Сіроманці взагалі бояться людського духу, досвід поколінь, вкраплений у кров, підказував: двоногі сильні і хитрі, їх мечі гостросічні, рогатини б'ють у саме серце, рідко який сіроманець у борні з людиною виходить переможцем. Проте голод був сильнішим од перестороги крові, вовки кружляли навколо людей... люди вже ледве повзли: сніги випили з них силу.
Вовчий обруч звужувався.
Подорожні, пізно помітивши небезпеку, стали плечи-
ма до стовбура віковічного дуба, кульгавий муж вихопив меч, отрок ощетинився списом. Ногами вросли в дубове коріння.
— Хай спробують нас узяти,— говорив муж. Він підбадьорював себе й отрока, хоч у душі каявся, що необачно рішився правцювати через тисменицький праліс, піддавшись жаданню швидше потрапити у рідні, давно не бачені Братишани. Отрок рахував зелені вогники за кущами... і не міг їх порахувати.
Тим часом темрява густішала, вовки взяли людей в облогу, але жоден не зважувався напасти першим. Врешті, вожак, спонуканий голодом, виплигнув з гурту. Людський дух зачемеричив памороки, він метнувся наосліп, клацнувши зубами, і впав, поранений мечем.
Тоді Полісун .послав другого. Цей теж упав. Тоді третього... четвертого... п'ятого.
Бог Полісун гнівався.
Свіжа кров кликала до помсти, сіроманці забули про обережність, їжа, вимріяна і бажана, пахтіла поруч. І бог Полісун посилав на смерть шостого... сьомого... А якби спробувати гуртом, га? Бо людина з мечем поодинці перерубає усіх. Ну, братове, спільно, тічкою, ну! Меч не встигне падати на ваші хребти... сьогодні повечеряємо ситно.
Вовки злітали в повітря, як крилаті птахи, з пащек бризкала піна, меч плавав у крові, і меч рубав, колов, ранив. Сіроманці вили, скавуліли, гарчали, сказ засліпив їм очі, вони кусали один одного, гризли, задні натискали на передніх. Під дубом клекотів лемент і храп. Тіла звивалися, переплітались, пашіли смородом. Отрокові здавалося, що не витримає нерівного герцю, впаде у вовчу хвилю. Та пам'ятав: падати не має права, його спис — велика поміч мечеві Бавила.
Вавило ж покрикував:
— Тримайся ж, Іванку! Від дуба ні на крок. Іванко тримався, але сила в'янула, слабли руки також
у Вавила. А Полісун не шкодував крові своїх дітей, на місце обезсилених і поранених кидав у брань нових — праліс кишів вовчим братом.
Люди під дубом прагли хвилини перепочину, щоб бодай стерти з лиця піт і кров; вовки перепочину не давали, і у Вавила майнула думка, що Морена їх сьогодні не обмине. І в той момент, коли він перекидав меч з правої руки у ліву, два вовки, як з пороків жбурнені, плигнули на нього. Один вхопив зубами за рукав і стримав смертельний змах меча, другий, великий, як теля, лапами вдарив у груди. Вавило зовсім близько зобачив вовчу пащу, щось гостре, ікласте впилось йому в горло. Зразу перехопило дух, світ гойднувся... світ почервонів. Вавило з вовком упали долі. Лісом покотилося переможне виття. Іванко, не пам'ятаючи себе, з криком, повним розпуки і бажання перемогти, кинувся Вавилові на поміч... кинувся і періщив списом по вовчих хребтах, поров животи і спини, хижаки шматували одежу, кусали за ноги, а він бив, бив, бив...
І хто знає, чи Полісун врешті-решт змилосердився над своїми дітьми і наслав у їхні серця страх перед дзвінкоголосим двоногим, чи просто звірі не витримали юначого натиску, досить того, що вовча орда відхлинула, поповзла в кущі зализувати рани і поїдати трупи своїх побратимів. Іванко, скориставшись з передишки, нахилився над Вавилом. Той лежав обличчям униз і постогнував:
— Підійми мене... Дай меч...
Іванко посторцював Вавила, прислонив до дуба. Під Вавилом гнулися ноги, на голову падали дерева і чорне небо.
— Лізь, Іванку, на дуба,— хрипів.— Я тут сам... Юнак сердився: за кого муж Вавило його має?
— Лізь,— просив Вавило. — Я... — 3 горла хлинула кров, рука безсило випустила меч, він хитнувся і впав горілиць.
— Лізь... жити, Русине, мусиш... Бачиш, скільки на світі вовків... і у ромеїв... і на Русі.— Вавило мав багато чого сказати живим, але Морена не вділила ні хвилі життя, кістлявою рукою вийняла душу, і Вавило стих.
— Вавиле, Ва... — термосив мертвого отрок. Іванко не вірив у цю смерть, не міг повірити. Тисячі
небезпек щасливо обминули роба, якому волю дав Продром, і прийомного сина константинопольського золотаря Діонісія Івана Русина. Мандрівники держали путь у землю вітців своїх і пращурів. У дорозі траплялося різне, Вавило при потребі пускав у діло меч, інколи хитрість, інколи золоту монету. На них чатували болгарські гори і крутохвилі Дунай-ріки. Шлях стелився довгий — від великодня аж до сьогоднішньої ночі. Вони перетерпіли усі незгоди, бо у грудях зрілого мужа і зеленого отрока горіла велика любов до отчої землі. І після пережитого-вистражданого суджено вмерти отут, вдома, коли під підошвою чревія чуєш груди землі отців? Та ще як вмерти! Від вовчих зубів...
А мабуть, таки доведеться. Вавилова душа вже полетіла на суд божий, тепер Іванова черга, бо вовки, напевно, не покинуть місце, яке пахне трупом і кров'ю.
То, може, спробувати вихопитися на дуба? Правда, і там чатує Морена, мороз скує тіло, приголубить солодким сном.
Дуб-велетень, стовбура його не обіймеш, гілля високо — не досягнеш. Та спробувати треба. Марниця.
Сили в руках ні краплини. Коліна поранені. Лишилося одне — вмерти. Отрок намацав під ногами слизький од крові меч. Очікував сіроманців. Веретено часу оберталося ліниво, вовки не поспішали, нерви напружились струнами... струна раптово урвалась, і Йванко закричав:
— Рятуй-те-е-е!!!
III
Княжич Ярослав натягнув тугу тятиву... тятива подзвонювала тонко, як на гуслях струна, і, цілячись у волову шкуру, припнуту до двох дубчаків, пустив стрілу. Стріла фиркнула пером, жила тятиви боляче вдарила по тонкій рукавиці. Отрок прикусив губу. Не поцілив! Стріла впилась вістрям на добру п'яду від накресленого вуглиною кола. Котрийсь з гриднів, які оддалік стояли біля коней, зареготався. Княжич, блиснувши очима, жбурнув лук у сніг.
— Рожанець не винен, Ярославе, що в стрільця око криве, — хрипло пробасив за плечима воєвода Рати-бор.— Перепроси святу зброю.
Лук і меч — божества старого воєводи, поклонявся їм палкіше, ніж хрестові.
Ярослав круто обернувся, довгобразе його обличчя зблідло. Ратибор повторив спокійно:
— Мовлю, щоб зброєю не розшивався, як непотребом. Рожанець — рідний брат мечеві.
Княжич не поворухнувся. В зіницях сіклися морозяні скалки. Гнівався отрок не через те, що стріла полетіла мимо цілі. Воєвода остогид з наукою своєю і наставницькими казаннями. Мовив:
— Князь мусить пізнати ратне діло у сто крат краще, ніж прості вої, і в десять разів лучше від тисяцького. Князь у полка на виду. А тому вправляйся, учись володіти мечем, луком і рогатиною.
"Не перечу, воєводо, бо направду все це князеві потрібно... — мовчки погоджувався з ним Ярослав.— Та що подію з собою, коли не лежить серце до меча?"
Був однак покірливим. Лише зрідка, коли поставали перед очима непрочитані книги в батьковій світлиці та згадував про бесіди з писцем Радилом, який обійшов півсвіту, в ньому спалахував протест. Як ось сьогодні...
Воєвода свердлив отрока єдиним оком.
— Велю тобі: підніми рожанець.
— Не хочу,— вперся княжич.— Надокучило бавитися. Я втомився.
Під чоботищами воєводи шкварчав сніг. Сиві від інею клапаті його брови захмарили вид. Тяжко і клопітно старому з княжим сином, норовистий він, як річний лошак, їй-бо, полком повелівати було простіше.
— Ой, поскаржусь я вітцеві! — пригрозив Ярославу. Він уже не раз жалівся князеві. Володимирко казав: "Я дав тобі, воєводо, розчинене тісто. Заміси й спечи з нього хліб. Суди і карай, як свого сина".
Коли в Ратибора росли сини, то деколи, навчаючи їх розуму, старий брався за батіг. Княжича батогом не відшмагаєш, а варто би.
— Не дурій, Ярославе. Візьми рожанець. В тулії стріл ще багато.
— Зніми лапу, воєводо! — зопалу бовтнув Ярослав, ображений панібратством учителя. І враз знітився. Не гоже навіть князеві забувати про шанобу до сивоволосих.
Вусате обличчя Ратибора побагровіло.
— Що ти сказав? — дихнув клубком пари. Княжий зносок сміє його зневажати... його, воєводу Ратибора, котрий добував слави ще з покійним князем Володарем!
Поривисто здер з плечей тепле корзно, кольчуга сяйнула на сонці. Карлючкуваті пальці заціпли на рукояті легкої половецької шаблі.
— Захищайся, отроче, бо вб'ю! — крикнув і спритно, мов молодик, відскочив назад. З-під чобіт синіми іскрами бризнув сніг.
Ярослав оторопів. Хотів заглаїти вину:
— Годі тобі, вую. Я згарячу... Грішний — каюся.
— Я не піп, щоб гріхи відпускати. На слово ти, виджу, скорий, як баба, а до меча — лінивий. Ну!
Що мав робити Ярослав? Вихопив також шаблю. Грид-ні подали щити. Лісова поляна, вибрана Ратибором для стрільби, розчищена від снігу і утрамбована, насторожилась у чеканні.
Шаблі схрестилися.
(Продовження на наступній сторінці)