— Не будь дурний, Янчику. Переписувати книги вчися... але й гусла не занехай. Кохається наш князь у співі, небіжчика свого співця Влада скрізь возив з собою і багато обдаровував, бо знав Влад, про що князеві співати: славу його до небес підносив, лесть під ноги кидав. Волостелини це люблять. Ти повинен місце Вла-дове посісти.
Аж приголомшив тоді Лют своїми підшептами.
Коли ж поміркував Ян над словами Лютовими, то зрозумів: діло нараює старший брат, хосен з того може бути. Го-го, ще й який хосен...
Незчувся, як бояришня Параскева підступила до нього, в обидві долоні, гарячі й ніжні, взяла його обличчя, нагнула і поцілувала в губи.
— Я жду, мій мужу... — проказала і почала роздягатися. Він не відповів на її палкий цілунок, був далеко від цієї ложниці, ще стояв перед ним брат Лют. Вона ж сполошила спогади, і вони пурхнули пріч, як зграйка перепелів.
Параскева зняла з голови вінок.
Скинула Параскева боярську одежу і, вигинаючись звабливо біля ложа в самій сорочці, розсипала по плечах розплетену косу.
А таки вродлива Параскева, одиначка старого Брати-шана, який умер три роки тому. Ростом висока, струнка, перса, як гусенята, випорскують з пазухи, на білому лиці брови — як намальовані... брови у боярині чорні, а коса русява.
Чого ще міг жадати син галицького дереводіла?
Однак серце до неї не лежало, не знаходив у душі слова заповітного, яким з правіку мужі кличуть своїх коханих. Язик не повертався назвати її ладою, не жадав Ян ні її білого тіла, ні ласки, ні навіть скарбу вотчинного.
Вона знову підступила до нього, тулилася грудьми до його грудей, осипала лице цілунками, обвіювала, сміючись задихано, гривою волосся, коса пахла грецькою оливою, пухкі руки — польовими травами. Пахощі дівочі дурманили Яна, жар її тіла захмелював сильніше од вина угорського, він уже було відступився від печі, щоб піддатися чарам, і тут уловив дух поту, чомусь цей дух нагадав йому повів від бороди княжої.
"Вона, сирота боярська, не раз утикалася лицем у Во-лодимиркову бороду, спітнілу, смердючу, дарма що заморськими мазями напахчену, для неї весільна ніч давно минулася, а моя ніч — олжа облудна".
Зірвав з своїх плечей її руки, стиснув зап'ястя ненависно і відштовхнув від себе.
Заточилася. Мало не впала.
Сіла на ложе й кліпала спантеличено віями. Подібного, видно, не чекала. В очах бриніли сльози. Але не заплакала. Кров боярська одхлинула з обличчя, злість сточила губи на тонкі сині шнурочки.
— Що, гидуєш мною, смерде ниций? — видихнула з грудей. — Забув, хто ти єси?
Тисячу раз чув за своє життя оте погордливе "смерде"... чув, однак колись воно не ображало, був смердом з діда-прадіда і, навчений батьком Чагром, навіть гордився своїм простим родом. Нині теж згірдливе слово не вцілило боляче, він лише голосно засміявся.
— Був смерд, боярине, та минувся.— Розправив плечі, торкнувся десницею боярської гривни. Досі не відчував, щоб золотий обруч на шиї додавав пихи, впевненості, інколи з незвички гривна й заважала, а в цю мить золото мовби возвишало його, підносило вгору. І Ян височів посеред ложниці молодий, гордий, задоволений з себе. Параскева ж, засліплена гнівом, не помічаючи в ньому переміни, продовжувала:
— Ні, ти смерд, холоп! Тупну ногою і вилетиш звідси, як пес паршивий.
Цього стерпіти не міг
В три кроки підлетів до Параскеви, наодмаш мацнув пальцями по губах.
— Стули писок, боярине! І знай: терем оцей, вотчина Братишанська і ти разом з нею князем нашим мені дарована, грамоту на це маю. До того ж, ти роба моя, в церкві перед господом заприсягалась.
Хто знає, що більше Параскеву вразило — удар по лиці а чи слова Янові. Досить того, що вона знітилась, обм'якла і впала пластом на постіль.
Плакала.
Він споглядав, як тремтіли від плачу її плечі, і насолоджувався новим, дотепер не відомим почуттям влади. До цього не підозрівав, що панування над кимось приносить щастя, ця новизна солодко згладжувала попередній протест і згладжувала гіркоту, що повинен своєю честю прикрити чуже безчестя. Нічого не вдієш... коли хочеш досягти високого у цьому світі, то мусиш не зважати, що платять тобі надщербленими золотниками. Перетерпиш, переморгаєш.
"А смішки людські позаочі, а глузування потаємні?.."
"Зумів я замкнути пельку боярській донечці, зумію й людські язики вкоротити. Ось поросту пір'ям і..."
"А любов?"
"Хотів би я знати, що важливіше у житті: любов чи сила?"
Нахилився над ложем і злегка плеснув Параскеву по плечі.
— Досить того хлюпання... Я вчив тебе, як маєш шанувати мужа. Чула?
Притьмом сіла на постелі, рукавом стерла сльози. Кивнула головою.
— Коли ж чула, то йди і роззуй мене, — наказав, усів-шись на побічницю.
Без слова скорилася і кинулась до ніг, обійняла запорошений шитий сріблом чобіт.
— Ладо мій... волостелине, — припадала до його колін. Розумів, що Параскева снує олжу, що цілунки її
облудні; знав також, що після всього ТОГО, що було з нею, він ніколи її не покохає, вічно стоятиме між ними князь Володимирко, а все ж підхопив її на руки, нетерпляче здирав з неї сорочку, упився устами в її уста. Шептав запаморочливо:
— Ладо моя...
Глава шоста, з літ минулих
Коли Русин остаточно опам'ятався, то ще довго горіли йому в очах вогні смолоскипів. Жмурився од них, як од чуда небесного. Раптом стрепенувся на лежанці.
— Він... умер? — скрикнув. Любана кивнула на двері, тихо промовила:
— Слухай.
За дверима виспівувала голосно сокира.
— Там батько Боян витешує для нього хреста. Він був християнином?
— Був чесним і відважним,— гойднув головою Русин.
— Про відвагу його знаємо,— зітхнула Любана.— Без числа вовків порубав. Зараз його поховаємо.
Русин відкинув ведмежі шкури, під якими лежав, і... почервонів: був майже голий, руки й ноги мав перев'язані чистим полотном.
— Лежи, не можна тобі. Ми самі впораємося. Просив дівчину, щоб відвернулася, поки одягнеться.
В поспіху й не помічав, що сорочку йому подала випрану, що ногавиці і каптан зашиті дбайливо.
Любана підставила йому своє плече і вивела надвір. Поблизу займанки на галявині чорніла купка свіжої землі. Біля неї зблискував сокирою батько Боян. Загорнуте в шкури, зашнуроване ликом тіло Бавила лежало поруч. Іванко припав до нього, обіймав.
— Досить побиватися, отроче,— Боян гладив Івана по голові.— Досить, Прощайся з ним, бо хрест твого бога готовий.
Прощай, Вавиле.
— Прощай, Вавиле... — сльози клубилися в горлі.— Буду пам'ятати, що коли б не ти, то я б не повернув собі землі дідів.
Більше нічого не сказав Іван Русин, ні єдиного слова не промовив, коли тіло Вавила спустили в яму, і коли на груди мерця упала перша лопата землі, і коли Люба-на, щоб дикий звір не розрив могилу, утоптувала глину ногами.
Вавило зостався назавше під дубовим хрестом, живі повернулися в хижу і сіли за поминальну трапезу. Іванко не їв і не пив — давився плачем.
Батько Боян не втерпів:
— Не оплакуй, отроче, яко баба, діяння Морени. Ким був для тебе небіжчик? Вітцем? Братом?
— Сам не відаю,— схлипував Іван.— Може, сумлінням був моїм? Може, вітром полудневим, що скрешує кригу?
— Розкажи про нього... про себе,— попросив Боян. Навмисне попросив. Сподівався, що отрок полегшить оповіддю своє горе.
Іванко заплющив повіки і думав, що люди з лісової займанки справедливо вимагають від нього оповіді, хо-чуть-бо знати, кому дали притулок і кого схоронили.
Але як поділитися з ними пережитим? Коби це хліб: тому скибку і тому скибку — куштуйте. Цей хліб я випік, якщо до смаку — хваліть, якщо гіркий — осудіть. А тут життя коротке, юнацьке, і схоже воно на борозну не мною виорану і не мною засіяну. Хіба я винен, що на ній не густо колоситься пшениця? Почекайте, ще буде весна і будуть інші жнива — збіжжя намолочу повні решета.
Але як переповісти пережите і передумане? Казкою? "Жив-був на світі Іванко Русин?" Чи піснею виспівати? Укласти життя в гекзаметрові ряди, як ритор Поліклет колись навчав? Він говорив:
— Усе, що бачиш, що чуєш, що відчуваєш, можна укласти у віршовані рядки.
Поліклет був першим учителем малого Йванка, вчителем добрим: не тільки поетика й риторика кріпко сиділи в його лобатій голові, мабуть, більше, ніж бога й самого себе, любив він співців старої Еллади. Вчитель, мабуть, спричинився до того, що Русин змалку, задовго до науки у Феодора Продрома, грівся біля вогню славетного Гомера і пізнавав красу трагедій безсмертних Есхіла, Софокла й Евріпіда. Юний же Русин від першого учителя перейняв трепет перед творцями давніми і, подібно як ритор, закохався найперше в поезію Феогніда, годинами засиджуючись над його елегіями. Як це у Феогніда сказано: "Важко розумному довгу вести розмову з дурнями, але й мовчати повсякчасно — понад людські сили".
"Та пощо все це я згадую?"
І ще Русин, уже осібно від раціонального ритора, любив Сапфо, десяту музу, як називав її мудрець Платон. О, як він, Русин, захоплено читав у саду Продро-мовому творіння цієї богорівної жінки. Одного разу Продром поцілував його крізь сльози. Мовив:
— Може, сама Сапфо, читаючи, так не чарувала душі людські, як ти. Серце маєш велике, Русине молодий.
(Продовження на наступній сторінці)