, добрим ратником був у дружині боярина Сірослава, Матвієм Довгим Мечем колись його нарекли. В ляцькій землі на бранному полі ногу йому порубали. Кому він тепер потрібний? Сірослав десять возів добичі з походу привіз, а Довгий Меч — своє каліцтво, а з ним і вбогість. Де тут справедливість! Якщо тебе послухати, то боярин повинен відступити Довгому Мечеві свою добичу... бояринові вона ні до чого, каліці — життя порятувала б. Та тільки протирічить це законові: "Боже — богові, кесареве — кесареві". Не порівняєш боярина з смердом.
Воєвода зійшов з коня, поклав каліці на долоню кілька срібняків. Довгий Меч по-рабськи обняв коліна Рати-борові... лежав на снігу й обнімав.
А мав він колись славу гордого і хороброго воїна, котрий Руській землі честі примножував.
— Отак воно, мій Ярославе,— сказав Ратибор, усів-шись знову в сідло.— Якби князь пам'ятав про всіх Матвіїв, які є в Галицькій землі, тоді, може, він правив би справедливо. Та це неможливо, життя є життя, воно богом освячене і благословенне, навіть князі не в змозі його перекраяти. І ти теж.
— Все ж я спробую, вую,— відрубав княжич.
— Боже тобі поможи,— перехрестив його Ратибор.— Заходись Дністер ложкою вичерпати.
IV
Ян схилив голову, борода торкнулася княжої милості — золотої гривни боярської, а вухо вловило шепіт посеред гостей, рознесений весільною матір'ю молодої, що час голуб'ятам лягати на шлюбне ложе, бо ніч кінчається. Хтось цей шепіт роздер хмільним реготом, мовляв, молодому бояринові нема чого квапитися, за нього добрі люди потрудилися, бере він бояриню Парасю "готову". П'яного реготуна вгамували, Ян зціпив зуби і вдав, що реготи його не стосуються, свахи вивели із-за стола Параску, тепер законну жону бояринову, і вклали її долоню у його.
— Ідіть! — весільна мати перехрестила молодят і довела до порога ложниці.
Він думав про цю хвилину, коли наодинці зостанеться з жоною в ложниці, ще зранку, як тільки причвалав зі своїми боярами з Галича сюди, у Братишани, думав і тоді, коли вторив словам попа, що добровільно бере у жони боярську доню Параскеву з роду Братишів, не міг позбутися в'їдливої думки і за столом весільним сидячи. Пробував залити її медами і вином, це йому не вдавалося, думка плавала на поверхні хмільного, як хрестовина в цеберці з водою.
Ян боявся цієї хвилини.
Колись же він жадав її, при одній згадці молода кров ударяла в голову, навівала жаркі сни. І ось час настав.
За важкими дверима, мовби десь на далекій околиці, гойкали голоси, як з-під землі доносився дзвін жбанів і пугарів, на дворищі довкола вогнища, на лютий мороз незважаючи, галайкала захміліла челядь, тут і там лунали веселі ріжки і бубни скоморохів. Весільний гамір окутував Яна в'язким туманом... туман просяк у душу... туманом у цю хвилю Ян жив і ним оборонявся перед тим, що ось-ось має статися у боярській ложниці.
А може, нічого тут не станеться? Бо чи не ліпше зробити вигляд, що все йде так, як має іти, адже не бунтував він ні тоді, коли князь Володимирко, пісні його люблячи і шануючи, дав йому, синові дереводіла галицького, золоту боярську гривну? Не зворохобився також тоді, коли князь порадив заслати сватів до боярської сироти Параскеви, обіцяючи вотчину Братишів подарувати для прокорму.
Не ворохобив, хоч до нього й донеслися чутки, що нібито князь Володимирко, вдівцем будучи, потаємно до білолицьої Парасі прихильність виявляв...
То чого ж тепер?..
Ех, хай усе йде, як має йти... велика милість княжа до співця придворного, возніс-бо його з болота до стільця боярського. Хай...
Випив Ян на своєму весіллі багато, а в ложниці опинившись, не чув хмелю ані в голові, ані в ногах, і ліпше було б, коли б взагалі не пам'ятав нічого й не розумів.
У ложниці парко натоплено. Товста свіча слабо розвіває морок, розстелене широке ложе біліє холодом, мовби хтось натрусив на нього свіжого снігу.
Ян притулився плечима до гарячої печі. Не поспішав розперізувати черес, не квапився лягати на білий сніг, що на постелі; всупереч його тверезому міркуванню з глибин свідомості проростав упертий відчай: плюнь, мовляв, на це ложе, на своє пишне весілля, на боярську гривну й княжу милість, втечи до Галича під батькову руку, закопайся в роботі дереводільській, там не муситимеш покривати своєю честю чуже безчестя, батько Чагр тебе зрозуміє і похвалить.
Батько Чагр... навіть на весілля не приїхав, Маму не пустив і братові Василькові дорогу в Братишани заказав. Рука його не піднялася на благословення.
Князь Володимирко благословення дав. Щедрий наш князь...
Але ж коли підступному відчаєві піддатися, то згине, пропаде усе те, до чого простував, про що мріяв відтоді, як брат Лют надоумив:
(Продовження на наступній сторінці)