Тоді Чагр грубувато, але ласкаво стискав синові худі плеченята і думав, що з Василька виросте ратай... Василькові заледве десята весна снується, а вже прикипіло серденько до землі, мила йому ораниця і робота на ній. Не те що Лютові. Той називає ролейне поле ярмом для християнина, бо хісна від сподарювання ніякого, ціле ж бо літо умиваєшся потом, а восени тіун перерахує копи на гумні, худобину в стайні, дріб у курниках і каже запрягати волів — вези князеві у Галич. Його не обходить, що скрутить смерда у петрівку голодний переднівок, що треба чимось волів годувати... вези, бо на княжій землі сидиш, князь — твій батько, мусиш сповняти свій обов'язок.
Добре, що Чагр не лише з ріллі родину утримує. По веснярці зоставляє на сподарстві Маму, кладе в мішок сокиру і тесла і вирушає з Васильком по сусідських весях. Запрошують його і багаті плугові кметі, і бояри, і попи: тому тут хижу кладе, там — терем, а ще десь — церкву.
Золоті руки має Чагр, смерд ролейний.
З Василька, щоправда, помічник кепський, дитина ще, але хай придивляється, хай вчиться гострити тесло.
Так велося до торішньої осені, поки під княжою рукою ходили. Тепер хто знає, як буде. Князь галицький подарував усю землю над Бистрицею-рікою монастиреві; подарував разом з весею, людьми, лісами, ставами і перевесищами. Власне, до цього часу монастиря як такого не існувало; животіли на високому бистриць-кому березі три чи чотири іноки; спали іноки в норах, ходили в руб'ї. Коли ж сюди приблудив спасати душу тисяцький Ярема, то князь розщедрився. Ярема ігуменом об'явився, накликав з усіх усюд братії чорноризої і почав обитель розбудовувати. Взимку смерди деревини натирлували з лісу, каміння припасли. Ярема задумав і келії класти, і вежиці, і заборола — ну і, звісна річ, — церкву.
По-тисяцькому розмахувався ігумен, роботи підневільної вистачить на кілька років. Недаремно ж пророчив Чагрів кум Бориско:
— Аби-м такий здоров був, цей чорноризець, котрий меч поміняв на хрест, витисне з нас соки. По-всьому видно, що на таке заповідається.
Кум Бориско у великий піст запряг волів, посадив на хатній добиток жону з чадами та потяг кудись під Тисменицю на землі княжого дворака Гришана.
— Була би шия, сусіде,— мовив на прощання,— а ярмо знайдеться.
Розумно вчинив кум Бориско. Вчора, в неділю, на паперті церковці ролейний староста Федір Поліний розім'яв перед громадою грудку землі, повелівши, щоб з понеділка ратаї розпочали веснування, а надвечір монастирський тіун Гаврилич закалатав у всі ворота:
— Отець ігумен велить, щоби завтра люди прийшли з сокирами і заступами на берег бистрицький церкву закладати.
Здурів отець ігумен. Де ж це бачено, щоб весною смерда від поля брати? Дехто з простаків до ролейного старости вдався з скаргою. Федір Поліний, завжди красномовний, розводив руками.
— Воно... того... звичайно... гм... кахи, весна. Але коритися мусимо,— казав.
Чагр стояв на тому, що ігумен з церквою почекає, якщо молитва щира, то бог прийме її і з-під дуба, а поле ратая не жде; поле, як дівка, бери її вчасно, аби не присохла. Вранці запряг волів і поскрипів возом на ярий клин, один з усієї весі не послухав тіуна. З того боку, де берег бистрицький, вітер доносив голоси і перестук сокир.
"Зайці полохливі,— гудив Чагр сусідів і кревняків,— напудилися таки тіунового батога. Коли б гуртом з ро-лейним старостою двигнули б орати, то ігумен вище громади не скочив би. А так... буде мені напасть від Гаври-лича".
Та волів додому не повернув і рала з борозни не вийняв. Соромно було 6 перед самим собою, і перед сином, і перед свічами святвечоровими. Врешті-решт хай отець ігумен не тішиться, що всі перед ним гнуть хребет.
Тіун Гаврилич явився аж під полуднє. Першим помітив його Василько. Вершник скотився з пагорба, на якому розсілася весь, пагорб цей був колись обгороджений тином і валами, потім вали розкопали і хижі повибігали на простір, попритулювавшись до схилів, як ластів'ячі гнізда, і тому здавалося, що вершник летів понад дахами і понад криничними журавлями, не торкаючись копитами дороги.
— Мара тіуна несе! — крикнув Василько, тицьнувши в напрямі весі хворостиною. Хлопець, видно, як і батько, очікував Гаврилича, батькова непокора тішила його і трохи лякала.
Тіун зупинив коня перед рогами волів і спритно скочив з сідла. Вдався ростом низенький, тілом щуплий, але виглядав колючкувато, мовби його пообтикували терням. Придавали тієї колючості, певно, маленькі запалі очі, що зорили з ям пильно й холодно, і стрижена коротко борода, яка стирчала на всі боки.
— Бачу, ореш, Чагре, сину Микули? — Гаврилич дрібною ступою приближався до ратая. За ним гадюкою повз ремінний бич.
— Орю,— відказав безпечно Чагр.— Час найвищий... земля рук просить. Хіба не видиш?
— Вчора, пам'ятаєш, я не орати загадував, а з сокирою велів до монастиря йти. Така воля отця ігумена,
— Ігумен мені не указ,— процідив спроквола Чагр.— Вольний я... подать вожу справно... взимку уроки сповняв. Твій отець ігумен забагато тих уроків множить.
— Губу прикрий, смерде! Отець ігумен волостелин тут, осподар і суддя. Його слово — закон.
— Не кричи на мене, Гавриличу, як на малого. Я ратай... ратай усіх хлібом годує.
— Отцеві ігуменові це скажеш.
— Колись, може, при нагоді,— посміхнувся Чагр.
— Зараз же правцюй у монастир.
— І не подумаю. Іншим разом ігумена послухаю, а сьогодні — ні, і завтра теж.
— Я кажу: підеш сьогодні, — тіун поплював у долоню з пужалном.
Чагр і не поворухнувся.
— Не руш, — видихнув поволі.— Удариш, до судного дня будеш каятися.
— Погрожуєш, собако? — крикнув тіун. Руку з батогом, проте, опустив і позадкував до коня. Перечепився об груддя і упав назнак. Василько не стримав дзвінкого сміху, бо таки кумедно задер тіун короткі ноги. А того дитячий глум ошпарив окропом; і свиснув батіг. Хлопець зойкнув, затуляючи долонями вид. Батько Чагр скочив з борозни, як пардус з кліті, тіун і пискнути не встиг, як цупкі, мов залізні кліщі, руки підхопили його попід пахи, піднесли вгору і з розмаху кинули в сідло.
— Котися звідси, Гавриличу, поки я добрий,— клекотало в Чагровім горлі.— Бо на порох зітру, не порахую, що вира за твою голову велика.
Василько, забувши про біль, любувався батьком... батько Чагр виростав попід хмари.
— Болить, сину? — Чагр прикладав до синця холодний плескатий камінь.— Слава богу, що в око не втрапив. А пса я навчив, затямить, — і сплюнув услід тіуну, що навпростець мчав до монастиря. Батько Чагр здогадувався, що сьогоднішня пригода безкарно йому не минеться, був, зрештою, готовий до всього ще з тієї хвилі, коли досвіта клав на віз рало. Мама відраджувала, просила крізь сльози, аби не викликав вовка з лісу, а Чагр уперся:
— Не можу інакше, жоно. Тіунам та ігуменам лише попусти. Сядуть на шию — повік на випрямишся.
Орали невесело.
Весняний день поступово розгублював свою звабу, пригасав, вистелював небо хмарами. Близькі гори, що перед цим синіли, як тло на іконі, пеленалися мрякою.
— Що тепер буде, отче? — зважився спитати Василько.
— Що бог дасть,сину,— Чагр розчулено тулив хлопця до грудей.— Та що б не було — постою за себе.
Чагр сподівався усього, але такого... нечуваного.
Нечуване приніс ролейний староста Поліний. Федо-рило дибав полями довго, здавалося, старий по коліна западавсь у землю від ваготи звістки, яку ніс Чагрові. Він зупинявся на межах, віддихувався, спираючись на палицю.
І таки доніс:
— За непослух, Чагре, сину Микули, отець наш ігумен переказує через мене: йди геть з поля.
— Як це "геть?" — Чагр ухопився за драбину воза. Власне, мовлене старостою було ясне і зрозуміле, ратай просто не вірив у почуте.
— А так. Віднині нема в тебе поля ні ярового, ні озимого, ні обліжного. Такий суд ігумена.
"Ні ярового... ні озимого? Що торочить цей дідуган... при своєму він умі? Як жити може ратай без поля? Воно годує мене і напуває, воно завше зі мною, навіть тоді зі мною, коли сиджу на маківці якоїсь церкви і обшиваю її драницею. Воно мені сниться".
Туманились очі Чагрові.
— Це ж бо моє поле... мій пращур... мій дід... батько Микула його корчував. У ньому піт мого роду. Я з князем на рать ходив, коли кликав, за це поле. Як же це... тепер? Чи, мо жартуєш, старосто?
Ні, не міг люто жартувати старий Поліний, у весі шанували Чагра за його працьовитість і добре ґаздування, у вічевому колі він стояв побіч старійшин, у церкві йому одному з перших давали свічу. Адже Чагр не приблуда безрідний у весі над Золотою Бистрицею, пращури з правіку народжувались тут і вмирали, глибоко його рід пустив коріння у цю землю.
І раптом: "ні ярового, ні озимого", бо так забаглося волостелинові округи цілої ігумену-чорноризцю.
Приголомшив Чагра жорстокий присуд. Був розгублений, потолочений і осоромлений, мовби його голого вивели у вічеве коло.
Староста Федір Поліний клепав Чагра по раменах і заспокоював:
— Ну, ну, брате, не печалься. Може, обмине твою ниву град. Отець ігумен передавав: коли покаєшся прилюдно, гординю свою зламаєш і впадеш йому до ніг — то простить. Начувався він про твої золоті руки. Міркую, що монастиреві невигідно зганяти смерда з орани-ці, поле бур'яном поросте і на одну подать добиток змаліє. Біжи, Чагре, кайся.
(Продовження на наступній сторінці)